На білому коні - Самчук Улас
Далебі це вже заперечення Інтернаціоналу, але не зважаючи на це, посилаю своє писання на адресу: Державне Видавництво, Харків, вул. Карла Лібкнехта 3.
Несамовита думка? А чому? Що я дискутую з "Азбукою комунізму" якогось Бухаріна? Що за наївність. Чому не можна дискутувати з Бухаріном? Справа цілком академічна. Чи не можна глянути на деякі речі понад ними з іншої точки? Розумію, розумію — є либонь і т. д.. .. консеквенція явищ, якої не слід порушувати, але є також певне бажання не конче їй коритися. "Азбука комунізму" для мене така ж банальність, як і барва сірого кота, чому маю з нею обов'язково погоджуватися?
В кожному разі я вислав своє писання і чекаю наслідків. Минають місяці, і відповідь приходить, але не з Харкова, а з Берліну. Якийсь Василь Мороз пише листівку, що рукопис мій там дістали, що його читали, що він "зраджує талант", що він вимагає багато обробки, а головне — достотної зміни поглядів на багато деяких питань. Чекає відповіді. Берлін, така то вулиця, такий то готель.
З вимогами обробки погоджуюся, але чи слід міняти погляди людині, яка звикла не ходити второваними дорогами, а бачити деякі явища по-своєму? Ні, ні, шановний пане Морозе. Я своїх поглядів не міняю, а лише їх висловлюю, інакше я не буду мати поглядів взагалі, а користатися лише чужими. В цьому дусі і пишу відповідь, але видно вона була "зарозумна", бо іншої на це реакції не прийшло.
А по часі прийшла відповідь з посольства; чемно, дипломатично, висилаючи назад не витрачені марки, але не деякі мої документи, мене повідомлено, що моє прохання переїзду до УРСР не знайшло позитивного рішення.
Як справді мудро, це було, здається, десь з початком весни 1929 року, саме тоді, коли у львівському "Літературно-Науковому Віснику" появилися перші мої новелі, і розуміється, у царстві "азбуки комунізму" ледве чи вдалося б мені знайти місце. Але всі мої спроби прорватися до Києва ганебно зникають, всі дороги до нього наглухо закриваються, "Дід-Дніпро" відходить у безвість, а на його місце приходить скромніша "Волинь". А може в цьому була також "рука Божа", бо всі мої товариші, які мали "більше щастя" прорватися туди, як правило, загинули.
А все таки я не безнадійний фаталіст, не вважаю це чистим випадком. "Випадки, — казав Люї Пастер, — сприяють приготованій думці". Для того, щоб щось сталося, треба ідеї, бажання, акції, ризику.
Дорога до мого Києва була свідомо довга, старанно вибрана, не була проста, але завжди в одному напрямку. Бувши в Німеччині, я часто чув, що можна це зробити значно простіше, без затрати такої енергії, але я не завжди міг їм пояснити, що в нашому просторі домінує одне прокляття, яке всі наші прості, ясні і нормальні дороги обертає у заплутані, безглузді лабіринти. Прокляття, що його годі обійти розумом.
І от сьогодні я роблю останню рунду моєї не простої, довгої дороги. Те саме наставления, те саме спрямування, та сама ситуація. Що це вже не Річ-Посполита, не "братній Совстський союз", а лише скромне, безіменне "Ост", справи не міняє. Передо мною та сама заборонена границя і той самий Київ. І так само може чекати мене те, що чекало сімнадцять років тому, бо в моїй кишені ніякого формального дозволу, лише моя особиста воля.
Я хочу і мушу бути в забороненому для мене Києві — Польща не Польща, союз не союз, ост не ост, хочу стояти на горі Володимира і бачити простір, по якому пройшли скити, гуни, печеніги, варяги, монголи, слов'яни — всі ті, що їх кров тече в моїх жилах.
І це ще один випадок, що я мушу бачити його у такий якраз час, що нагадує 1162 рік, коли там бушував Андрій Боголюбський, або 1240 рік Батия, внука Темуджіна, вождя всіх монголів, а тепер рік Гітлера, вождя свіх німців.
Ми їдемо, беремо швидкість, у передню шибку б'є мряка, обрії невиразні, дерева безлисті, дорога асфальтована, мокра, хвиляста, придорожні оселі повиті мрякою . .. Перед нами схід, до якого я вперше вриваюся, наближається остання точка колишньої польсько-совєтської границі Корець. Звідсіля починається автентичний світ Кремлю епохи Сталіна, краєвид нагло міняється, в повітрі чується присмак залишків революції, зникають садочки, огорожі, клуні, повітки, в тумані видніються лише окремі невиразні обшльогані дощами хатки. "Скучно, скучно поневоле", — сказав би Пушкін.
І ніби за домовленням зараз за Корцем зустрічаємо колону полонених, розтягнуту довгою смугою здовж дороги. У цьому мокрому, туманному, холодному повітрі ті закутані в лахміття фігурки ледве тримаються на ногах і нагадують шматки землистої глини, яка побувала в руках якогось екстремно абстрактного скульптора, на подобу Барляха, з чого вийшла фантастична різьба з назвою "Танець страхіть". Ось вона "модерна доба", та абстракція, "деструкція форми", яку ми не хочемо сприймати. Це та суперреальна наддійсність, яку принесла нам епоха "великих вчень", великих учителів, як сказав би Хвильовий. Наслідок ізудару сліпих пристрастей "ізмів" . .. Трагічні людські істоти, яким судилося попасти поміж ці жорна доби "голодної, як вовчиця", за думкою Ольжича. Я ще бачив полонених "проклятого царського часу" і можу їх рівняти. Тоді це були все таки люди, а тепер це лише фігурки, які інколи падають на асфальт, їх тут же на очах решти байдуже підстрілюють і лишають лежати купкою землистої глини з патьочками червоної рідини, яку поволі змиває мряка. Далі по дорозі купки стають все менше помітними, їх підбирає підвода, а червоні патьочки заливає небо.
