Коротке щастя неповнолітньої Катрі - Гуцало Євген

Легковий автомобіль оранжевого кольору, повільно проїхавши через село, зупинився біля сільради. Двоє моложавих чоловіків одчинили дверцята й ступили в куряву. Водій був коротко стрижений, з хрящуватим індичим носом, що карлючкувато вигинався над пухкою верхньою губою. Його попутник, зодягнений у джинсовий костюм, лагідною зовнішністю скидався на голуба-турмана, й погляд глибоких сірих очей теж видавався по-голубиному приязним.

Перекинувшись короткими репліками, обоє подались до сільради.

Появились на ганку хвилин через десять-п’ятнадцять у супроводі голови сільради, циганкуватого красеня з калиновими рум’янцями на щоках. Розгублений і стривожений, голова сільради стежив, як вони сідають до машини, як машина рушила, як покотилась у затінку старих яворів, що обіч постали над шляхом... І скрушно, й досадливо крутнув головою в баранячих кільцях в’юнкого волосся.

— Ось і клен,— озвався в салоні автомобіля чоловік із зовнішністю голуба-турмана.

Й зразу ж їхній мотор зменшив кількість обертів, закашляв, задеренчав.

— Звертаю на узбіччя,— мовив водій.

З’їхавши на узбіччя, машина зупинилась. Якраз навпроти обійстя, на якому височів розлогий, могутній клен.

Водій одчинив капот, заглядаючи до мотора. В цей час його попутник уважно роздивлявся вулицю, поодиноких перехожих, найближчі подвір’я...

Під кленом дівчинка в червоному береті гралася з собакою. Скільки ж їй років? Не менше шести й не більше семи. Ловка така дівчинка, моторна, схожа на розквітлу кульбабку. А собака породистий, мисливський,— чи не гладкошерстий фокстер’єр? Але як тут міг опинитися гладкошерстий фокстер’єр, та ще в ролі дворняги?

— Доведеться ремонтуватись, так? — запитально мовив водій.

— Доведеться,— тоном наказу ствердив попутник.

Залишивши капот одчиненим, водій узяв інструменти і, простеливши рядюжку в мазуті й маслі, заліз під машину. Стирчали тільки ноги у вельветових штанях і туфлі на грубих підметках. Він раз і вдруге брязнув гаєчним ключем по якомусь там залізу й глухо запитав:

— Що на горизонті?

— Без змін,— відповів попутник. Він уже вибрався з машини, заклопотано зазираючи до мотора, але водночас не перестаючи спостерігати за вулицею і людськими обійстями.— Все в ажурі.

Дівчинка, що досі гралась під кленом, тепер розмовляла з ставним блондином, зодягненим у шкіряну куртку й штани з чортової шкіри. Театральним рухом блондин підніс до губів запалену люльку, посмоктав роздумливо, далі відставив руку з люлькою, але не опустив, тримав зігнутою в лікті.

— На ганку появився об’єкт,— начебто сам до себе сказав чоловік у джинсовому костюмі.— Розмовляє з дівчинкою.

— Зрозуміло,— глухо долинуло з-під машини.

— Об’єкт прямує на вулицю. Увага!..

Не перестаючи палити люльку, атлетичного складу чоловік вийшов за ворота. На мить спинившись, ковзнув поглядом по машині, біля якої вовтузилось двоє невдатливих пасажирів: один уперся мордою в мотор, як баран у біблію, а другий виставив ноги з-під машини. Звичайна картина звичайної дорожньо-транспортної пригоди.

— Вас на консультацію можна? — з дурнуватим виразом на обличчі погукав той, що заглядав у мотор, як баран у біблію.

Уже рушивши в протилежний бік вулиці, показний собою блондин зупинився. І, повагавшись, звернув до машини. Фіалкові його очі світилися звичним крижаним холодом, а на вродливому обличчі появилась ледь помітна зверхня усмішка.

— Поможи, друже,— запобігливо, майже улесливо звернувся невдатливий пасажир.

— Салаги? — спитав той поблажливо.

— Ага, шоферські права новенькі, ще й не встигли замогоричити... їдемо на риболовлю, й ось на тобі — вскочили в халепу.

— Вам пощастило,— мовив.— Я майстер на всі руки.

І, тримаючись за капот, став заглядати до мотора. Над лляними кучерями де не взялась бджола, погрозливо пролетіла біля обличчя раз та вдруге, і майстер на всі руки відігнав її різким рухом.

У цей час лікті йому було вивернуто й руки заламано. Все було зроблено так блискавично, що навіть не встиг отетеріти чи здивуватись. А отямившись, гойднув могутнім тілом, намагаючись вивільнитись, та той, другий, проворно вибравшись із-під машини, сказав жорстко:

— Спокійно! Без паніки!

І багатозначно поклав долоню на відстовбурчену кишеню штанів.

