Ті, з Ковальської - Вільде Ірина

Які пишні меблі, які чудові квіти, справжній рай на землі, який посуд, які картини бачили її очі…

Вона справді нагадувала мені дівчину з казки, яка мріє про палац зачарованої королівни.

Та от Ривка отямилась і, помітивши мою присутність, поцікавилась врешті, що я роблю у Львові.

Вона чула, що я заміж виходжу, хіба ні? То, може, я приїхала до Львова купувати собі посаг? Якщо я не матиму нічого проти, то вона охоче допоможе мені в цьому. Хоч вона тільки бідна єврейська дівчина, але вона надивилась по багатих квартирах на такі чудеса, що вона стала сама непогано розуміти, що модне й елегантне. Хай я тільки їй дам знати, коли вибираюсь на закупи, а вона вже якось викрутиться від роботи і піде зі мною по крамницях… А чи я знаю, що в них є дуже добра організація між дівчатами? Одна за одну, за малим винятком, стоїть твердо як мур, хіба ні?

Ривка засипала мене таким градом слів і була така впевнена, що я приїхала до Львова купувати собі посаг, що в мене не вистачило мужності сказати їй правду.

Я свідома того, що за це не похвалив би мене мій Казимир (чи буде він колись мій?), але в мене збунтувалося щось, що роками вбивало мені в голову моє оточення. Я не могла поставити себе поруч Ривки і признатись їй чесно, що я теж… приїхала до Львова вдосконалювати мою кравецьку освіту, бо в нас у хаті така сама бідність, як і в Зальців.

Я, правда, не розказувала їй нічого про моє весілля, але й не заперечувала. Адресу, що її мені записала Ривка, я автоматично всунула в торбинку. Я і так знала, що ніколи не доведеться мені скористатися з неї.

Ривка провела мене аж на вулицю Мохнацького. На запитання, де я живу, дала я їй досить-таки туманну відповідь. Я хотіла чимшвидше позбутися товариства Ривки. Я боялась, щоб хтось із сім'ї Заславських не побачив мене в її товаристві.

Знервована від цього остраху, я майже грубо відпровадила Ривку.

"Що сталося? — питали мене її чорні, справді прекрасні очі. — Що сталося? Я хочу допомогти тобі, а ти так нечемно відштовхуєш мене. Чому це так?"

Ах, я сама не зуміла б відповісти на ці запитання. Часом здавалося мені, що блукаю я в густому лісі і в розпачі шукаю дорогу… А від цього багато муки моєму серцю…

Прийшовши додому (невже ж це дім мій?) після зустрічі з Ривкою, я мусила засісти писати листа матусі. Описуючи свою тугу за батьківським домом загалом, я вже сама не знала, кого більше стосуються мої слова — мами чи… Казимира. Знала я лише те, що від тих літер, які я виводила на папері, мені ставало легше на серці.

Увійшла пані добродійка і застала мене за писанням листа.

— О, — промовила якось справді по-сахаринному солодко, — як бачу, з Мартусі дуже розумна дівчинка, коли встигла і на прогулянці побувати, і з церуванням панчіх впоратися… ("Господи боже, я це ледве дві пари встигла відкласти набік!")

— Пані добродійка перехвалюють мене, бо я навіть ще половини не зацерувала…

— Так, — зробила довге обличчя пані добродійка, — то Марта не скінчила роботи, а взялась до писання любовних листів?

— То не любовний лист. То до мами…

— А що там Марта до мами пише?

Це питання мені дуже й дуже не сподобалось. Нікого на світі не має цікавити те, що я пишу до своєї матусі. Я поклала, ніби ненавмисне, незаписану листівку на розпочатий лист, а сама відповіла:

— От пишу… Пишу, що сім'я в панства складається з п'яти осіб…

— Як то з п'яти осіб? — перепитала мене суворим тоном, як для такої дрібнички, пані добродійка і враз зайшлася сміхом: — То Мартуся і Марисю залічує до нашої сім'ї? Ха-ха-ха… А може б, ще і з Янової зробити яку кузинку? Ха-ха-ха…

Я не могла побачити в цьому нічого смішного. Певно, що я ляпнула дурницю, але щоб аж стільки сміятися з неї?

