Останні орли - Старицький Михайло

— В тобі волає любов до України та жаль до принижених і зневажених, і от вона, ця любов, запалила гнів у твоєму серці. Але глаголю тобі, гнів цей шляхетний і означає велич духу: хай же зійде на тебе ласка господня!

— І Христос вигнав вервієм осквернителів храму, — лагідно додав ігумен.

Залізняк устав і підійшов під благословення обох ігуменів.

Обозний почував себе трохи ніяково, його дочка, осушивши мимовільні сльози, тепер дивилася захоплено на Залізняка, і в її темних, бездонних очах загорялося бентежне полум'я.

— Чого ж, пане, — спитала вона в Залізняка, — ви мовчите й не допоможете в біді братам своїм, коли до вас долинають їхні стогони?

— Чого, люба, вельможна панно? Та того, що боронять нам. Накази йдуть все суворіші й суворіші... Ех, коли б нам розв'язали руки! Ми б — нібито од себе, свавільно...

Мельхіседек з захватом стежив за кожним словом завзятого лицаря, що збуджував у нього нові думки.

— Справді, іншого й викруту немає! Нужда напосілася на козака, загризла його до смерті. Найкращі лицарі, цвіт Запорожжя, не витримують уже, тікають до чорногорців, до волохів, а то кидають шаблюки й міняють їх на чотки...

— Старі вже, — зауважив ігумен печорський.

— Ех, коли б старі, то було б і по закону, і за звичаєм — на горе, йдуть юнаки, які щойно досягли слави... Ось і в вашої ясновелебності перебуває в ченцях Найда, наш славний запорожець...

— Юнак і в ченцях? З якої причини? — здивувався Мельхіседек.

— Не знаю, а тільки шкода: така втрата! — зітхнув Залізняк.

— Найда... Найда, — щось не пригадаю, — згадував уголос ігумен.

— Може, він, святий отче, інакше назвався тут, — отой, що свічкарем у головному храмі.

— А-а! Ось хто! — розвів руками ігумен. — Тільки здається мені, він ще не посвячений остаточно... А втім, треба довідатись.

— Ех, коли б, пане полковнику, у всіх запорожців було твоє серце й твоя душа! — запальне мовив Мельхіседек.

— Аби тільки нам дозволили... — почав був Залізняк.

— Зрю душею, — натхненно промовив ігумен, — що ні благочестя, ні знедолений люд не загинуть і, аки фенікс, відродяться в славі.

— Я раджу вам, превелебний отче, — сказав обозний Мельхіседекові, — самим податися до Петербурга і там усе пояснити.

— Нехай збудеться по глаголу твоєму! — сказав Мельхіседек. — А я, грішний раб і служитель церкви, дерзаю!

— Амінь! — промовив отець ігумен і підвівся з крісла сотворити молитву. Обід кінчився, всі, повстававши з-за столу, побожно обернулися до кутка з образами і, хрестячись, промовили в думці за святим отцем слова зворушливої молитви.

Отець ігумен запросив гостей до сусіднього покою, а сам звернувся до обозного:

— Ваша милость цікавилися друкарнею й школою, то, якщо дозволите, я вас проводжу.

— Мені ніяково турбувати вашу ясновелебність, — зам'явся обозний.

— О, пройтися в добрий час нешкідливо, — усміхнувся старий. І вони вийшли з трапезної; за ними пішов і покалічений священик.

Коли Мельхіседек, Залізняк і панна Дарина перейшли до сусіднього покою, то ігумен Мотронинського монастиря згадав про Найду.

— То ти кажеш, пане полковнику, що славний лицар, краса Січі й бич невірних, пішов сюди, проміняв меч на чотки, надів на себе власяницю?

