Ципа зникає вдруге - Нестайко Всеволод

Тільки, будь ласка, нічого не розпитуй, все одно не скажу. У мене одне прохання. Допоможи переглянути списки пасажирів теплохода "Квітка-Основ'яненко". Тільки делікатно, не викликаючи особливих підозр і якомога конфіденційніше, щоб, крім директора круїзу, не знав ніхто… Навіть капітан.

— Ого! Навіть капітан?

— Навіть. Ти можеш це зробити?

— Постараюсь. Я сам це зроблю. Не будемо нікому передоручати.

— Я не хотів би, щоб нас бачили разом.

— Авжеж. Я поїду а ти мене тут почекаєш. Яке прізвище тебе цікавить?

— Григораш.

— Ім'я, по батькові?

— Я не пам'ятаю. Але це не має значення. Не думаю, що на теплоході багато Григорашів. Мене цікавить, в якій він каюті і хто разом із ним.

— Ясно. Сиди, читай он свіжі газети і чекай.

І Гончаренко повернувся через сорок хвилин.

— Григораша у списках пасажирів немає.

— Як? Ти певен?

— Я сам особисто двічі перечитав списки. Ти є. Григораша нема.

— Гм. Значить, під іншим прізвищем. А може, одружився і взяв прізвище дружини. Це гірше.

— Пробач. Я не розпитую. Але… Може, потрібна допомога. Судячи з твоїх слів, це рецидивіст. У таких випадках страховка не завадить.

— Ні. Нічого не треба. Це неофіційна приватна справа. А що ти сказав директору круїзу? — Особливо не фантазував. Сказав, що ми шукаємо одну людину. Конфіденційно. І просив капітанові нічого не говорити, щоб марно не турбувати. Він, по-моєму, все зрозумів. Симпатичний дядько.

— Мені теж здалося. Дякую тобі, Васю.

Вони ще трохи погомоніли про колишніх однокурсників — хто, де, як, про останні службові новини. І попрощалися.

А через кілька хвилин Анатолій Петрович уже телефонував Горбатюку.

— Ну як?

— Після тієї справи Григораш мав іще дві судимості. Півроку як знову на свободі. Де зараз — не відомо…

— Він правду тоді казав — більше як три роки він не сидить. Як це йому вдається?

— На жаль, наша правова система ще не бездоганна, особливо щодо рецидивістів. А в них колосальні зв'язки.

— До речі, в списках пасажирів його нема.

— О-о! Це вже не жарти. Коли вони беруть фальшиву ксиву — справа серйозна. Будь обережний, Толю.

— Мені Вася Гончаренко пропонував допомогу. Я відмовився.

— Я вже шкодую, що втравив тебе у цю справу. Чесно. Слухай… — Горбатюк на хвилину замовк. — Завтра субота… Може, я…

— Не вигадуй! — перебив його Попенко. — Поки що все — суцільні домисли і гра уяви. От ми були певні, що на кораблі буде Ципа. А його нема. Я обнишпорив увесь пароплав. Хлопці теж. Прокол.

— Може… Ну гаразд, побачимо… Я нічого певного сказати не можу, бо справа, яку зараз веду, ще не закінчена, робота є робота, і ти ж знаєш… Пильнуй тільки, Толю. Будь розсудливим.

— Я-то розсудливий. Це ти у гарячому купаний…

— Ну, добре, не будемо… Дзвони. Тримай мене в курсі весь час…

Через півгодини капітан Попенко, стоячи в глибині кают-компанії, щоб не привертати до себе уваги, уважно спостерігав через вікно за пасажирами, що після екскурсії піднімалися по трапу на борт "Квітки-Основ'яненка".

Григораша серед них не було.

Розділ X

"Гурт"

Вони стояли біля поручнів палуби — двоє молодих хлопців і дві дівчини, одна білява, друга чорнява. Чорнява була з довгим розпатланим волоссям, з великими золотими кружалами-сережками і темно-синіми підводами під очима. Білява була коротко стрижена, під хлопця, тільки нагорі волосся безладно стирчало у різні боки довгими цмоузами. Власне білявими, білими були тільки ці цмоузи вгорі, а внизу волосся було темно-брунатне. В лівому вусі в білявої була довгастенька сережка, а в правому аж три сережки — одна біла металева крапелька в мочці і дві металеві нашльопки збоку і нагорі вуха.