Пані Заславська витерла очі від сліз і порадила мені перервати листа та взятися за церування панчіх. При тому ще додала:

— Мартуся повинна звикати до того, що насамперед обов'язок, а вже потім розваги. Я гадаю, що писання листа до мами це розвага, чи не так? А крім того, Мартуся дає поганий приклад для Марисі. Ще, чого доброго, і вона захоче собі серед дня листи писати чи книжку читати… Прогулянку Мартусі не згадую, бо я сама дозволила, але треба і міру знати…

Не можна сказати, щоб пані Заславська не мала деякої рації. Справді, мені не треба було забувати, що я в цьому домі не на правах гостя і що між мною і Марисею лише та різниця, що Марися за свою працю одержує платню, а я живу тут з милості.

Того листа докінчила я вночі, коли всі вже спали. Гірке то було писання! Сльози щоразу заливали мені очі, і я мусила добре пильнувати, щоб якась з них не попала на папір переді мною.

Було мені дуже сумно і дуже самітно того вечора.

— Чого ви такі сумні? — спитала мене другого дня панна Люся. — Я собі уявляла, що ви інакше почуватимете себе в нашому домі. Адже ми ставимося до вас майже як до родички якої. Мама дозволила вам спати у салонику. Мені навіть дуже хотілося, мушу вам признатися, побачити вираз вашого обличчя, коли ви після першої ночі пробудились на новому місці. Адже це нагадувало б казку про те, як одного жебрака під час сну занесли до королівського палацу і він, прокинувшись, побачив себе серед пишної обстановки. А яке ваше враження було після того, як ви прокинулись? Це дуже цікаво…

Ага, то тільки для цього дозволили мені спати у салонику? Не хочу бути невдячною, але, мабуть, мої підозріння були слушні, бо вже за кілька днів після цього мені було приготовлено ліжко, чи, вірніше, ліжечко, у ніші поруч з Марисиним тапчаном.

Пані добродійка пояснила цю зміну тим, що я, мовляв, поводжуся неспокійно під час сну, що перешкоджає панові директорові відпочивати.

Я так і не відповіла Люсі, яке було моє перше враження. А мала охоту відповісти, що я бачу деяку різницю між їх салоником і королівським палацом так само, як між життям жебрака і тим життям, що мала я його в своїх батьків.

— А що Мартуся рано робить? — запитала мене пані добродійка одного дня. — Я маю на увазі, коли ми ще спимо?

Правду сказати, то той час, власне, тинялась я без роботи. Марися бігала до пекарні по булки, потім готувала сніданок, а я?.. Ну, що я? Допомагала їй у цьому — та й усе.

— Ай, — аж завертілася пані добродійка, — то недобре, Мартусю! Мартуся мені вкрай здеморалізує дівчину! Вона і без того неабияка вертиголова. Треба навпаки, Мартусю! Треба, щоб Мартуся своєю чемністю й відданістю в роботі була прикладом для Марисі. Хай завтра рано, як Мартуся встане, — візьме й вичистить усі черевики… навіть паничеві Нюсю… Це для того, щоб Марися бачила, як-то треба… як повинно бути… Бо то зухвале дівчисько… мені ще іноді вичистить взуття, а щодо панича і панни Люсі — затялась, і хоч убий її: не візьме їх черевиків до рук! Якби-то інші часи, то я давно прогнала б її на чотири вітри… а так треба терпіти… бо ця бодай не краде і, здається, ще не скомунізована… Отже, хай Мартуся пам'ятає… перша Мартусина робота буде — вичистити черевики…

Що я могла зробити, крім того, як прийняти до відома це… доручення? Марися може бунтуватися, бо вона все-таки має якесь право за собою, а я? Я ж з ласки в цьому домі…

Пані Заславська казала мені чистити взуття так, щоб Марися бачила, а я, навпаки, роблю це так, щоб не бачила цього Марися. Ранесенько, як вона біжить по булки, я швиденько хапаюсь за щітки — і раз-раз, поки вона повернеться з крамнички, черевики стоять уже виглянсовані на своєму місці.

