Коротке щастя неповнолітньої Катрі - Гуцало Євген
Спершу замітає віником підлогу, далі приносить з криниці відро води і, виливши в бляшаний тазик, миє ганчіркою в сінях, на ганку. Подеколи, згадавши, що голова її вбрана в червоний берет, притьмом біжить у кімнату до дзеркала, вглядається хвилину-другу в своє відображення, лукаво підморгує, всміхається,— і знову береться до миття підлоги.
— Ти сама?.. А де мати?..
Сидячи навпочіпки посеред сіней, Катря обертається.
В порозі стоїть дядько Сметана, який раніше так часто навідувався до них, а з тих пір, як женився на вдові Бандуристій, більше ні ногою до них не ступив.
— Мати біля телят.
— Ага, я так і думав,— каже дядько Сметана й проходить до хати.
Дядько Сметана — від землі два вершки. Схожий на печеричку, в якої такі куценькі ніжки, що їх і не видно. Обличчя — мов перепічка. Округлі, зігнуті в ліктях руки скидаються на пухкі бублики. Білясті очі — достоту дві одцвілі лапаті кульбабки, які ось-ось так і можуть порснути пухом на вітрі. Голос у дядька Сметани медово тихий і солодкий.
— Манатки свої хочу позабирати,— ласкаво каже гість, виходячи з хати.
Катря, все ще сидячи навпочіпки, оторопіло приглядається, що ж він тримає на оберемку... Виглядає ріжок тернової хустини, яку він колись подарував матері на жіноче свято. Звисає поділ оксамитового плаття, а також видніють торочки скатертини, мережані шлейки від комбінації ніжно-лимонної барви, звивається, мов піна, жолудевого кольору панчоха, рожевіє ріжок косинки...
— Це ж не ваше, а материне,— спромагається Катря на слова.
— За мої гроші куплене,— лагідно пояснює дядько Сметана.— Як думалось-гадалось? Разом хотіли жити, от і купував. А тепер, дочко, нам із твоєю матір’ю не по дорозі, то чого вона має в моєму добрі ходити? Щоб усеньке село сміялося з мене й пальцями показувало?
І в цей час у сінях виростає огрядна постать вдови Бандуристої. Нові туфлі свинячої шкіри кувікають під її дорідним тілом так, як би кувікало поросятко, якому загнали під серце різницького ножа. Підозріливо глипнувши на Катрю, вона чіпким, яструбиним поглядом впивається в дядька Сметану й питає:
— Чого валандаєшся так довго? Чи не Олянка хапає за поли?
Її очі-мишенята нишпорять по збіжжю в дядькових руках.
— Усе забрав? — питає.— Чи, може, знову щось подарував? Ти б і голову свою віддав за безцінь, тобі не жалко.
— Либонь, усе,— непевно відказує Сметана.
— Либонь! — перекривлює вдова Бандуриста. Червоні її губи здаються розтовстілими п’явками, що насмоктались крові.— А біла вовняна хустка де?
— Білу вовняну хустку я подарував дитині,— солодко сокоче дядько Сметана й кавунястою головою киває на Катрю.
— Все ладен роздарувати,— бубонить вдова Бандуриста і зникає в хаті. За дверима щось гримить, перевертається, зверескують залізні завіси в шафі — й скоро вдова появляється зі зжужманою в руках вовняною хусткою.— Думаєш, у тієї Олянки вистачить совісті, щоб сама повернула? Еге, дочекаєшся!
Й коли дядько Сметана і вдова Бандуриста вже доходять до воріт, їх наздоганяє захекана, розпашіла від гніву та образи Катря.
— Візьміть! Забули ось! — плачучи, просить вона.— Заберіть!..
Вдова Бандуриста мережаною синіми жилами рукою бере в Катрі іграшковий бубон із білими металевими брязкальцями.
— Що це таке? — питає в дядька Сметани.— За це ти не казав мені...