— Авжеж, превелебний отче, він тут ченцем, — заговорив Залізняк, — у мене серце мало не вискочило від радості, коли я його побачив живого, — ми ж його за мертвого вважали, — а потім, коли він мені сказав, що навіки розпрощався з мечем, то мене ще гірше охопив жаль і, мов кілок, пробила груди туга... Якщо й обителі почнуть одбирати в України її кращих синів, то де ж їй тоді шукати оборонців?

— Авжеж, авжеж... це так... — задумався архімандрит.

— Мені здалося, що превелебний ігумен сказав, нібито Найда ще не зовсім чернець... То, може, його ще можна відмовити, узнати причину, — зауважила панна.

— Так, мені треба його побачити, поговорити.

— Це найлегше зробити, — похопився прислужитись Залізняк. — Я звелю послушникові покликати його до вашої ясновелебної милості.

Залізняк розпорядився. Всі, чекаючи цього таємничого ченця, притихли й задумалися.

Та ось з'явився в дверях келар і доповів отцеві Мельхіседеку, що покликаний чернець жде його розпоряджень.

Панна хутко обернулася й спинила свої здивовані очі на блідому, збентеженому обличчі ченця, який переступив поріг...

Підійшовши під благословення отця Мельхіседека, Найда відступив набік і мовчки зупинився коло дверей, потупивши очі.

Мельхіседек уважно подивився на Найду; суворе, енергійне обличчя молодого ченця справило на нього, як видно, надзвичайно приємне враження.

— Чого ж ти одійшов, сину мій? Сядь тут, коло нас, — звернувся він до нього привітно.

Чернець мовчки підійшов і сів на одному з ослонів; хоч він і не підводив очей, але відчував, що панна, яка була в келії, не одриває допитливого, пильного погляду від його обличчя, і від того якийсь дрож пробігав по тілі ченця, але він не виказував свого хвилювання.

— Пан полковник, — тим часом ласкаво провадив Мельхіседек, — так багато мені розповідав про тебе, про твою відданість святому нашому благочестю, про славні подвиги, якими ти встиг уже, два роки тому, прославитися на Запорожжі.

— Два роки тому, на Запорожжі? — перепитала швидко Дарина, обернувшись здивовано до отця ігумена, і, не дочекавшись від нього відповіді, звернулася до Найди й промовила швидко: — Господи! Та невже ж то був ти, той молодий запорожець, котрий приїжджав до нас посланцем від запорозького коша?

— Так, ясновельможна панно, то був я, — спокійно відповів Найда й підвів голову.

— І ти... ти... після всього, що говорив тоді в нас, зважився піти в монастир? Але чому? Чому?

На щоках Дарини виступив гарячий рум'янець, вона раптом різко урвала свою мову й зупинила на обличчі молодого ченця запитливий, здивований погляд.

— Ага! — скрикнув Залізняк. — Дивує й тебе, ясновельможна панно, що Найда покинув Україну, та ти бачила його раз чи двічі на своєму віку, а як же не дивуватися мені, як не вболівати серцем, коли я бачу, що найкращий наш запорозький лицар сам із своєї волі пішов навіки в монастир? Ех, та й лицар же який був!.. Честь і слава всього Запорожжя! Орел, а не козак! Побачила б ти його в бою, вельможна панно, то ще б і не так здивувалася! Що за рука була, що за орлиний погляд, що за одвага!

І Залізняк захоплено почав розповідати про колишні подвиги Найди. З якоюсь тривожною цікавістю слухала панна Дарина Залізнякові слова; на щоках її то спалахував, то згасав рум'янець; кілька разів підводила вона на ченця очі, намагаючись прочитати на його обличчі причину цього не зрозумілого всім кроку, та обличчя його було холодне й незворушне, між соболиними бровами лежала сувора риса. Здавалося, Залізнякові слова не дійшли до слуху молодого ченця...

— І ось тепер, у таку хвилину, коли всім треба згуртуватися й повстати проти спільного ворога, — гаряче закінчив Залізняк, — наш найкращий орел сам накладає на себе пута! Надія всього Запорожжя кидає його, залишає все й замикається за монастирською стіною!

