Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- Не розумію, як я його не помітив,- з прикрістю сказав інспектор.
- Ви й не могли його помітити в цій глині. Я лише тому побачив сірник, що шукав його.
- Як? То ви сподівалися знайти тут сірник?
- Я припускав таку можливість.
Він дістав з торбини черевики й порівняв підошви зі слідами на глині, тоді вибрався з ями й поповз поміж кущами.
- Побоююся, що більше слідів тут немає,- мовив інспектор.- Я найуважніше оглянув усю землю на сотню ярдів довкола.
- Ну що ж,- відповів, підводячись, Холмс,- мені б не хотілося завдавати вам образи, тому я більш не оглядатиму тут нічого. Але мені хотілося б погуляти трохи по болотах, поки ще не споночіло, щоб ліпше розібратися тут завтра. А підкову я покладу собі в кишеню на щастя.
Полковник Росс, який нетерпляче стежив за спокійними та впевненими діями мого друга, поглянув на годинник.
- А вас, інспекторе, я попросив би зараз піти зі мною,- мовив він.- Мені треба порадитися з вами, як бути з реєстром учасників перегонів; мені здається, що наш обов’язок перед публікою - викреслити звідти ім’я нашого коня.
- В жодному разі! - рішуче вигукнув Холмс.- Нехай залишається!
Полковник уклонився.
- Щиро вдячний вам за цю пораду, сер,- сказав він.- Коли ви скінчите свою прогулянку, то знайдете нас у будинку бідолашного Стрекера і ми разом повернемось до Тавістока.
Вони з інспектором повернули назад, а ми з Холмсом поволі пішли через болото. Сонце вже стояло над самісіньким дахом мейплтонської стайні; перед нами простягалася на захід розлога долина, то золотава, то червоно-бура від осінньої ожини й папороті, осяяна надвечірнім світлом. Але краса краєвиду не справляла ніякого враження на мого приятеля, що заглибився в свої найпотаємніші думки.
- Ватсоне,- врешті мовив він,- облишмо поки питання про те, хто вбив Стрекера, і поміркуймо над тим, що сталося з конем. Припустімо, що він утік під час трагедії або ж після неї. А куди він міг утекти? Кінь - це істота, що звикла до людей. Опинившись на волі, він міг або повернутися до Кінґс-Пайленда, або ж податися до Мейплтона. Що йому робити самому серед боліт? І, звичайно, хтось помітив би там його. А навіщо циганам викрадати коня? Це такі люди, що тільки-но про щось почують, то вже й тікають: поліції вони бояться гірш од чуми. Ніякої надії продати такого коня, як цей, у них немає. Ризик - великий, а користі - анітрохи. Все це безперечно.
- Де ж тоді кінь?
- Я вже сказав, що він мав би бути або в Кінґс-Пайленді, або в Мейплтоні. В Кінґс-Пайленді його немає. То, виходить, він у Мейплтоні. Візьмімо це за робоче припущення й побачимо, куди воно нас приведе. Земля в цій частині долини, як зауважив інспектор, дуже суха й тверда. Але біля Мейплтона долина нижчає, і в тій улоговині в понеділок уночі, напевно, було дуже вогко. Якщо наше припущення правильне, то кінь повинен був побігти туди й там ми шукатимемо його сліди.
За розмовою ми швидко йшли вперед і за кілька хвилин дістались улоговини. На прохання Холмса я обійшов її з правого боку, а він рушив ліворуч; але не встиг я зробити й п’ятдесяти кроків, як він загукав і замахав до мене руками. На м’якій глині перед ним чітко виднів кінський слід, і підкова, яку він дістав із кишені, якраз підійшла до нього.
- Ось що таке уява,- мовив Холмс.- Це єдина риса, якої бракує Ґреґорі. Ми уявили собі, що могло б статися, взялися перевірити це наше припущення, й воно підтвердилося. Ходімо далі.
Ми перетнули болотисте дно улоговини й пройшли ще десь із чверть милі по сухій, жорсткій траві. Знову почався спуск, і ми натрапили на сліди. Далі вони зникли й поновилися лише за півмилі, біля самого Мейплтона. Першим побачив їх Холмс: він зупинився й переможно поглянув на них. Поряд із кінськими слідами видніли людські.
- Спочатку кінь був сам! - вигукнув я.
- Авжеж. Спочатку він був сам... Еге, а це що?
Дві пари слідів різко повернули в напрямі Кінґс-Пайленда. Холмс присвиснув, і ми пішли тими слідами. Він не відводив очей від землі, але я позирнув трохи вбік і помітив, на свій подив, що ті самі сліди вели і в зворотному напрямку.
- Один - нуль на вашу користь, Ватсоне,- мовив Холмс, коли я вказав на них.- Ви врятували себе й мене від довгої прогулянки, яка привела б нас на те саме місце. Ходімо назад.
Іти довелося недалеко. Сліди скінчилися біля асфальтової доріжки, що вела до воріт мейплтонської стайні. Тільки-но ми підійшли туди, як до нас вибіг конюх.
- Геть! Вам нема чого тут робити! - крикнув він.
- Я лише хотів запитати вас про одну річ,- мовив Холмс, засунувши два пальці в кишеню жилета.- Чи не буде зарано, якщо я завтра о п’ятій ранку завітаю до вашого господаря, містера Сайлеса Брауна?
- Та що ви, сер. Він і сам встає, коли ще й на світ не благословляється. Аж ось і він, сер, спитайте в нього самого... Ні, ні, сер, він мене вижене, коли побачить, що я беру у вас гроші. Потім, якщо ваша ласка...
Тільки-но Шерлок Холмс заховав назад півкрону, яку щойно дістав з кишені, як із хвіртки вискочив підстаркуватий розлючений чоловік із нагаєм у руці.
- А це що таке, Давсоне?! - вигукнув він.- Плітки розносите, еге ж? Ану зараз же до роботи! А вам якого біса треба тут?
- Кілька хвилин переговорити з вами, любий сер,- якнайсолодшим голосом промовив Холмс.
- Нема в мене часу на балачки з усілякими зайдами! Тут не місце для сторонніх! Ану геть, бо нацькую на вас собак!
Холмс нахилився до вуха тренера й щось прошепотів. Той здригнувся й густо почервонів.
- То брехня! - скрикнув він.- Підла брехня!
- Чудово. То будемо обговорювати це тут, при публіці, чи зайдемо до будинку?
- Добре, ходімо, якщо хочете.
Холмс усміхнувся.
- Я повернуся за десять хвилин, Ватсоне,- сказав він.- А тепер, містере Брауне, я