— Забулось,— винувато бубонить той.— Колись подарував дитині.
Вдова Бандуриста струшує бубоном — і брязкальця сколошкано скрикують.
— Ну, гостинець хай зостається в тебе,— змилосерджується, повертаючи цяцьку.
Катря, схлипуючи, виходить за ворота, пускає бубон покотом за непрошеними гостями, що похмуро віддаляються.
— Заберіть!..
Бубон із брязкотом котиться по дорозі, та дядько Сметана й удова Бандуриста не обертаються, наче поглухли.
— Ти чого зарюмсана? — здивувався ветфельдшер Ксаверій Якубов.— А не годиться так! Прийшла не сама, а з Найдою? Як здоров’ячко Найди? Бачу, йде на поправку.— Він полоскотав собаку між вухами, провів долонею по спині, обминаючи місця, де були рани.— А бинт із нього ти зняла?
— Бинт знявся сам...
— То й добре, хай рани загоюються на сонці. Вже позатягувались, а завтра-позавтра й зовсім оклигає твій звір...
Катря вже передумала розповідати про те, як, повернувшись із колгоспної ферми додому й довідавшись про пограбування серед білого дня, мати надавала Катрі потиличників та ляпасів. Мовляв, зоставила стерегти хату, а ти впустила злодіїв і повіддавала все. Передумала розповідати й про зажерливих дядька Сметану і вдову Бандуристу, які, видно, тільки й чигали на те, щоб Катря сама зосталась на обійсті...
— А в мене оказія цікава,— всміхався ветфельдшер,— ходи-но зі мною до хліва.
Катря, тримаючи Найду на повідці, подалася слідом за хазяїном до дерев’яного хліва. Тут, у кутку, застеленому соломою, на яку падали воскові плями сонця через щілини в стінах, щось вовтузилось, шеберхало. Катря, пригнувшись поряд із ветлікарем, побачила якийсь дивний клубок. Примружившись, із цього клубка нарешті виділила тигрової масті кішку, що лежала на боці й задоволено муркотіла... Але невже біля неї товчуться кошенята? Катря навіть руку вперед простягла, щоб помацати,— й боязко відсмикнула.
— Це... кролики? — здогадалась вона, й сама не вірячи в свій здогад.
— Ага, кролики.
— А чого вони... опинилися тут?
— Опинилися...
Кішка мружила золотаві очі, що глибоко мерехтіли в сутінках хліва, муркотіла й нітрохи не боялась Найди. І кролики, які тицялись клубочками в гострі соски по-материнському втішеної кішки, теж не боялись Найди, що спокійно, без будь-яких виявів ворожнечі стежила за цим дивним сімейством...
Катря вийшла з хліва слідом за ветфельдшером, вірячи й не вірячи в справжність щойно побаченої картини.
— Крільчиха привела кроленят,— сівши на колоду під хлівом, став оповідати Ксаверій Якубов.— У клітці була дірка, десь вона вискочила через ту дірку — й пропала. Не вернулась ні в клітку, ні на подвір’я. А кроленята їсти хочуть, що тут подієш? Ну, я й надумав пустити їх до кішки. Це — сусідська, мала виводок кошенят, то потопили їх у ставу. Кішка за своїми кошенятами, бачу, побивається, а кролики без крільчихи поздихають. Що буде — те й буде!.. Спершу одненьке пустив до неї, бачу — прийняла його, й кроленя не боїться. Тоді й решту пустив до кішки, вони й почали смоктати молоко, а вона — рада, наче то її рідні кошенята. Сьогодні цілий день разом.
— І кішка їх не загризла?
