Коротке щастя неповнолітньої Катрі - Гуцало Євген

Потім вони побачили руду білку на сосновому стовбурі — і Найда, зіпершись передніми лапами на червону кору, дряпав її пазурами й повискував, наче хотів дертись догори.

— Не треба, Найдо, не треба,— заспокоювала Катря, беручи за повідець.— Хай білка бігає, гризе горішки та лущить ялинові шишки. А нам пора додому, бо вже пізно.

Підкрадалось вечірнє смеркання, й вони заквапились із лісу до села.

Наступний день, субота, видався сонячний, з прохолодним свіжим вітром, який то розчісував траву невидимим срібним гребінцем, то прозорою долонею гладив листя на деревах, то ворушив пелюстки квітів. Соняхи цвіли на городах, сміючись незгасними круглими усмішками, й грамофонні квітки гарбузів вигравали, почепившись аж на плотах, аж на вулицю повиповзали.

Заповітною мрією Олянки було пройтись по селу не просто так, як вона йде до телятника чи з телятника, а прогулятися своєю сім’єю. Так, як у святкові дні проходжувалася сім’я Поліщуків (глава сім’ї, бухгалтер, неодмінно в костюмі й при галстуку; дружина, вчителька молодших класів, в кримпленовому костюмі і з сумочкою; дочка, піонерка, у білому платті і в білих бантах). І нарешті сьогодні ця мрія збулась: Ігор згодився пройтись до центру і познайомитися з селом!

Виголений до якоїсь дивовижної синяви своєї невитравної природної засмаги, з намащеним бріоліном густим і пухнастим волоссям, з гострими бровами, де, здається, кожна шерстинка була випещена й доглянута, напахчений ядерними чоловічими духами, Ігор наче зійшов із вітрини міської перукарні. Або ж наче зійшов із вітрини ательє мод: кремова краватка в чорну крапочку; бузкова сорочка, ніжна й пухнаста, мовби старанно збите крем-брюле; шкіряна куртка на замках; штани з чортової шкіри, теж на змійках-блискавках; і елегантні замшеві туфлі — при ході їхні підошви зблискували ще новенькими фірмовими знаками, що золотавим сяйвом не могли не стривожити уяву спостережливих сільських жителів.

Найбільшим, либонь, щастям для матері було те, що Ігор у своїй широкопалій, помережаній синіми жилами руці тримає тендітну, як неоперене пташине крильце, Катрину ручку. Катря лунко вистукувала по вулиці горіхового кольору сандаликами на твердій, мало не дубовій підошві й озиралась довкіл іскристими очима.

Й так само озиралась Олянка, ловлячи довгі цікаві погляди односельців. І чекала, щоб із нею привітались першими.

— Доброго дня й вам,— старалась відповісти якомога статечніше.

Неодмінно мали переступити поріг сільської крамниці, бо куди ж іще підеш? Мати обмацувала пальцями всякий крам — і ситець, і шерсть, і креп-жоржет, хоч, звичайно, купувати не збиралась. Тільки вдавала. І ще вдавала, що дуже зацікавилась блискучим емальованим електрокаміном, який стояв у їхньому магазині третій рік.

Потім попросила в продавщиці добротне шерстяне плаття. Приміряючи, притуляла до грудей, до шиї, до ніг.

— Велике на тебе, Олянко,— сказала продавщиця.

— А якби вкоротити? — радилась мати.

— Навіщо ж таку дорогу річ псувати? Чужі майстри знали, як шити. Іранське плаття...

— Коли нові товари завезеш? Хотілося б щось путнє...

— Хіба вони кажуть? Навідуйся...

Відповідаючи матері, продавщиця тільки й дивилась на мовчазного Ігоря, що саркастичним поглядом вбирав речі ширпотребу, виставлені на полицях: цинкові відра, сапи, вила, лопати, валянки, мотузки, віники, банки з фарбами та іншу всячину...

