Привид іде по Землі - Бердник Олесь

"Що в них спільного?" — ламав голо-ву Алессандро, спостерігаючи, як Моріс весь напружувавсь у тривожному чеканні, коли наглядач підходив до дверей їхньої камери.

Брязкало вічко, в ньому з’являлося банькате око Крокодила, і в камеру вливався потік гидких слів.

— До біса! — ревів він. — Чого стовбичите, мавпячі ваші пики?

Моріс одразу опускав плечі і втомлено лягав на своє ганчір’я. Ще деякий час наглядач полоскав в’язнів у бурхливім потоці лихослів’я, але француз не звертав на нього ніякої уваги.

Минав тиждень за тижнем. Кожна середа приносила нове розчарування Потру, а разом з тим і Лоссу.

Одного разу Лосса викликав начальник тюрми. Він зачитав йому офіційне повідомлення спеціальної ко-легії, яка ухвалила тримати його в каторжній тюрмі до кінця ув’язнення. Алессандро чекав цього. Проте повід-омлення ще більше пригнітило в’язня.

Він облишив розмови з французом, перестав докучати йому запитаннями. Так лежали вони цілими днями непорушно, розглядаючи засиджену мухами стелю, покриті цвіллю сірі стіни. Вставали тільки до обіду або щоб винести цебер до вбиральні. Інколи Алессандро не витримував, схоплювався з кам’яної підлоги й метався по камері, ніби тигр у клітці. Думи про волю і про Катрен розпирали мозок. Щоб позбутися їх, він починав рахува-ти кроки й кожну тисячу відмічав на стіні. Бували дні, коли він робив двадцять, а то й тридцять тисяч кроків.

Утомившись, Лосс зупинявся біля вікна, підтягався до ґрат і дивився, що твориться у дворі тюрми. Інко-ли його зганяли вартові з веж, погрожуючи карабінами, а бувало, що охоронники дрімали, й тоді Лосс із тугою спостерігав гірські вершини, які ховалися в туманній далині.

У тюремному дворі подій було небагато. Тільки зрідка привозили нових в’язнів та через кожні чотири години мінялися вартові на вежах. Алессандро чекав, чи пощастить йому побачити звільнення якого-небудь в’язня, але цього не траплялося. Зате дуже часто, майже кожного дня, за ворота вивозили мертвих.

Лосс не міг дивитися на процедуру вивозу. Відчинялися ворота, зупинявся віз, і наглядач, захопивши з собою гострого лома, виходив із вартівні. Він вилазив на воза й, розмахнувшись, простромлював ломом груди покійнику. Така була інструкція — тюремники не довіряли своєму лікареві і власним очам.

Поглянувши на таке видовище, Лосс кидався в куток, падав на холодну підлогу й тремтів від жаху. Він уявляв себе на місці покійника. І тоді Алессандро тіпала пропасниця.

Боже! Не дай йому загинути в проклятій ямі! Не дай, щоб катюги знущалися над непорушним тілом! Ви-йти, будь-якою ціною вийти звідси! Ще подихати чистим і вільним повітрям, обійняти Катрен… і, може… мо-же… знайти можливість мстити… мстити жорстоко, страшно.

Та Алессандро намагався вгамувати мстиві думки. Йому здавалося, що доля підслухає їх і не пошле ря-тунку. Містичний жах заповзав у душу. Лосс відчував, що божеволіє. Ще трохи — і тоді все… Розум не витри-має тортур, свідомість відмовиться працювати… Залишиться лише покалічене тіло того, хто звався колись Алессандро Лоссом…

Негадано в житті в’язнів відбулася зміна. Вона була раптовою. Це сталося в середу, якраз у той день, ко-ли Моріс ждав приходу Крокодила. Алессандро вже не цікавився нічим і дрімав у своєму кутку. Він не чув, як по коридору з лайкою проходив сеньйор Крокодил, як він мовчки зупинився біля їхніх дверей, не бачив, як спа-лахнули очі Моріса.