— Таки не загризла... Материнський інстинкт такий сильний, що однаково, кого саме годувати: своїх дітей чи чужих. І в кроликів теж таке сильне бажання мати матір, вижити, а не вмерти, що вони й до кішки потягнулись, як до рідної. Е, дочко, серед тварин ще й не таке трапляється! І серед птахів теж дивовиж усяких немало... Ось я чув про лосенятко, ще зовсім маленьке. Стара мати-лосиха загинула, то воно на лісовій галяві набрело на череду худоби. Й пристало до корови, в якої було своє телятко. Корова підпустила лосенятко до вимені, воно посмоктало молока, підкріпилось, а потім разом із чередою й до села подалось. Худоба косує на нього, а лосенятко йде за коровою, з-під якої попило молока,— і край. Так і до колгоспної короварні дісталось, так і вижило. А якби не пристало до тієї корови, то хто зна, чи вижило б...
Спочатку ветфельдшер погодував Найду, потім пригостив Катрю — пиріжками з сиром та молочним киселем. По смачному обіді обоє подались до хліва, бо хіба ж не цікаво було ще раз подивитись на химерне сімейство. Катря з Найдою ступали скрадливо по соломі, щоб і галузка не тріснула. Діставшись півтемного кутка, обоє в четверо здивованих очей довго дивились, як кішка, вільно розкинувшись на соломі, спить, а довкола неї скупчились кролики. їхні маленькі пухнасті клубочки оточили кішку з усіх боків, наче оберігали її щасливий сон. І Катря з Найдою так само обережно подалися з хліва, ступаючи безшелесно, обачно...
Увечері до ветфельдшера навідалась мати по Катрю.
— Даруйте, Ксаверію Онисимовичу,— бідкалась,— що моя дитина хати не тримається! І в кого вона така вдалась, волоцюга? Я на фермі біля телят, а їй подітись ніде. Якби вона знала батьківську руку та батьківський ремінь, то, може, й була б схожа на людських дітей.
— Ми з Катрею дружимо,— покашлював ветфельдшер у кулак. Його блідо-рожеві, як бузьків огонь, очі не дивились на матір.— Собаку разом лікуємо.
— Й шолудивого пса доп’яла десь! Може, коростявий, може, хороби розносить...
— Хороби ми вже полікували, оклигує собачка.
— Хіба я не знаю,— зашепотіла мати на вухо ветфельдшеру,— що дитині потрібен батько? Ще й як потрібен! І я вже стараюся знайти, але тепер хіба легко з чоловіками? Й той не той, і з тим каші не звариш... Розбалували їх жінки так, що ніякої ради з ними не даси. А хіба я своїй Катрі щастя не хочу? Хочу!
— А так, а так,— згоджувався ветфельдшер, який остерігався гостре слово сказати кому-небудь.— Авжеж...
Катря, стоячи неподалік, пальцями водила поміж вухами Найди, й собака, чуючи дитячу ласку, вертів куцим хвостиком. Уже мати взяла дочку за руку, вже й на вулиці опинились, як ветфельдшер погукав із обійстя:
— Катре! Ти ж бо дивися за собакою, щоб сидів на прив’язі, не вештався безпритульним, бо бездомних собак чи виловлюють, чи стріляють.
— Ото ще мені,— пробурчала мати, коли трохи віддалились.— Хіба за кожну бездомну собаку напереживаєшся? Не втямиш цього Якубова: коле кабанчиків і ріже телят, може корову прирізати, а тут — за псом побивається... Не приведи господь, як покусають скажені — і збіситься.
— Найда не збіситься,— заперечила Катря.— Найда — слухняний собака. Справжній, мисливський.
— Звірі — і є звірі. Тільки й ждуть, щоб покусати.
— Найда — мій друг. Ми дружимо.
— Людські діти дружать із дітьми, а моя — з собакою.
Мимохіть сльози самі покотились по обличчю в Катрі. Мати дорікнула:
— Хоч би посеред вулиці не рюмсала, щоб сусіди не зглядались.
Через якийсь день-другий знову навідався з району Кузьма Кузьмович — він, здається, поширшав у плечах, подебелішав, і гармошкувата шия його збільшилась на слизяву складку.