А з магазину Катря вийшла з прекрасним подарунком: Ігор їй купив ведмедя, який був ростом чи не більшим за дівчинку. За мастю цей ведмідь вдався такий, як опале кленове листя, очі мав якісь по-бусурманському веселі. Катря несла його на оберемку, а ведмідь обіймав її довгими неслухняними лапами, тицявся холодною мордою в обличчя. Важко навіть було втямити збоку: чи то дівчинка несе ведмедя, чи то ведмідь несе дівчинку.

— Матимеш цілий звіринець удома,— щебетала зворушена мати.— Доп’яла десь вовкодава, тепер ведмідь. Але цей кращий, бо годувати не треба...

Куртка й штани на мовчазному й гордочолому Ігорі порипували так, як порипує зимовий сніг у великий мороз.

І, мабуть, зараз для Катрі та матері не було дорожчої людини, ніж він.

Біля цегляного будиночка, де містились пошта, відділення зв’язку й ощадна каса, Олянка, наче схаменувшись, ойкнула й мовила:

— Зачекайте тут, мені треба телеграму вдарити!

Опинившись у тісному приміщенні відділення зв’язку, Олянка попросила бланк телеграми, взяла ручку. І, сидячи за столиком, замислилась. Кому ж бо, власне, послати телеграму? Братові, що робить на заводі в Краматорську? Чи сестрі, що віддалася за міліціонера аж у Петропавловську-Камчатському? А чи дядькові, який працює майстром-наставником у профтехучилищі в Вінниці? Авжеж, можна будь-кому з них. А що ж написати в телеграмі? Що познайомилася з Ігорем, що ніколи ще не була така щаслива?.. І якими словами про все це сказати?.. Нітрохи не дивуючись своєму наміру дати телеграму, але так-таки й не знайшовши потрібних слів для вираження радості, розгублено й роздосадувано посиділа за столиком, заляпаним клеєм і чорнилом, та й подалася геть із відділення зв’язку...

Їхав ветфельдшер Якубов на своєму велосипеді, що вигравав, як цілий оркестр, у якому всі інструменти були поламані чи зіпсовані.

— О, тепер у Найди є товариш! — вигукнув, помітивши в Катриних руках великого ведмедя.— Цьому ніякі ліки та операції не потрібні, цей ніколи не поскаржиться на здоров’я, так?

І проїхав своєю дорогою. Мужній і вродливий Ігор дістав із кишені люльку, вправно натоптав тютюном і запалив. Люлька, виготовлена з тамарискового дерева, була прикрашена зміїною пащею, над якою снувався димок.

І Олянка чи не вперше в своєму житті посоромилася за своє рідне село, в якому й піти немає куди.

— От у Козятині,— сказала сумно.— Там і депо, і вузол залізничний великий, і багато поїздів проїжджає щодня. Може, поїдемо завтра, в неділю? Сфотографуємось...

— В місто не хочу,— сказав Ігор, видихаючи тютюновий дим.— Козятин у підметки не годиться вашому селу. Первісна природа, повна воля.

— О, чого-чого, а волі в нас і справді багато,— згодилась Олянка, рада таке почути.— А також природи вистачає.

Назустріч трапилась телятниця Дуська, з якою разом ходили до телят. Прикипівши поглядом до Ігоря, напарниця спершу зблідла, далі почервоніла, далі знову зблідла. Й повіки швидко-швидко закліпали, як два безпорадні метелики, що не можуть злетіти. Олянка, ощасливлена тим чужим отетерінням, спинилась на хвильку погомоніти.

— Дусько, ти від телят? — спитала.

Так, наче сама вона біля телят не поралась.

— Від телят,— винувато відказала напарниця.— А ти з ким оце в проходочку прогулюєшся?

— Та зі своїми,— весело відповіла.

— Хтось із родичів твоїх? Чи так, знайомий?

