Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій
На кожну пару козацьких шабель було до десяти турецьких. Останнє, що відчув Василь, то удар по голові пірначем, і він весь порубаний шаблями, впав на землю…
Тепер Турки могли взятися за знищення козацького укріпленого табору на другому березі ріки. Вони, викуривши з печери і розбивши невеличкий загін козаків, раділи неначе знищили половину війська Речі Посполитої. Тепер вже спокійно і впевнено встановлювали гармати, глузливо поглядаючи на малюсінький табір козаків, що мов сирота на белебні ніяково визирав з очеретів. Туркам здавалося що він вже вимер від переляку. Та й то сказати дві сотні козаків на голому березі перед двохсоттисячною грізною непереможною армією володаря світу, турецького султана Османа ІІ!
Та вони помилялися. Козаки виконували наказ Максима вирити по глибше лежаки під возами, щоби схоронитися і вижити під час гарматного обстрілу, і зовсім не думали про те скільки ворогів мають перед собою. І то була не дурна бравада. Хіба має значення скільки перед тобою ворогів? Чи дві тисячі, чи двадцять, чи двісті? Лише Богу відомо коли кому написано на роду вмерти, і від кількості ворогів ця вірогідність не міняється. Можна мати стотисячний загін, назустріч якому трапиться лише один ворожий воїн, він випустить стрілу, яка влучить тобі в серце і ти приймеш смерть. І нічим не допоможуть тобі твої брати по зброї, стріла шукала і знайшла саме твоє серце. Зрозуміло, козаки так не думали, та й взагалі про смерть не думали. Що про неї думати, коли вона завжди поряд. А от про збереження свого життя подумати завжди доречно. Воно потрібне для бою з ворогом. То ж вони старанно готували лежаки.
Максим і Збігнев з тугою дивились на протилежний берег, де біля печери лежали посічені їх побратими. Вони ні чим не допомогли їм, коли ті приймали смерть. Та що вони могли, хіба вмерти поряд. Але для цього мусили б вийти з табору. І вони б без сумніву зробили це, та не мали права. У них завдання було не менш складне ніж у Василя Хлистова з козаками: протриматись ще добу. Хоча сказати "складне" не вірно, то було завдання не можливе до виконання…
Вони силували зір, намагаючись побачити Василька, але то марна справа. Максим згадав як був категорично проти того щоб Василько з загоном схоронився в печері. А перебіг бою загону під проводом Василька показав, що то було мудре рішення. Скільки протримаються вони не відомо, а от загін Василька вже стримав Турецьке військо на переправі майже шість годин. "Василька вже не має!" раптом шугонула йому в голову страшна думка. І лише тепер він згадав, що вони не попрощались з Васильком. "Прощай брате! Прости що не зумів тебе зберегти!", подумки звернувся до побратима, а в голос звернувся до Збігнева.
– Збишку, ми не простилися з Васильком, тримайся поряд мене коли прийде час.
– Ще маємо купу часу, ціла доба попереду!
– Думаєш протримаємося?
– Мусимо, Максиме. Хіба є інша можливість?
– Немає, брате. Протримаємося…
– Ну, Максиме, тримаймося! – То Збігнев побачив, як гармаші запалили гноти.
– Стережись, братове!
Голосно віддав наказ Максим. Проте, козаки закінчили копати свої схованки і вже сховали шаблі в піхви теж спостерігали за діями гармашів. Коли пролунали перші постріли з гармат, козаки були в своїх схованках, а конюхи стримували коней, щоб вони з переляку не понеслися від табору. Проте відстань до гармат була значна та й вітер відносив звуки пострілу, тому коні спокійно лежали під возами. Лише коли ядра падали в козацький табір, вони тривожно іржали і прищулювали довгі вуха до грив. Великих втрат від гарматного обстрілу, як на то розраховували Турки, козацькому табору вони не завдали. Всі його захисники надійно окопалися, хіба були прямі попадання, але їх було мало. Вистрелявши велику кількість ядер, Турки припинили гарматний обстріл, і в атаку пішли кінні підрозділи. Вони врахували помилки татарів і переправляючись на другий берег не відразу атакували козацький табір, поступово оточуючи його накопичували сили по всьому фронту, а потім одночасно кинулись на штурм.
Максим і Збігнев зрозуміли, яким чином турки планують здолати табір, і розмістили козаків і набої по всьому периметру табору. Біля кожного козака з рушницею був заряджаючий і достатня кількість набоїв. Коли турецькі вояки наблизилися на відстань пострілу над возами з'явилися козацькі чубаті голови і гримнули один за другим два потужних залпи з рушниць. Перші ряди наступаючих наче косою скошені впали під ноги своїм товаришам що підбігали, ті, оминаючи лежачих товаришів, продовжували бігти до табору. Козаки не зупиняючись стріляли залпами, після кожного з яких кількість забитих збільшувалась. Такого щільного і прицільного вогню Турки не сподівались. Вершники почали зупинятись і розвертати коней. В цей час задні ряди, які бачили гори забитих коней і товаришів, вже мчали до переправи.
– Максиме! – В розпалі бою закричав Збігнев, підбігши від возів, де він стріляв з рушниці разом з іншими козаками, до Максима, що уважно спостерігав за боєм готовий надати при необхідності допомогу.
– Максиме, дозволь я вискочу з загоном і довершу справу!
– Збишку, ти трохи розпалився, забув скільки їх і яке маємо завдання?!