Француз схопив малесенького вузлика, що з’явився у вічку дверей. Почулися слова, промовлені пошеп-ки:

— Дев’ять. Друге — в наступну середу.

Потім загриміла ще добірніша лайка, криючи вздовж і впоперек в’язнів. Та Моріс уже не слухав того. Він похапцем розгорнув пергаментного вузлика, дістав звідти чорний мініатюрний флакончик й судорожно затис його в долоні.

— Не підвів старий! Значить, йому вдалося…

Француз підійшов до Алессандро, який все ще спав, неспокійно здригаючись уві сні, й зупинився над ним. Він схилився, ніби хотів розбудити товариша, потім передумав, відійшов до свого місця і ліг.

Заснути Потр не міг. Він не зводив погляду з віконця камери. Коли сонце стало схилятися до заходу, француз не витримав, схопився з підлоги й почав кружляти біля вікна.

Небо у віконці стало темно-багряним. Блідим вогником спалахнула вечірня зоря. По горах поповзли фіо-летові тіні.

Моріс присів біля свого ганчір’я, з дрантя дістав огризок олівця, шматочок паперу й хутко написав кілька фраз. Потім щось загорнув у той папірець і тихо підійшов до Лосса.

— Товаришу! — покликав Моріс. Алессандро мовчав.

— Прокиньтеся. — Француз поторсав в’язня за плече.

Лосс забурмотів уві сні, потім розплющив очі. Моріс всунув йому в долоню папірець, стиха промовив:

— Прочитайте. Будьте рішучим!

Алессандро, не розуміючи нічого, подивився на товариша. Той відійшов у куток камери й повернувся до стіни обличчям. Потім, відкинувши назад голову, щось випив.

Лосс знизав плечима. Що він задумав, цей неспокійний француз? Алессандро розгорнув папірець. Там лежала малесенька коричнева пілюлька. Що за чортовиння? В записці наспіх було написано:

"Пілюля викликає стан, подібний до смерті. Серце не б’ється, легені не працюють, але свідомість зали-шається. Вас вивезуть на кладовище, біля підніжжя гори. За півгодини "смерть" проходить. Інше залежить од вас. Груди вам пробивати не будуть — із наглядачем домовлено. Робити це треба в наступну середу. Будьте мужнім. Пам’ятайте адресу. До побачення. Знищіть записку".

— Товаришу, що це значить? — скрикнув Лосс і підвів голову. Йому ніхто не відповів.

— Де ви, Морісе? — занепокоєно запитав Алессандро, схоплюючись на ноги.

Лосс злякано оглянув камеру. Адже Моріс щойно стояв тут, біля стіни. Тільки що він розбудив його і вручив цей дивний папірець. Де ж він?..

Ось купа ганчір’я, де Моріс спав. Ось цебер для помий. Вікно, як і раніше, заґратоване, не пошкоджене. Двері не відчинялися. Що ж трапилося? Чи не став француз привидом, так як мріяв?

Що б там не трапилося, але Моріс Потр зник. Його в камері не було.

Суперечка в темряві

У середу ранком із Бургоса виїхав чорний лімузин. Він узяв напрям на Сантандер. Поряд із шофером си-дів огрядний чоловік, він недбало розглядав навколишні краєвиди. Це був справжній стопроцентний янкі. По-стать чоловіка облягав підкреслено модний клітчатий костюм, у куточку рота диміла сигара. Майже половину обличчя закривали велетенські окуляри химерної форми.

Чоловік поводив себе, як звичайнісінький турист. Він часто зупинявся в попутних селищах, фотографу-вав цікаві місця, людей, тварин.

Не доїжджаючи до перевалу біля гори Вальнера, турист дав знак повернути ліворуч. Шофер, очевидно, чекав такого наказу. Лімузин звернув з автостради й упевнено помчав кам’янистою гірською дорогою, що зви-валася поміж скелями.