— Ігор... Мій!

— І давно вже такий у тебе?

— Ага,— ухильно буркнула.— Знаєш, Дусько, всяких знаходила, та, либонь, оце щось путнє нарешті.

— Звідки? Хто він?

— На золотих копальнях робив,— мало не перейшовши на шепіт і построгішавши обличчям, сказала Олянка.

— Видно, що при грошах,— не без заздрості мовила напарниця.— Повезло тобі.

— Має ж колись поталанити! — згодилась.

— І видно, що серйозний, а не такий, що ото зуби весь час зверху... Вже договорились чи ще не балакали? Тут зостанешся чи з ним поїдеш?

— Поки що ночує в мене, пристав у прийми. А там видно буде.

— І то правда. Раз робив на золотих копальнях — і він ніде не пропаде, і ти за ним не пропадеш... Бач, он твоя Катря прив’язалась до нього... Хай щастить...

А по зажурених очах легко було здогадатись, що заздрить. І та неприхована заздрість приємно лоскотала Олянчину свідомість.

— І ти ще свого судженого знайдеш, Дусько! — кинула й гайнула наздоганяти своїх.

Слались вечірні тіні від дерев, низько над землею літали ластівки. Найда сидів на задніх лапах, виструнчивши передні. Катря гладила долонею плоский, неширокий лоб, і собака, то роззявляючи пащу, то клацаючи зубами, висолоплював і ховав червоного, як перчину, язика. Найда мав міцні, добре розвинуті щелепи і загострений зріз верхньої губи, яка але тремтіла від збудження, від задоволення.

— Не сердься,— прохала Катря,— що ми сьогодні ще не встигли з тобою погратись. Пам’ятаєш, як бігали в поле й до лісу? Скоро знову побіжимо. А це ведмідь Бурмило, познайомся, раніше Бурмило жив у магазині, а тепер житиме в нас.

Катря тицяла ведмедя просто межи очі собаці, а той, раз і вдруге обнюхавши фабричне створіння, байдуже відвертався, поклацуючи зубами й весело кліпаючи темними повіками. Очунявши, набравшись сили, Найда тепер грав пружними м’язами грудей, спини й поперека, міцно постукував подушечками передніх кінцівок, напружував товстого, високо посадженого хвоста. І весь іскрився радістю, в якій Катря вгадувала і долю докору самій собі...

— Розгнівався на мене, так? Не гнівайся,— гладила білі й чорні плями на боках та на спині.— От коли близько познайомишся з Ігорем, то не гніватимешся, я знаю. О, Ігор добрий, це він мені подарував цього ведмедя. Ігор тепер нікуди від нас не поїде, житиме з нами, буде материн, мій і твій. І вже до матері не приходитимуть усякі погані компанії, не питимуть з вечора до ранку, й чужі дядьки не залишатимуться ночувати в хаті. Ігор сильний, нікого не боїться, він усіх віднадить, і моя мати візьметься за розум. Вона хороша для всіх, усім ладна догодити, а тепер триматиметься Ігоря, більше нікого. Чоловіки, Найдо, всякі трапляються, легко здибатися з пройдисвітом, а з таким, як Ігор, ой як не легко. Він і тебе, Найдо, захистить та оборонить, будеш у догляді, не здихатимеш при дорозі, як у свого старого хазяїна, що відцурався...

Здається, собака ствердно покивував довгою, клинцюватою головою, і його висячі вуха здригались, як листки. Поміркувавши, Катря додала впевнено:

— Тепер і Леся захоче зі мною дружити, от побачиш. Я ділитимуся з нею своїми таємницями, а вона виповідатиме всі свої секрети.

І, зоставивши внизу Найду і біля нього непорушного довгошерстого ведмедя, Катря стала зграбно здиратись на старий-престарий клен, щоб із його вершка зазирнути на сусідське подвір’я — чи не видно там Лесі...

Минув день чи два...