Ті, з Ковальської - Вільде Ірина
Щастя, що батько гостро наказав йому вийти надвір.
"Ага, — подумала я, — справа при замкнених дверях!" — і якийсь дурнуватий сміх охопив мене.
— Правда, — відповідаю, як мені здається, ні занадто покірно, ні занадто зухвало.
— А ти… як оце ви, — звертається батько і до Казимира, — вирішили справу? Ви ж обоє добре знаєте, хто ви такі… Вам же відомо, які існують тепер загострення… Подумайте, на що ви наважились… Як же ви уявляєте собі серед цих умов своє сімейне життя? Хто з вас має зректися усталених традицій для вашого сімейного щастя? Ти, Марто, ні в якому разі не смієш зробити цього! Бо тоді ти не дочка мені. А якщо поступиться Казимир в тій справі, то він, — це теж тобі відверто скажу, — втратить в моїх очах всяку повагу. Я перестану його шанувати, а з ним і тебе, Марто, як жінку перевертня. І ще одне… Для тебе мій інспектор старається влаштувати посаду в залізничній конторі, яка дасть тобі матеріальну незалежність. Ти знаєш, що тепер заміжніх жінок звільняють з посади. Тому я тобі раджу добре, таки добре призадуматися над тим, що краще: незалежне становище державної уряднички, а з ним, як сама знаєш, відповідна життєва стежка, або життя коло звичайнісінького робітника, а з ним і всі ті гаразди, що їх мають тепер робітники у Польщі.
Чи батькові слова викликали вагання в мені? Не знаю.
Я була така приголомшена, що буквально світу божого не бачила. Жовті плями мигали мені перед очима, і це теж в якійсь мірі перешкоджало мені зібрати свої думки. А втім, я відчула гостро, як укол голки, погляд Казимира на собі. Я повернула очі в його бік, а він підборіддям (воно в нього різко окреслене, вольове) вказав мені на вікно. Я глянула через вікно і в першій хвилині не помітила нічого гідного уваги. Але нарешті! Перед нашими вікнами росла молоденька груша. Тепер я зрозуміла його:
"Як цьому дереву рости, так нашому коханню бути".
— Я вже вирішила, — сказала я батькові і, немов на підтвердження своїх слів, стала поруч Казимира. Він узяв мене за руку, і я відчула, що ми в ту хвилину стаємо нареченими не тільки перед богом, але й перед людьми.
Мушу зі смутком признатися, що я уявляла собі цей момент в моєму житті трохи інакше.
Настрій, що оповив нашу кімнату, скоріше підходив би під похоронний, ніж під весільний обряд.
Я сама відчувала глибоку прикрість від батькової непримиренності. Мене не залишала думка, наче хтось тоненьку голку весь час встромляв все глибше в мій мозок: невже не можна кохати поляка без того, щоб не втрачати при цьому свою національну гідність?
Мої думки, мов антеною, перехопив мій наречений: не випускаючи моєї руки з своєї долоні, він звернувся до мого батька:
— Можу сказати вам на втіху тільки те, що вам не доведеться ані зрікатися своєї дочки, ані перестати її поважати, як жінку ренегата. Можу вас запевнити, що ваша дочка залишиться й далі українкою так, як і я поляком, а разом ми створимо, в цьому теж можу вас запевнити, щасливе подружжя. Чи не так, Мартусю?
— А твої діти? — з цими словами вбігає в кімнату захекана, з розвіяним на вітрі волоссям Казимирова мама.
Це сталося так несподівано, так навіть якось театрально, що мене охоплює підозра, що вона, певно, пішла назирцем за Казимиром і підслухувала під нашими дверима.
Поява моєї майбутньої свекрухи серед нашого гурту вносить велике замішання. Я бачу, як ніяково починає почувати себе мій батько. Передчуваю, що він боїться підозріння — мовляв, Кравчики заманили хлопця до себе і тут обробляють його. Мама теж починає, по-моєму, зовсім зайво, виправдовуватись перед Пястовою, що факт заручин молодих для неї в тій самій мірі несподіваний, як і для Пястової.
Один тільки Казимир, мій богатир синьоокий, тримається преспокійно, і це теж якось особливо відрізняє його від решти присутніх тут.
— А діти, — звертається Казимирова мати виключно до нього, наче тільки вони двоє були в кімнаті, — хто будуть вони? Де ти їх хрестити будеш? У костьолі? Чи, може, на ганьбу і сміх усього нашого народу, потягнеш їх до церкви? Добре, як будуть в тебе сини, — вони за законом будуть поляками, а як бог на кару обдарує тебе ще й дочками? Що ж, ти з них українок поробиш, щоб потім, так як у Кривокульських, брат на сестру з ножем кидався? Я, твоя мама, скажу тобі тільки те, що я… волію бачити твою дитину мертву на катафалку, ніж охрещену в церкві.
Я добре знаю, що ці слова могла вимовити тільки людина під час великого збудження, коли сама не усвідомлює того, що каже, проте мені аж моторошно стало від них.
Можливо, що навіть моя рука, яку держав Казимир, похолола, бо він чогось міцно стиснув мені пальці.
Бідна ти, бідна моя крихітко ненароджена! Ти ще на світ не викололась, а тебе вже прокляли, і то ще хто? Твоя рідна бабуся, яка повинна радіти тобою і любити тебе. Як же ми з тобою, моя дитино, проб'ємо цю темну стіну релігійних забобонів?
— Мамо, — гнівно обізвався Казимир, — чи мама думає про те, що вона говорить? Не журіться, — посилкувався він розрядити атмосферу, — наші діти не будуть хрещені ні в костьолі, ні в церкві…
— Як же ж? — аж кинулась його мама. — Нехристами будуть рости?
