Ципа зникає вдруге - Нестайко Всеволод

Обідали вони, як завжди, на кухні.

— Та що там тенори, зараз капітани з кораблів у воду падають, — засміявся Попенко. І почав розповідати про випадок на пристані. А коли він вимовив ті слова, які за твердженням хлопців начебто сказав Ципа капітану Пилипею, Ніна Олександрівна раптом зойкнула, випустила з руки ополоник, і він булькнув у каструлю, розбризкавши борщ по плиті.

— Що таке? — звів на неї очі Горбатюк.

— Ні, нічого, — знітилася Ніна Олександрівна.

— Ти, мабуть, забула, що я все-таки слідчий… — усміхнувся Горбатюк.

— Нам усе відомо! Зізнавайся! — жартівливо нахмурив брови Попенко.

— Я обіцяла не говорити, — почервоніла Ніна Олександрівна.

— Кому? Сокирку?

— Яка різниця, — зовсім розгубилася Ніна Олександрівна.

— Ой дивись! Доведеться, мабуть, мені таки його заарештовувати.

— Нічого не вийде. Він щойно відчалив.

— Куди?

— В Одесу. А потім навколо Європи.

— Звісно, якщо ти обіцяла, то не говори. Але тоді тримай себе в руках. Не виказуй хвилювання.

— Це… це просто неймовірно, — тихо промовила Ніна Олександрівна.

— Ну хоч не інтригуй нас далі.

— Ні! Я не можу… Я мушу розказати… Бо… бо це дуже… Хай уже пробачає мені Іван Романович, але…

І Ніна Олександрівна почала розповідати.

Та оскільки вона дуже хвилювалася, збивалася і по кілька разів повторювала одне й те саме, ми не будемо передавати її розповідь, а просто повернемося у вчорашній день.

Розділ III

"Не кажіть нікому! Навіть чоловікові!"

Дружина капітана міліції Горбатюка Ніна Олександрівна працювала адміністратором у філармонії.

Багато було у філармонії артистів — і тенори, й баритони, й баси, навіть один бас-профундо, тобто такий низький, густий і громоподібний, що коли він брав найефектнішу ноту, з люстри градом сипалися на голови глядачам кришталеві висюльки, а в кабінеті головбуха сам собою одчинявся сейф.

Але все-таки не той бас-профундо, не інші баси й баритони, а звичайнісінький ліричний тенор Іван Романович Сокирко був найбільшим улюбленцем публіки й адміністрації. Бо не лише сила голосу обумовлює успіх співака, а щось таке, чому немає назви на людській мові, що зветься душею пісні, а що таке та душа, ніхто сказати не може.

І коли співав Сокирко "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю", погляд його враз робився соколиним, а за плечима, здавалося, виростали крила, ще мить — і злетить Іван Романович над сценою, випурхне крізь відчинені на гальорці двері у вікно і шугоне у надхмарні висоти. І шанувальниці його таланту, стиснувши кулачки, із завмиранням серця молили Бога, щоб цього не сталося, бо хто ж тоді на "біс" виконає "O sole mio", "Yesterday" та "Ой не світи, місяченьку".

Ніна Олександрівна, як і вся адміністрація, була гарячою прихильницею тенора Івана Романовича Сокирка. З свого боку Іван Романович виділяв Ніну Олександрівну з усієї адміністрації і саме їй раз у раз дарував то квіти, якими його обсипали після концерту, то цукерки, а то й плитку шоколаду, спеціально куплену для неї у буфеті філармонії.

Решта адміністрації ту особливу симпатію тенора до Ніни Олександрівни давно помітила й дозволяла собі хихикати і робити різні прозорі натяки.

Проте Ніна Олександрівна була вище тих натяків, не ображалася і сама підсміювалася, бо щиро любила свого капітана міліції Горбатюка і ніколи в світі не зрадила б його. Капітан Горбатюк це чудово знав, вірив своїй дружині, хоча іноді жартома казав: "Ой, дивись, заарештую я твого Сокирка за зловживання службовим становищем!" Сьогодні, зайшовши до адміністраторської, Ніна Олександрівна виявила на своєму столі не одну, як завжди, а три плитки шоколаду і коротеньку записочку: "До побачення. Не забувайте вірного Вам С."