У цю терпку, до краю зіпсуту, трагічно аморальну добу не легко знайти слово, щоб висловити той твердий біль, який, мов згасла в жилах кров, затинає дихання.
Наш моторний брат "фіят" на цей раз тримається цілком бадьоро, майстерня, видно, йому сприяла, він має завдання довезти нас не лише до Києва, Скрипники мають намір їхати до самої Полтави, звідки походить їх рід, і це своє завдання наша мала машина виконує з честю. Вона біжить задавакувато вперед, успішно конкуруючи з іншими, багато показнішими її суперницями.
Ось під'їжджаємо до ще одного, вже цілком радянського містечка Новгород-Волинська. Коли я вперше під'їжджав до Парижу, моя цікавість не була більше напружена, ніж тепер. Але не бачу нічого несподіваного. Винятково витримана картина, допасована до цілости стилю. Старі дерев'яні, з вигнутими дахами будиночки передреволюційного часу, до яких, крім лапи часу, не торкалася ніяка "модерна доба". Ніде й сліду чогось нового. І лише трохи далі на схід, дуже відокремлено, провокуюче не-допасовано до решти ландшафту, кілька нових бльоків касар-няного типу з брамою, глобусом ("пролетарі всіх країн"), п'ятикутною зіркою, серпом і молотом . .. ("Нагадуючи нам, що бережуть наш спокій, відважні вартові", М. Рильський). Мене вражає виставова, балаганна, дешева помпезність цієї пропаганди. Всі ті брами зроблені з дощок, обмазаних вапном, які розсохли-ся і обмилися дощами. На тлі того погрузлого в давнину містечка це нагадує справді залишений цирковий балаган.
Дуже мало людей, і всі вони дуже відповідні до загального краєвиду. Облізлі шапки-вушанки, ватяні китайські заяложені піджаки-фуфайки і стоптане, невиразне взуття. Мене дивує, чому це все так нагадує Азію. Тож колись нічого цього не помічалося. Невже Сибір сягнув своїм стилем аж сюди.
Тут також ми мали нагоду бачити кілька бетонових бункерів так званої сталінської лінії оборони. Дуже прикметна справа: сталінська армія в різних місцях робила пару спроб опору, але ця "лінія" промигнула дослівно непомітно, так ніби її взагалі не існувало. Пригадуються сентенції Л. Толстого з "Війни і миру" на цю тему: чим більше ми до чогось готуємося, тим менше ми готові.
Але досить цих претенсій. . . Так можна затратити почуття реального. Пригадується лист Тані — "мені здається, що нас не треба питати, чому те зле і те не добре". Виходить, я справді когось питаю і комусь роблю докори. Вибач, мила, дорога Танк". Це докір не тільки "вам", це докір також мені. Для мене кожний такий деталь нагадує лише загальну концепцію цієї драми, у якій я сам відограю також якусь, можливо, помітну ролю. І боляче мені це видовище саме тому, що воно моє. Коли б це було в Африці, я вбачав би в цьому безрадному безладді лише екзотику, а тепер, здеформований Заходом, я чіпляюся до кожної подробиці, бо вона разить мій непризвичаєний зір. Але чи маю я на це моральне право? Чи не є це байка про мавпу і дзеркало, яка свій власний вигляд звертає на своїх кумась? Бо коли б я був на їх місці і в їх умовах, я, крім тих балаганних глобусів, не побудував би нічого кращого.
Залишається хіба відкритим питання про умови, до яких можна мати виправдані претенсії кожному з нас. Без сумніву весь цей балаган треба приписати на рахунок "колективного будівництва" ... Без цього чарівного зілля навіть "проклята царська доба" виглядала більш ефектно. Так, я не належу до "кляси визискувачів", ні до царських монархістів, ні до "покоління проклятого минулого", але "амікус Плято, сед маґіс аміка (ест) ве-рітас".
До речі, ця частина української території ніколи не відзначалася надмірною красою своєї топографії. Праворуч і ліворуч із швидкістю шістдесятикілометрів на годину, минають одноманітні, пласкі, мокрі краєвиди, і вже біля полудневих годин ми в'їжджаємо до більшого старовинного провінційного міста Житомира — столиці колишньої моєї Волинської губернії. Дивовижно залишене збоку від залізничої лінії, колись тепла піч генералів на пенсії, пишних архиєреїв і міцних, Рубенсового типу перекупок.
Перше, що впало у вічі, поминаючи звичайні стандарти со-вєтського передмістя — це великий, піврозвалений цегляний мур, з-за якого визирали хрести цвинтаря. Ми вже мали нагоду бачити, що цвинтарі взагалі перестали цікавити совєтську владу, гнів революції сягнув не лише живих, але й мертвих, можливо тому, що там стояли хрести, а також можливо, що в такий час, коли цілі покоління засуджені в жертву майбутньому, хто буде думати про предків, які ще, до речі, не вірили в нові корани, а тим самим позбавлені права пошани пролетарської етики і моралі.
Але й поза цвинтарем все тут виглядало цвинтарно . . . Поржавіла, сіра, запорошена, занедбана атмосфера. Нічого ніде нового. До всього ті окультичні написи — Укрглавхарчпромторг — спробуйте таке вимовити або зрозуміти.