– Твоя правда! – Збігнев присів біля возу, який правив загону і командним пунктом, над яким хорунжий тримав прапор, і спостережним пунктом Максима, і місцем проведення коротких нарад під час бою. Помовчавши він звернувся до Максима.
– Але ж файно ми їх пригостили! Вони думали, що ми з переляку на метр в землю закопалися і будемо там сидіти!
— Збишку, ти вчасно згадав за окопи. Братове! Надайте допомогу пораненим, а всім крім дозорних схоронитися самим і схоронити коней! Гадаю будемо мати знову гарматний обстріл!
Цього разу гарматний обстріл продовжувався вдвічі довше і поранених в козацькому таборі було більше. Загинуло з десятка три козаків. Штурм після другого гарматного обстрілу розпочинався як і перший. Але цього разу Турки, оточивши табір, спішилися і лишивши коней пішли на штурм козацького табору пішим строєм. Козаки чекали коли вони підійдуть на відстань рушничного пострілу, щоб розпочати бій, але Турки за наказом лягли на землю і продовжили повзти до табору, весь час криючись за вбитими кіньми і людьми. Зрозуміло, про залповий вогонь не могло бути мови, його результативність була б невеликою.
"Турки то не татари!", подумав Максим напружено вишукуючи, як діяти в цій ситуації.
– Уважно цілься, братове! Стріляти тільки на враження!
Козаки вміли мітко вразити ціль, вишкіл давав своє. Проте хоч результативність була високою, і більшість куль мали свою ціль, але то був зовсім інший бій. І Турки поступово звужували кільце навколо козацького табору. Максим бачив, що цього разу Турки не отримають такого відкошу як минулий раз, скоріш за все більше двох залпів козаки не зроблять, після того як Турки підуть на штурм.
– Братове!– передав він по ланцюгу захисників табору, – після двох залпів у шаблі!
Наказ пролунав дуже вчасно, через якусь мить турки піднялися в ріст і кинулись на штурм. Два залпи з рушниць вложили перший ряд нападаючих і трохи похитнули рішучість ворога. Але то була лише мить, і нападаючі вперто пішли на штурм табору. Проте, хоч перевага в кількості була безперечно на боці турок, вони були в досить невигідному становищі. Свою перевагу в кількості вони могли використати лише в часі. Тобто вони не мали можливості вп'ятеро чи десятеро оточити одного козака. Вони могли лише по черзі вступати в бій. А козаки маючи по дві шаблі встигали вразити і суперника з яким були в двобою, і того хто чекав своєї черги. За короткий час перед возами лежали мертвими десятки турецьких вояків, а наступаючі повинні були ступати по їх тілах щоб доступитися до козаків. Такого довго витримати було неможливо. Турки відхлипнулися і вхопились за рушниці, але то була помилка. Скочивши за вози козаки знову стали не вразливими для турецьких куль, та до того ж у кожного були по дві заряджені рушниці. І знову Турки не встигли зарядити свої рушниці падали вражені козацькими кулями. Штурм захлинувся. Турки бігли до своїх коней і знову відходили на безпечну відстань. Втрати серед турецьких вояків були вражаючими. Але танули сили і захисників табору. Та вже й день здається знесилився від тої страшенної січі, почало сутеніти, наставала ніч.
По всьому було видно, що Турки не готують черговий штурм. Відійшовши на безпечну відстань вони почали готуватися до відпочинку. До них підходили через брід нові підрозділи, за рахунок яких кількість облоги збільшувалася. Зважаючи на це, Максим Лобода лишивши на варті дозорних, зібрав козаків на Раду. Максим з сумом дивився на козаків, що підходили і сідали коло возу з прапором. Майже всі вони були поранені. Більше третини були вбитими і тяжко пораненими. Коли козаки розмістилися біля возу, Максим підвівся, дозволивши сидіти змученим козакам.
– Браття-товариші, славні лицарі Запорозькі! Сьогодні ви всі заслужили це горде ймення. Сьогоднішній бій, то є ще одна сторінка слави Війська Запорозького! Але, брати мої, на жаль того замало. Ми повинні вистояти ще одну добу, лише в цьому випадку наші брати, Військо Запорозьке, об'єднається з військом польським і разом стане на захист Вітчизни. Я впевнений, що ми втримаємось перед ворогом, але хочу звернутися до вас, ми вже зробили більше ніж людині по силі, якщо хто не може продовжувати бій…
– Максиме, не продовжуй цих слів, – трохи затинаючись тихо промовив старший козак поранений в голову.
– Ти молодий отаман, але правуєш мудро і гідно. Мені випала честь приймати бій, а можливо і смерть під керівництвом сина славетного козацького гетьмана Григорія Лободи. Цей бій то є гідне продовження його слави. І ти прийняв єдино вірне рішення, стояти до скону за братів наших. А ми одне ціле з тобою, то ж не питай нас про те, що принизить запорожця, готуй до бою!
Всі присутні козаки схвальними вигуками підтримали його виступ. Максим мовчки підійшов до старшого товариша, нахилився, незграбно обійняв, і боячись розслабитися промовив: – Дякую панове-товариші за розуміння, але бачу турки переносять бій на ранок, то ж маємо відпочинок, а можливо поміркуємо і щось втнемо для них в подарунок.
Дійсно, стало зовсім темно і Турки вирішили перенести штурм на ранок.
