Лісова пісня - Українка Леся

Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов'язані бранці.

М а т и
(з сінешнього порога)
Ходіте, женчики! вже є полудень.
К и л и н а
Та я своє скінчила, он Лукаш
ніяк не вправиться.
Л у к а ш
Мені недовго.
М а т и
Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Л у к а ш
(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)
Ага, то ти— Ось дов'яжи снопів,
а я піду.
М а в к а
В'язати я не можу.
Л у к а ш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,
коли не хочеш помогти-
(В'яже сам).
М а в к а
Лукашу,
нехай ся жінка більше не приходить, —
я не люблю її: вона лукава,
як видра.
Л у к а ш
Ти її ніяк не знаєш.
М а в к а
Ні, знаю! Чула сміх її і голос.
Л у к а ш
Сього ще мало.
М а в к а
Ні, сього доволі.
Ся жінка хижа, наче рись.
Л у к а ш
Іще що!
М а в к а
Нехай вона до нас у ліс не ходить.
Л у к а ш
(випростався)
А ти хіба вже лісова цариця,
що так рядиш, хто має в ліс ходити,
хто ні-
М а в к а
(сумно, з погрозою)
У лісі є такі провалля,
заховані під хрустом та галуззям, —
не бачить їх ні звір, ані людина,
аж поки не впаде...
Л у к а ш
Іще говорить
про хижість, про лукавство, — вже б мовчала!
Я бачу, ще не знав натури твеї.
М а в к а
Я, може, і сама її не знала...
Л у к а ш
Так от же слухай: якщо я тут маю
тебе питати, хто до мене сміє
ходити, а хто ні, то ліпше сам я
знов з лісу заберуся на село.
Вже якось там не пропаду між людьми.
Бо я не став отут сидіти в тебе,
як лис у пастці.
М а в к а
Я пасток на тебе
не наставляла. Ти прийшов по волі.
Л у к а ш
По волі ж і піду, як тільки схочу,
ніхто нічим мене тут не прив'яже!
М а в к а
Чи я ж тебе коли в'язати хтіла-
Л у к а ш
Ну, то до чого ж ціла ся балачка-

Дов'язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Д я д ь к о Л е в
(виходить із-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась-
М а в к а
(тихо, смутно)
Минає літо, дядечку...
Л е в
Для тебе
воно таки журба. Я міркував би,
що вже б тобі не тра верби на зиму.
М а в к а
А де ж я маю бути-
Л е в
Як на мене,
то не тісна була б з тобою хата...
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
і так, і інако... Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми...
Якби ти на селі могла сидіти,
то я б тебе прийняв.
М а в к а
Ні, я не можу...
якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Л е в
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав
породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу, —
отут під дубом хай і поховають...
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,
як сива голова моя схитнеться-..
Де-де! ще й не такі були дуби,
та й тії постинали... Зеленій же
хоч до морозу, кучерявий друже,
а там... чи дасть біг ще весни діждати-..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).

Мавка поволі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина І Лукаш.

М а т и
(до Килини)
Чого ви спішитесь— Та ще посидьте!
К и л и н а
Ей, ні вже, дядинусю, я піду.
Дивіть, уже нерано, — я боюся.
М а т и
Лукашу, ти провів би.
Л у к а ш
Чом же, можу.
К и л и н а
(поглядає на нього)
Та, май, робота є...
М а т и
Яка робота
увечері— Іди, синашу, йди
та надведи Килинку до дороги.
Самій увечері в сій пущі сумно.
Та ще така хороша молодичка, —
коли б хто не напав!
К и л и н а
Ой дядинусю,
се ж ви мене тепер зовсім злякали!
Лукашу, йдім, поки не звечоріло,
а то й удвох боятимемось!
Л у к а ш
Я б то-
боявся в лісі— Ого-го! помалу!
М а т и
Та він у мене хлопець молодець,
ви вже, Килинко, честі не уймайте!
К и л и н а
Ні, то я жартома...
(Завважає Лева).
Ов! дядьку Леве!
то ви-те вдома-
Л е в
(удає, мов не дочув)
Га— ідіть здорові!
(Йде собі в ліс).
К и л и н а
Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!
(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі "з церемонією" цілується з Килиною).

К и л и н а
(вже на ході)
Живі бувайте, нас не забувайте!
М а т и
Веселі будьте та до нас прибудьте!
(Йде в хату і засовує двері за собою).

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.