Вечоріло. Сонце хутко котилося донизу. В цей час турист в’їхав у малесеньке селище, де жили наглядачі й вартові каторжної тюрми Санта-Пенья. Лімузин зупинився біля невеликої халупи з плоскою покрівлею. Шо-фер просигналив, потім вийшов із машини й підняв капот. Із радіатора повалила пара.

У воротах з’явився чоловік. Застібаючи мундир наглядача, він похмуро поглянув на машину, злісно виз-вірився на шофера.

— Якого біса потрібно? Чому сигналиш, мільйон кольок тобі в печінку?

— Тихше, сеньйоре! — посміхнувся шофер. — Зі мною американець. Турист. Добре, що він не розуміє іспанської мови.

— Плювати, — пробурмотів наглядач. — Та чого ж тобі чи йому треба, ворони б вас розклювали?!

— Води! — лаконічно пояснив шофер. — Бачите, сеньйоре, вода закипіла!

— Бери, біс би тебе забрав! — прохрипів наглядач. — Ось там, у дворі, колодязь і відро.

Із сусідніх дворів висунулися зацікавлені обличчя. Сусіди наглядача не втрималися від сміху, коли почу-ли, якою добірною мовою він розмовляє з туристом.

Янкі висунувся з машини, кивком підкликав негостинного господаря.

Той підійшов, бурмочучи собі під ніс різні прокляття.

— Що… то є? — немилосердно калічачи іспанську мову, запитав турист, показуючи рукою.

Наглядач обернувся. Американець мав на увазі темно-коричневу споруду, що, ніби якась хижа тварина, вмостилася на широкому виступі під горою. В багровому промінні сонця, яке все нижче котилося до заходу, ця будівля здавалася особливо зловісною.

Наглядач недобре всміхнувся, почухав п’ятірнею волохаті груди, хмикнув під ніс.

— Щоб знати, сеньйоре турист, що то за штука, треба посидіти там, — іронічно пояснив він під загаль-ний сміх сусідів, які слухали розмову. — То каторжна тюрма Санта-Пенья.

— Санта-Пенья! — схвально вигукнув янкі. — Фотографія!

Він вихопив фотоапарат, націлився. Але наглядач рішуче відсторонив його своєю рукою.

— Не можна!

Турист здивовано озирнувся навколо, знизав плечима.

— Що то є?

— Не можна, — похмуро підтвердив наглядач.

У цей час шофер закінчив заливати воду в радіатор. Він з тріском опустив капот, відніс відро на подвір’я.

— Спа… сибі, — каліченою мовою промовив янкі. — Візьміть…

Він простяг кілька асигнацій. Машина рушила з місця, закутавши курявою наглядача.

— Їздять тут, хай би на вас чорти їздили від народження до самої смерті, — буркотів він, пожадливо хо-ваючи до кишені негаданий заробіток. Потім хутко зайшов на подвір’я, прибрав відро й почав готуватися до роботи.

— Ще й незадоволений, Крокодилище, — злісно перемивали кістки наглядача сусідські жінки. — Везе ж такому виродку. Ні за що ні про що одержав гроші.

А турист, помилувавшись гірськими пейзажами, звелів шоферу зупинитися на узбіччі дороги. Розіслав-ши на траві килим, він заходився знищувати смаженого індика, запиваючи його приємним іспанським вином.

Навколо потемніло. Ніч владно насувалася на гори. Лімузин не рухався з місця.

Янкі встав із килима й почав занепокоєно ходити по вузькій дорозі. Щохвилини він позирав на циферб-лат годинника. Стрілка наближалася до цифри "9". Нервове напруження зростало. Турист кілька хвилин при-слухався до звуків ночі. Він ніби чекав чогось. Погляд його був спрямований туди, де біля підніжжя гори Валь-нера ледве помітно блимали вогники тюрми Санта-Пенья.

Стрілка годинника показала "9". Турист приглушено сказав:

— Сигнал.

Шофер мовчки виконав наказ. З правого боку лімузина спалахнув плафон. Зелений вогник засяяв у тем-ряві.

Турист завмер, прислухаючись.