Не можу інакше! Мені сором перед Марисею. Вона вміє постояти за свою людську гідність, а я не маю права на це. Марися може першого-ліпшого дня змінити місце праці, а я мушу все терпіти. Я не маю права й слова сказати.

Марися тріумфує:

— А я тобі кажу, що їх треба тільки провчити! От бачиш, вирішила я не чистити черевики тому здоровилі, і що? Сахаринка покричала, покричала, а далі синок сам узявся чистити чоботи. Хоч, — додала по короткому роздумі, — він з них ще найкращий. Якби хтось забрав його тепер з цього дому, з-під крильця матусі, то з нього виріс би порядний чоловік. Але тут… вкрутять вони йому карк, не бійся! То що тепер, коли він ще зовсім зелений… пручається й іноді йде їм наперекір, а там… сам стане такий самий, як і вони… Слухай, — зірвалась раптом моя Марися, — чи часом він не закохався в тебе?

Мені стало не то що неприємно, а я просто злякалася:

— Що тобі бог дав, дівчино?

— Ні… ні… якось увечері — пам'ятаєш, як ми перебирали опеньки в кухні? — він увійшов туди за чимсь… і ока з тебе не спускав. Шкода, що з нього такий ще жовтодзюб… він, певно, буде на два роки молодший за тебе… а то б ми добре заграли на нервах сахаринки. Ох, ох!.. Уявляю собі її міну… Ох!.. Ох!..

— Марисю, що ти плетеш сьогодні, як п'яна? Я ж з ним навіть одним словом не перекинулась…

— Ну, то ще перекинешся…

І справді, скоро після нашої балачки дійшло до розмови між мною і паничем Нюсем, чи Нюньцем, як називає його рідна його мама.

Але якби ви знали, серед яких умов прийшло до розмови між нами!

Було це так. Марися, як щоранку, вискочила по булки, а я вхопилася чимскоріше за щітки. Тільки вдягла я на руку черевик панича Нюся, як двері від балкона відчинилися (звідки я могла припускати, що його так рано понесе на балкон?) і в них, як у рамі, став на весь зріст Маркіян. Я з долу побачила тільки засмаглі волохаті голі стегна. Він був лише в трусах. Я нахилила голову і чекала, щоб він швидко зник з моїх очей. Але голі стегна наче вросли в землю.

— А ви що робите? — спитав він мене якимось не своїм голосом і, поки я встигла відповісти, вирвав у мене щітку з рук і з такою люттю кинув її на землю, що вона аж відскочила від підлоги і з грюкотом вдарила в двері.

Я завмерла. Мене просто прибила думка, що може прокинутися від шуму пані добродійка і може статися скандал, з якого я у дев'яти водах не обмиюсь.

— Хто вам наказав це робити? — почав він кричати. — Я ж не каліка, щоб мені прислуговували! Ага! Не вдалось їм з Марисею, так вони до вас добираються!

Я як сиділа навколішках, так і підповзла ближче до нього.

— Пане Маркіяне, — склала я перед ним руки, як до молитви, — ради бога… тихше… я вас прошу, тихше… змилосердьтеся наді мною…

Блискавкою промайнула в голові думка: що я робитиму сама-одна у великому чужому місті без засобів до життя, без знайомих, без роботи?

Мої перелякані очі, мій благальний шепіт, моя поза мусила справити належне враження на хлопця, бо він зразу притих.