Р у с а л к а
(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)
Ти плачеш. Мавко-
М а в к а
Ти хіба ніколи
не плакала, Русалонько-
Р у с а л к а
0, я!
Як я заплачу на малу хвилинку,
то мусить хтось сміятися до смерті!
М а в к а
Русалко! ти ніколи не кохала...
Р у с а л к а
Я не кохала— НІ, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання — як вода, — плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал — воно кипить, а стріне холод —
стає мов камінь. От м о є кохання!
А те твоє — солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру —
згорить не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.
М а в к а
(підводить голову)
Ти кажеш — каяття— Спитай березу,
чи кається вона за тії ночі,
коли весняний вітер розплітав
їй довгу косу-
Р у с а л к а
А чого ж сумує-
М а в к а
Що милого не може обійняти,
навіки пригорнути довгим віттям.
Р у с а л к а
Чому-
М а в к а
Бо милий той — весняний вітер.
Р у с а л к а
Нащо ж було кохати їй такого-
М а в к а
Бо він був ніжний, той весняний легіт,
співаючи, їй розвивав листочки,
милуючи, розмаяв їй віночка
і, пестячи, кропив росою косу...
Так, так... він справжній був весняний вітер,
та іншого вона б не покохала.
Р у с а л к а
Ну, то нехай тепер жалобу спустить
аж до землі, бо вітра обійняти
повік не зможе — він уже пролинув.
(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері).

Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс — уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.

М а в к а
(тихо, з глибокою журбою)
Так... він уже пролинув...

Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.

Л і с о в и к
Доню, доню,
як тяжко ти караєшся за зраду!..
М а в к а
(підводить голову)
Кого я зрадила-
Л і с о в и к
Саму себе.
Покинула високе верховіття
і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна— До служебки,
зарібниці, що працею гіркою
окрайчик щастя хтіла заробити
і не змогла, та ще останній сором
їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч,
коли твоє кохання розцвілося:
була ти наче лісова царівна
у зорянім вінку на темних косах, —
тоді жадібно руки простягало
до тебе щастя і несло дари !
М а в к а
Так що ж мені робить, коли всі зорі
погасли і в вінку, і в серці в мене-
Л і с о в и к
Не всі вінки погинули для тебе.
Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнії корали.
Невинна біль змінилась в гордий пурпур
на тій калині, що тебе квітчала,
де соловей співав пісні весільні.
Стара верба, смутна береза навіть
у златоглави й кармазини вбрались
на свято осені. А тільки ти
жебрацькі шмати скинути не хочеш,
бо ти забула, що ніяка туга
краси перемагати не повинна.
М а в к а
(поривчасто встає)
То дай мені святкові шати, діду!
Я буду знов як лісова царівна,
і щастя упаде мені до ніг,
благаючи моєї ласки!
Л і с о в и к
Доню,
давно готові шати для царівни,
але вона десь бавилась, химерна,
убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, — він накидає їй срібний серпанок на голову.

Л і с о в и к
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає).

З лісу вибігає Перелесник.

М а в к а
Знов ти-
(Наміряється втікати).
П е р е л е с н и к
(зневажливо)
Не бійся, не до тебе. Хтів я
одвідати Русалоньку, що в житі,
та бачу, вже вона заснула. Шкода...
А ти змарніла щось.
М а в к а
(гордо)
Тобі здається!
П е р е л е с н и к
Здається, кажеш— Дай я придивлюся.
(Підходить до неї. Мавка відступає).
Та ти чого жахаєшся— Я знаю,
що ти заручена, — не зачеплю.
М а в к а
Геть! не глузуй!
П е р е л е с н и к
Та ти не сердься, — що ж,
коли я помилився... Слухай, Мавко,
давай лиш побратаємось.
М а в к а
З тобою-
П е р е л е с н и к
А чом же ні— Тепер ми восени,
тепер, бач, навіть сонце прохололо,
і в нас простигла кров. Таж ми з тобою
колись були товариші, а потім
чи грались, чи кохались — трудно зважить, —
тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерішуче подає йому руку.
Дозволь покласти братній поцілунок
на личенько твоє бліде.
(Мавки одхиляється, він все-таки її цілує).
О, квіти
на личеньку одразу зацвіли! —
цнотливії, незапашні, осінні...
(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві).
Поглянь, як там літає павутиння,
кружляє і вирує у повітрі...
Отак і ми...
(Раптом пориває її в танець).
Так от і ми
кинемось, ринемось
в коло сами!
Зорі пречисті,
іскри злотисті,
ясні та красні вогні променисті,
все, що блискуче, —
все те летюче,
все безупинного руху жагуче!
Так от і я...
так от і я...
Будь же мов іскра, кохана моя!

Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника.

М а в к а
Годі!.. ой годі!..
П е р е л е с н и к
В щирій загоді
не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя — то зрада,
будь тому рада, —
тим воно й гарне, що вічно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо!
зажиймо
вогнистого раю!
М а в к а
Годі!..