"Ну, це вже занадто! — спалахнула Ніна Олександрівна. — Скоро він мені весь буфет перетягне. Одну залишу, а дві поверну", — і, схопивши дві плитки, вона рішуче попрямувала до артистичної, звідки чулися рулади Івана Романовича. Через півгодини мав початися останній у цьому сезоні його сольний концерт. Завтра він вирушав пароплавом до Одеси, а звідти у закордонний круїз по країнах Європи. Він давно мріяв про цю поїздку і майже всім працівникам філармонії наобіцяв сувенірів, не кажучи вже про Ніну Олександрівну. Рік видався для Івана Романовича дуже важкий, він багато концертував по всій Україні і мав цілковите право на відпочинок.

По коридору попереду Ніни Олександрівни до артистичної швидко йшов якийсь хлопчик років одинадцяти-дванадцяти. Обличчя їй не було видно, лише відстовбурчені вуха, кумедний рудий їжачок і тоненьку шийку.

Ніна Олександрівна ще подумала: "Що це за хлопчик? Концерт вечірній, дорослий. І ні на кого з дітей працівників не схожий. Треба спитати". Але не встигла. Хлопець уже одчинив двері артистичної і ступив крок уперед.

Іван Романович стояв обличчям до дверей і саме брав верхнє "ля", коли побачив хлопчика. І так і застиг із роззявленим ротом, замовкнувши.

Ніна Олександрівна почула, як хлопець дзвінким голосом сказав:

— Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!

І тут Ніна Олександрівна побачила, що обличчя Івана Романовича конвульсивно пересмикнулося, рот скривився, очі затуманилися, він враз поточився і…

Ніна Олександрівна скрикнула й кинулася до артистичної.

Іван Романович лежав на підлозі горілиць, розкинувши руки, нерухомий і якийсь незвично довгий. Їй спершу здалося, що він неживий. Але схилившися, відчула — дихає. Вона схопила карафку з водою і тільки тут побачила, що кімната порожня — хлопчик зник.

Іван Романович розплющив мокрі, наче заплакані очі (Ніна Олександрівна вилила йому на голову майже всю карафку):

— Га? Що?.. Ох!.. — Що з вами? Я так злякалася! Що це за хлопчик? Що він вам сказав? Ви його знаєте?

Обличчя Івана Романовича враз закам'яніло. Якусь хвилю він мовчав, потім здивовано закліпав очима:

— Який хлопчик? Я не бачив ніякого хлопчика!

— Як?! Він вам сказав: "Сокирко? Здоров! Привіт тобі від Вороного!" Я сама чула.

— Ні-ні! Вам здалося. Я не бачив ніякого хлопчика… просто я співав, узяв верхнє "ля". І раптом в очах потемніло, земля пішла обертом і… більше нічого не пам'ятаю. Видно, страшенна перевтома. Гіпертонічний криз. Тільки не кажіть нікому! Я вас благаю! Ніно Олександрівно! Дорога! Благаю! Бо ж соромно. Засміють! Здоровенний дядько, а зомлів, як дівчина. Прошу вас! Нікому! Навіть чоловікові.

Ніна Олександрівна розгублено здвигнула плечима:

— Ну… що ж… Гаразд…

Останній концерт тенора Сокирка відмінили. Через несподівану хворобу артиста.

Це було вчора, напередодні випадку з капітаном Пилипеєм.

Розділ IV

Вчинки, незбагненні для звичайних людей, роблять не лише люди мистецтва

— Мда… — сказав капітан Горбатюк, коли дружина закінчила розповідати. І почухав потилицю.

— Тоді, мабуть, хлопцям не вчулося, — сказав капітан Попенко.

— Що ж це може означати? Ваша версія, капітане Попенку!

— Перше, що спливає на думку: і Пилипей, і Сокирко злякалися не хлопця, а його слів. Отого привіту від Вороного.