Женя й Вітасик задивилися на прикраси.

Усі четверо палили довгі сигарети й голосно реготали.

Один із хлопців, чорнявий, в окулярах, щось захлинаюсь розказував і першим починав реготати, вищирившись, оголюючи майже всі свої конячі зуби і витягаючи вперед голову, так що на шиї напружувалися жили — от-от луснуть. При цьому голова його трусилася од реготу й окуляри підскакували на носі. Другий хлопець — рудий, із довгим жіночим волоссям, регочучи, закидав голову назад і вигукував весь час одну й ту саму коротку брутальну лайку.

Хлопці чогось вирішили, що це якийсь поп-гурт. Жені навіть здавалося, що він бачив їх по телевізору. Хоча хто його зна — їх так багато, тих гуртів, і такі вони однакові…

Якась старенька, схожа на вчительку, проходячи повз "гурт", докірливо мовила:

— Посоромилися б! Дівчата, а смалите, як…

— Іди-іди, ровесниця Другої світової! — сказала білява.

— Поки у воду не полетіла! — докинула чорнява. А рудий вигукнув ту саму коротку брутальну лайку.

Й усі четверо знову оглушливо зареготали, дивлячись, як поспішливо, не озираючись подріботіла од них старенька.

Але й самі раптом зрушили і, все ще регочучи, швидко пішли у протилежний від старенької бік — наче злякалися когось.

— Сім пар нечистих! Ноїв ковчег! — почули хлопці ззаду знайомий голос. Обернулися й побачили Вороного, що роздратовано дивився услід "гурту". Таки, мабуть, це він їх сполошив. — А ви чого тут?.. Знайшли на кого дивитися! — важким поглядом глянув на хлопців Вороний і пішов геть. Він був високий і дебелий, а ходив нечутно, як кицька, — хлопці й не встежили, як він з'явився.

За кілька хвилин Женя й Вітасик знову зустріли юнаків з "гурту", — вже на верхній палубі.

— А чувихи класні, — сказав рудий. — Твоя мені навіть більше подобається.

— Можем махонутися, — і чорнявий знову зареготав, вищирившись і напружуючи на шиї жили.

— Та ні, хай уже буде так, як він сказав, — махнув рукою рудий.

— А де він їх, цікаво, доп'яв?

— Він що хочеш тобі дістане.

— Такими, як він, ми з тобою не станемо ніколи, — чорнявий зітхнув.

Рудий щось відповів, але хлопці вже не чули, проминули. Зупинятися й одверто підслуховувати було ризиковано.

У каюті Вітасик спитав батька:

— А що таке Ноїв ковчег?

— А нащо тобі?

Хлопці розказали про "гурт", про Вороного, про його слова.

— Ну, Ноїв ковчег — це з Біблії. За біблійськими легендами Ягве, Бог-творець, що сотворив землю і людей, розгнівався на людство за його гріхи і вирішив покарати, знищити, влаштував всесвітній потоп. Всі люди загинули, крім праведника Ноя і його сімейства. За дозволом Ягве Ной побудував корабель, ковчег, куди взяв з собою насіння всіх дерев і рослин на землі і кожної тварі по парі, тобто всіх тварин і комах.

— А що таке "сім пар нечистих"? — спитав Женя.

— То ж серед тих тварей на ковчезі були "чисті" й "нечисті" — гади, плазуни тощо. Вороний, мабуть, хотів сказати, що тут на теплоході є і порядні люди, і різна нечисть, типу отого "гурту"…

— До речі, Ноїв ковчег теж був трипалубний, як і наш "Квітка-Основ'яненко", — усміхнувся Анатолій Петрович.

— Точно, — кивнув Григорій Тарасович. — Трипалубний.

— А чи не заодно той "гурт" із Вороним? — сказав Женя і переповів розмову на верхній палубі. — Хто це "він", як не Вороний?

— Усе можливе, — підняв плечі Анатолій Петрович. — Про всяк випадок будьте, хлопці, обережні. І не підходьте близько ні до "гурту", ні до Вороного. І не стежте за ними. Боронь вас Боже, щоб вони помітили, що ви за ними стежите. — Так, так! — підхопив Григорій Тарасович. — Якщо це злочинці, вони ні перед чим не зупиняться.