— Мабуть, ви помилились,— проказав бранець.

— Ми ніколи не помиляємось,— мовив молодик, який навіть у ці хвилини не втрачав своєї схожості з голубом-турманом. І наказав: — Ану в машину, Антоне Косарівський!

— Я — Ігор... Ігор Дубенко!

— В міліції з’ясуємо, хто ви такий! Чи ви Ігор Дубенко, чи Антон Косарівський... Здається, якийсь час ви також були Аленом Делоном?

Широкі плечі, обтягнуті шкіряною курткою, поникли. Самовпевнений погляд крижаних очей зів’яв, тепер у них блимнули зацькованість і страх. Одразу втративши статурність, він із мішкуватою незграбністю вмостився на задньому сидінні.

— Ось і добре,— глузливо похвалив той, що в джинсовому костюмі, сідаючи поряд.— Зайвий ажіотаж у колгоспному селі не потрібен. Без усяких там гангстерських штучок-дрючок. їх у вашому житті, Косарівський, вистачало. Знаєте, ми в захопленні від вас,— іронізував.— Таке широке амплуа: і бандит, і авантюрист, і валютник! Востаннє за якою статтею сиділи? За те судились, що, вдаючись до принад своєї зовнішності, входили в довір’я до окремих громадян із метою пограбування? Актор! А в цьому селі за кого себе видавали? Ну, це ми ще з’ясуємо!

Машина, з якою так вдало було інсценізовано дорожньо-транспортну пригоду, завуркотіла мотором і легко рушила з місця. І в цю мить попереду майнула постать дівчинки в червоному береті. На її обличчі видніла гримаса болю, в дитячих очах застигло непорозуміння. Дівчинка скинула догори руки, мовби просила зупинитись, вона мало під передні колеса не вскочила, та водій вправно вивернув кермо,— й тепер тендітна постать дівчинки, що стояла в розгубленій позі, все віддалялась і віддалялась, аж поки зовсім зникла.

Той, хто сам себе назвав майстром на всі руки, сидячи з виразом зловісної приреченості на вродливому обличчі, так і не обернувся...

Катря, як білка, подряпалась на клен, та, на жаль, Лесі на сусідньому подвір’ї не помітила. Сидячи на дебелій гілці й руками тримаючись за віття, вона трохи послухала туркотіння горлиці, простежила політ чорногуза під високою голубою хмарою, а вже потім її погляд опустився нижче...

І, побачивши, як їхньому Ігорю підступно заламують руки й силоміць заштовхують у машину, Катря і очам своїм не повірила, і розгубилась. А отямившись, стала незграбно спускатись по стовбуру додолу, потім неслухняними ногами бігла через подвір’я. І вже, либонь, встигла, уже, либонь, можна було порятувати обманом і підступом захопленого Ігоря, та машина в цей час заревла мотором, рушила.

Катря, дивлячись услід, ковтала раптові сльози* схлипувала. До кого побігти, кому розказати про те, як двоє невідомих посеред білого дня напали на їхнього Ігоря; скрутили руки й силоміць повезли з собою? До матері бігти — далеко, бо колгоспна ферма ген-ген на околиці села, хутко не доберешся. Ксаверія Якубова, ветфельдшера, зараз немає вдома, він зовсім недавно поїхав на своєму велосипеді до артільної череди, там корова здулась, об’ївшись якоїсь хороби. До Остапа Сирокваші, їхнього сільського кравця, не побіжиш, бо його ж недавно скривджено. Й до дядька Сметани не поткнешся, бо там така вдова Бандуриста, що страшно й на подвір’я ступити. А Кузьма Кузьмович далеко, аж у районі...

А Найда? У Катрі ж бо є Найда,— і як вона забулась?!

Гайнула на подвір’я, відв’язала собаку і, взявши повідець у руку, наказала:

— Вперед!

Удвох вискочили на вулицю. Найда, радий несподіваній волі, біг прудко й тягнув за собою знетямлену від горя дитину.

— Бери, Найдо, слід, прямісінько по дорозі біжи. Отут їхня машина поїхала.

Собака, повискуючи, то опускав клиноподібну голову до землі, то задирав догори, запитально дивлячись на свою неповнолітню хазяйку.

— Вони від нас ніде не сховаються, ні на якій машині не втечуть.

Поминули крайні хати сільської околиці — попереду слалось поле, у якому колосились хліба. Біла дорога бігла поміж хлібами в далеч, і їй не було краю.

— Визволимо Ігоря від поганих людей.

Найда рвався по дорозі, тягнучи на повідці Катрю за собою. Вона ковтала сльози і, засліплена їхньою пеленою, спотикалась і шепотіла схлипуючи:

— Знайдемо, всюди знайдемо.

І наказувала жалісливим, тремтячим голоском:

— Уперед, Найдо, вперед!..