— Ні, — спокійно відказав Казимир, — вони просто будуть реєстровані у… — тут він вимовив якесь слово, що його ніхто з нас не зрозумів. Ген пізніше довідалася я, що означає слово "загс".
— Де? Де? — не зрозуміла, про що йдеться, Казимирова мама.
Вона збиралася йти. Казимирові годилось вийти разом з нею. Він так і зробив. На прощання поцілував мене при моїх батьках і своїй матері в чоло.
Аж тепер охопив мене страх перед моїми батьками. Доки Казимир стояв тут, дужий і певний себе, я почувала себе у цілковитій безпеці. А тепер, пробачте за заяложене порівняння, нагадувала собою човник серед моря під бурю. Я почувала себе винною, хоч і не могла дошукатися справжньої вини за собою. Я не сміла очей звести на батька і матір. Хвилину панувала в нашій кімнаті вбивча мовчанка. Нарешті перервав її тато.
— Так, — сказав він, наче у відповідь своїм думкам, — всього я міг сподіватися в житті, тільки не того, що матиму зятя поляка. Дочекався я, доню моя, подяки від тебе…
Ці слова були сказані з таким глибоким смутком, стільки батьківського докору було в них, що мої нерви не витримали і я розридалась.
Тоді мама підійшла до мене і ніжно пригорнула до себе.
— Не плач, — витерла мені своєю спрацьованою долонею очі, — я теж воліла б, щоб він був свій (боженьку, так начебто Казимир був чужий!), але коли така твоя доля, то я від серця бажаю тобі і йому всього найкращого, всього того, що може побажати мати дитині.
Оці мамині слова були найкращою для мене нагородою за сумне свято моїх заручин. Хоч батько Казимира теж гарно привітав мене. Поцілувавши мене в обидві щоки, він відвів мене до своєї кімнати, так званої малої, і тут побожно подав мені перстень з великим смарагдом. Мені відразу впало у вічі, що перстень той якоїсь несучасної, немодної форми. Батько надів мені перстень на середній палець, бо на підмізинний був він завеликий, і сказав:
— Цей перстень подарував моєму батькові-повстанцеві ще в шістдесят третьому році за якусь велику послугу один російський революціонер… Носи цей перстень на здоров'я і своєму старшому синові передай у спадок.
Я вийшла від батька з історичним перснем на пальці. Не знаю, яке життя мали ті, хто раніш носив його, знаю тільки те, що для мене не був ласкавий той перстень. Я тішилась ним тільки доти, доки не вийшла між люди.
Перша запримітила його на моєму пальці моя товаришка з шкільної лави Оксана Максимович.
Її батько мав великий магазин з колоніальними товарами, і вона кінчала торговельно-промислову школу для того тільки, щоб бути більш корисною у власному інтересі (в нас усяке підприємство колись так і звали "інтересом").
— Ти що, заручилась? — спитала мене з іронією. Мабуть, надто вже неправдоподібним в її очах фактом була ця можливість.
Здається мені, що якби вона була запитала мене про цю подію іншим, більш товариським тоном, то я, можливо, була б і не призналась їй про свої заручини. Не люблю (тепер і я Марильку стала розуміти) розголошувати, чи, як каже моя матуся, "вибубнювати", свої інтимні, сердечні справи. Але в тому запитанні Оксани було стільки глуму, стільки насміху багатої панни на відданні, що в мене просто вскочив чорт з рогами. "Ах, — подумала я собі при тому щось дуже погане про Оксану, — то ти гадаєш, що як у твого батька дві кам'яниці і торба золота, то тільки ти маєш право заміж іти? Чи тобі здається, ти… ти… що я маю старою дівкою сивіти тому, що батько не може до мене злотих додати?"
Хоча з другого боку… В ті роки (тридцять сьомий — тридцять восьмий) майже ніхто не одружувався. Робітники і трудова інтелігенція ходили безробітні або були під загрозою втрати тієї роботи, яку мали.
Колись, розповідають наші бабуні, дівчата та їхні матері різними штуками ловили женихів, а тепер жених — то вже просто лютий ворог. Матері так і міркують: зараз маю на утриманні одне, тобто свою дочку, а як одружу її, то матиму на своїй шиї трьох, тобто дочку, зятя і невдовзі внука… І тому коли хтось женився чи виходив заміж, то подія та викликала цілу сенсацію у місті. Звичайно безробітний хлопець міг одружитися тільки з дівчиною, яка щось мала.
Зрозуміло, що коли так дивитись на справу, то першість щодо виходу заміж мала Оксана, а не я.
А тут, як на зло цій зарозумілій багатій дочці, я заручилась. Я і собі на манір Оксани відкинула згорда голову назад і сказала визивно:
— Еге ж… заручилася…
— Справді? — спитала мене з недовір'ям, але вже чогось сердито.
— Справді!
— Дай слово честі, що кажеш правду, — аж здригнулась чомусь вона.
А мені що? Хочеш слова честі, маєш слово честі:
— Слово честі!
Я думала, що цим вже спекаюсь її, але куди там! Доти мене нудила, доти не відставала від мене, доки я їй не сказала, як звати мого нареченого.
— Казимир Пяст? Таж він… Хіба не хочеш тим сказати, що він… що ти… за поляка заміж йдеш?
— Так, — відповіла я, думаючи тільки про одне, що зробив би в такому випадку Казимир, — він поляк, але він не шовініст! Він…
Але Оксана вже не слухала мене. Стуливши вуста, вона — чесна, чиста, горда, мало не героїня — залишила мене серед вулиці, кинувши мені на прощання тільки одне слівце:
— Бойкотую!
Я на хвильку наче розгубилась.