Капітан Попенко не сказав, що буквально півгодини тому він дізнався від директора круїзу, що на теплоході з'явився ще один пасажир. Якийсь "підприємець" один зайняв отой вільний двомісний люкс. ("Бачите, не тільки ви нас догнали", — директор був дуже задоволений). Анатолій Петрович уже навіть бачив цього "підприємця". Кремезний, із могутньою шиєю важкоатлета, у темних окулярах, він чимось нагадував самбіста Шипулю, який проходив у справі Граціанського. "Злочинці дедалі більше цікавляться спортом. Це вже стає системою. Скоро вони заснують своє спортивне товариство — який-небудь "Домушник" абощо. Чи витримає наше "Динамо" цю конкуренцію?.." — подумав Попенко.

Ні Григорію Тарасовичу, ні хлопцям він вирішив про "підприємця" поки що нічого не говорити.

Розділ XI

"Ви ж не донощики, правда?.."

Був другий вечір їхнього перебування на "Квітці-Основ'яненку".

Анатолій Петрович після вечері знову пішов на верхню палубу, сподіваючись, що Григораш з'явиться біля бару; Григорію Тарасовичу теж не сиділося в каюті. Він постелив хлопцям, наказав лягати і, суворо заборонивши рипатися куди-небудь із каюти, подався нагору слідом за Анатолієм Петровичем. Хіба ж всидиш у такий дитячий час в каюті, коли там, нагорі, і "гурт", і Вороний, і Сокирко, і капітан Пилипей, — і хтозна-що може статися (хоча ні про Григораша, ні про "підприємця" Вітасиків тато нічого не знав).

Хлопці сиділи біля вікна й дивилися на річку. Був синій вечір. На небі вже миготіли зірки. А у темній воді мерехтіли, переливаючись, сяйнисті вогні теплохода. Вдалині бовваніли високі чорні береги, лише інколи моргаючи цяточками світла. Теплий вечір дихав у прочинене вікно лагідно і приємно-лоскітно.

На палубі перед вікном не було нікого. Ті, кому належало спати, вже повкладалися, решта була там, нагорі, звідки лунала музика, голоси і сміх.

— Гарно! Правда? — тихо сказав Женя. — Гарно! Отак сидів би й сидів цілу ніч, — теж тихо відгукнувся Вітасик.

І вони знову надовго замовкли.

Світло в каюті було вимкнуте, і з палуби здавалося, що там нікого нема. І тому…

Він з'явився так раптово, що хлопці відсахнулися. Вражений, завмер і він.

Завмер на відстані простягнутої руки, зовсім близько — так, що вони відчували його подих. Ципа отямився перший.

— Привіт! — сказав, затнувшись.

— Привіт! — відгукнулися вони, ледь ворушачи язиками.

— Ви самі? — спитав він після миттєвого роздуму.

— Самі, — сказав Женя.

— Ну, тоді нічого, — він враз заспокоївся. — Навіть добре. Ви ж не донощики, правда? І батьки не міліціонери?

Він не бачив у присмерку, як густо вони почервоніли.

— Ти — "заєць"? — запитав, щоб подолати незручність, Вітасик.

— А що зробиш… як треба…

— А де ти ховаєшся? — спитав Женя.

— У шлюпці під брезентом.

— І лежиш там цілий день?! — жахнувся Вітасик.

— Що ж робити?.. — усміхнувся Ципа.

— Ух ти!.. А як же… — Вітасик затнувся.

— А поліетиленові кульки нащо? — відверто сказав Ципа. — Я запасливий. І води пляшку маю. А от із їжею…

— Так ти ж, мабуть, голодний! — догадався нарешті Женя.

— Ти — розумний хлопець! — знову усміхнувся Ципа.

— Ми зараз… зараз… — хлопці кинулися до сумок, куди дбайливі їхні матері, не дуже довіряючи туристському раціонові, напакували різного додаткового харчування: печива, цукерок, фруктів, шоколадок…

— Та ви що? Куди мені стільки!

— Бери! Бери!

— У нас навалом!

— Ну, спасибі, спасибі, хлопці! — він так пожадливо кусав яблуко і жував печиво, що їм аж боляче було дивитися.

Він це, мабуть, відчув, бо, ковтнувши, промовив:

— Пробачте… Двадцять років не їв… Спасибі!..