Залізняк сердито підвівся з місця й відійшов до гратчастого віконечка, що виходило в монастирський сад. Найда мовчав.

— Сину мій! — неголосно промовив Мельхіседек, торкаючись рукою коліна Найди. — Якщо сіє не тяжко для душі твоєї... Повідай мені, що примусило тебе зректися світу і взяти на себе чернечий сан?

Щось болісне промайнуло в рисах молодого ченця.

— Стомився, превелебний отче ігумене, від світського життя... схотілося послужити богові, — відповів він коротко й сухо.

— Стомився! Не ти б казав це і не я б слухав! — скрикнув Залізняк, швидко обертаючись од вікна. — Чи це нечиста сила якась втрутилась у нашу долю, чи зурочив його хто?

Отець Мельхіседек спинив Залізняка поглядом.

— Сину мій, — заговорив він повчально, звертаючись до Найди, — пан полковник казав мені, що зневіра в майбутньому батьківщини привела тебе до монастиря, але пам'ятай — зневіра є найбільший гріх перед господом богом. Ми не сміємо впадати в розпач: розпач — зневіра, а віра в милосердя боже хай не оскудіває в нас до кінця днів наших. Путі господні невідомі: ми бачимо тільки путь наших злигоднів і бід, але не відаємо, до якого кінця він веде нас. — Голос Мельхіседека зазвучав гучно й владно. — І я вірую, і всі ми повинні вірувати в те, що не залишить нас господь навіки в руках католика. Ось їду я тепер до православної цариці, й вірую, і надіюся, що серце її прихилиться до наших страждань і що вона заступиться за святе благочестя. Ворог сильний, не можна тепер піклуватися тільки про спасіння своєї душі, треба думати про спасіння багатьох з малих сих, котрих ловлять день у день в свої злохитрі сіті й уніат, і католик. Ти сказав, що схотів послужити богові? Повернися тоді в світ, бо в світі тепер ти послужиш більше господеві милосердному, ніж за монастирською стіною. Чернечий подвиг можна зберегти і в житті, а вмертвіння плоті залиш немічним старцям, нездатним до боротьби.

Залізняк з надією перевів погляд з обличчя отця ігумена на обличчя Найди.

— Правдиве твоє слово, превелебний отче ігумене, — стримано відповів Найда, — хто може служити господеві милосердному в світі — нехай трудиться в ньому;

але в життєвій боротьбі знесилюються не лише старі; і хто знесилів, нехай послужить богові хоч своєю вбитою душею...

— Ех, панно моя! — з прикрістю мовив Залізняк, звертаючись до Дарини. — А ти ще казала: "Чому мовчить Запорожжя?" Та як же йому не мовчати, коли, бачиш, скрутила його так доля, що й найкращі його сини втрачають силу до боротьби!

Дарина збентежено мовчала, видно було, що вся ця сцена дуже її хвилювала.

— Сину мій, — тим часом задумливо провадив далі отець Мельхіседек, — коли не обітниця, чи присяга, чи заповіт батьківський, а єдина лише втрата надії привела тебе в монастир, то паки реку тобі: повертайся в світ. Ти кажеш, що втратив силу трудитися в ньому, — повернися туди і ти її обрящеш. Надія є; господь допоможе нам захистити свій храм від нападу уніатських і католицьких вовків, але треба з'єднати всі сили... Не личить тому, хто може підняти на своїх раменах пуд, підіймати гірчичне зерно. Більший подвиг перед богом сотвориш ти, коли послужиш йому тепер у світі... Подумай про це.

— Превелебний отче, я вже про все подумав і все вирішив, — твердо відповів Найда.

Залізняк хотів був щось заперечити, але отець Мельхіседек стримав його порухом руки.

— Зачекай, пане полковнику, — мовив він суворо, — якщо в монастир привела його така тверда воля, то силувати душу не можна.