— Я теж так думаю. Чогось одразу згадалася ота "чорна мітка" піратська з "Острова скарбів".

— Можливо, знову маємо справу зі зловмисниками.

— Але чого вони вплутують у цю справу хлопчика?

— Якщо цей Вороний — карний злочинець, то чекати від нього високої моральності й педагогічного такту годі.

— Стривай, — Горбатюк запитально глянув на дружину. — Ти сказала, що твій Сокирко щойно відчалив… — Так… Ой! — Ніна Олександрівна завмерла. — На теплоході "Квітка-Основ'яненко"! Уявляєте?

— Де капітаном пан Пилипей! — Горбатюк виразно глянув на Попенка.

— Ін-те-рес-но! — Попенко схилив голову набік, замислюючись.

— Збіг? Випадковість? Чи… — роздумливо мовив Горбатюк. — Ти казала, що він вирушає в круїз навколо Європи?

— Так… З Одеси…

— Але "Квітка-Основ'яненко" не рейсовий, а екскурсійний. До Одеси і назад. А назад йому не треба. Який сенс платити зайві гроші? Удвічі більші, — Горбатюк знизав плечима. — Не розумію.

— А мене якраз це не дивує, — сказала Ніна Олександрівна. — Люди мистецтва іноді роблять учинки, незбагненні для звичайних людей. Він, до речі, казав, що давно мріяв проїхатися по Дніпру. Спокійно. Не "Метеором" чи "Ракетою", а саме теплоходом. Рейсові теплоходи на таку відстань давно відмінили. Сім'ї в нього нема. Гроші є. З дружиною розлучився, дітей у них не було.

— Цікаво, чи знайомі вони між собою — Пилипей і Сокирко?

— Я ніколи не чула від Івана Романовича цього прізвища — Пилипей. Путівку на теплохід він купив уже два тижні тому. Якби був знайомий з капітаном, гадаю, обов'язково сказав би. Він узагалі любить підкреслювати свої престижні знайомства. А капітан такого теплохода…

— Ти маєш рацію, — погодився Попенко. — Мабуть, сказав би… Артисти такий народ…

— Якщо вони не знайомі, тим ситуація цікавіша й небанальніша… От же ж, їй-богу! — Горбатюка дедалі більше розбирала професійна криміналістична цікавість.

— Коли "Квітка-Основ'яненко" вирушає? — глянув Попенко на Ніну Олександрівну.

— Я ж кажу — щойно відчалив. О восьмій. А зараз чверть на дев'яту.

— Невже ми не дізнаємося, у чім тут справа? — з досадою мовив Горбатюк.

— Сокирка я побачу лише через місяць, — усміхнулася Ніна Олександрівна.

— А "Квітка-Основ'яненко" повернеться за дванадцять днів, — сказав Попенко. — Проте якщо і капітан, і тенор уже зараз відмовляються визнати, що бачили хлопчика, то жодних гарантій нема, що вони визнають це потім. Розмова з ними нічого не дасть.

Запанувала мовчанка.

Борщ холов на столі. Ніхто навіть ложки не взяв до рук.

Ніна Олександрівна стояла біля вікна розгублена й винувата — наче це вона загадала їм цю нерозгадну загадку.

Друзі сиділи за столом задумані й похмурі.

— Ви знаєте, — тихо сказав нарешті Горбатюк. — У мене таке враження, що під час рейсу на теплоході щось станеться. От таке передчуття, інтуїція…

— Припини! — сказала Ніна Олександрівна, але впевненості в її голосі не було.

— Мені чогось здається, що й Ципа зараз на кораблі, і Вороний… — Горбатюк глянув на Попенка, чекаючи, як завжди, заперечень. Але той заперечувати не став:

— Цілком можливо…

— То що будемо робити, капітане Попенку? Ваше рішення?

— Підстав для того, щоб розпочинати кримінальну справу і створювати оперативну групу, явно недостатньо. Однієї інтуїції та смутних здогадів малувато.

— Так.