На білому коні - Самчук Улас

В одній з них є портрет А. Любченка і його біографія, в іншій згадуються "фашисти" Маланюк і Стефанович. У "Пробоєм" пишеться, що в газеті "Нова доба" була поміщена Ваша стаття "Розмова з молодими письменниками", яка під іншими назвами обійшла майже всю Волинь. Цікаво, яка це і які назви вона ще носила, може я її і читав" (31. XII. 42).

Забігаючи ще далі наперед, улітку того ж року я дістав жорстоку вість: Соколенка арештовано й розстріляно. І саме за його контакти з нами (це вже було після мого арешту). Переживаю неймовірно, але трохи згодом приходить зі сходу молода, гарна дівчина.

— Я від Соколенка ... Ні, ні. . . Він живе , .. Але в небезпеці. Просить вас помогти. Сидить у Шепетівській в'язниці.

Що міг йому помогти, тепер мої заходи могли тільки пошкодити, але йду до свого шефа Карла Apio (з Німецької Пресової Служби, до якої я в той час був приділений) і прошу щось зробити. Apio мав великі зв'язки, кудись там ходив, і раптом одного дня, як звичайно — несподівано, Соколенко появляється у нашій хаті. Весь виснажений, брудний, занедбаний. Ми з дружиною дуже радо його вітаємо і одразу залишаємо його у нас.

Виявляється, що його з в'язниці звільнили, але силою везли на роботу до Німеччини, і він у Здолбунові втік з потягу. Кілька з них прорізали в помості вагону діру і вночі втекли. За що його арештували? Таки дійсно за його зв'язки зі мною, при допиті весь час питали його про мене, що я роблю в Рівному, чи не маю контактів з партизанами і т. п.

Він пробув у Рівному деякий час, а потім знову зник. Перед тим одного разу зайшов до мене і подав мені маленький пакуночок. Розгортаю — шість п'ятирубльових золотих монет царського часу. Я дуже здивований, де він це взяв і чому приніс мені. Засоромлено і незграбно посміхаючись, каже, що це передав якийсь незнайомий, який не хотів свого прізвища назвати. Соколенко, як звичайно, був "омнія меа мекум порто" (все своє ношу з собою), але ніякі мої намагання бодай поділитись цим подарунком не мали успіху.

— Я маю все .. . Мені цього не треба .. .

А треба додати, що в той час кожна така "п'ятьорка" коштувала дві тисячі паперових карбованців.

Остання його листівка до мене в Рівному звучала так:

"Дорогий, Улас Самчук, привіт із Шопеніц Сілезія. Працюю на цегельні. Все гаразд, тільки нічого читати. Надіслав листи у Прагу та Львів. Потроху пишу. Дуже жалію, що не застав Вас, коли був у Рівному. А так хотілося. Після такої довгої розлуки, не зустрів ні жодного друга. "У час жорстокої розлуки мені ніхто не стис руки". Пишіть. Що нового? Привіт Вашій Дружині. З пов. Герась" (23. VIII. 43).

З Рівного він подався на схід, і там десь знов його піймали, їхав знову через Рівне, але на цей раз мене там, видно, не було. Правдоподібно, це було під час моєї поїздки до Берліну.

Пізніше, вже на еміграції, я мав ще відомості про нього з того самого табору, але з приходом совєтів слід за ним зник. Милий, хороший хлопчисько-поет!

А його друг Болкун писав мені також з робочого табору в Ганновері, просив допомоги, протекції, книжок. У вирі останніх подій він також зник з мого обрію ...

Такі поети... І їх багато. Євген Яворський, Микола Первач, Борис Котелянчук, Михтод Волинець, Петро Семенчук, Петро Цвінь . .. Ні, ні. ГодД їх всіх пригадати. А серед них чотирнадцятилітній Петро Г. Пригадую, хтось положив мені шматок, вирваний, як звичайно, з совєтського шкільного зшитка, дуже поганого паперу, на якому старанним школярським письмом було написано:

Вам — пане Самчук!

Від щирого серця гарячий привіт, Вам, пане Самчук, посилаю, Бажаю Вам сили і довгих Вам літ, Вашим думкам розквіту бажаю. Найкращого всього бажаю я Вам, Творцеві "Марії" й "Волині", Бажаю Вам твори прегарні писать, Щоб звучали по всій Україні.

І ще слід також щось сказати про наші поїздки в терен. По наших містах та селах відбувалося багато різних урочистостей, свят, річниць, на яких часто доводилося бувати. Звичайно, зустрічі, промови, обіди. Тоді запровадили звичай на сипання могил-пам'ятників на пошану героїв, що загинули в боротьбі за свободу. Це відновлення прадавньої, ще скитської, а пізніше запорозько-козацької традиції, достосованої до нових умов. Майже кожне місто, а то й село хотіло мати у себе таку могилу. На таку урочистість з'їжджалося багато народу, правили богослужби, влаштовували паради з промовами, і все закінчувалося великим громадським обідом.

Найвиразніше пригадується одна з таких поїздок до Дубна. Субота, 27 вересня. їду як представник Ради довір'я, замість Степана Скрипника, який у той час перебував в Берліні. Пропоную Вайсові їхати зі мною, він погоджується, і ми їдемо його "Сітро-еном". У дорозі розмовляємо на різні теми, а також і про те, як мали б німці організувати наш схід Европи, після їх перемоги. Весь цей простір мав би змінити свій вигляд, багато теперішніх його центрів перестало б існувати, прокладено б нові дороги, побудовано б нові міста. Столиця райхскомісаріяту Україна мала б бути десь там на сході, можливо, на місці Дніпропетровського, а його східні границі мали б сягати до Уралу. У Криму мала б постати окрема колонія під спеціяльним зарядом ес-есів, завданням якої було б плекання селективної раси людей найвищих фізичних і інтелектуальних прикмет. Ціла Україна мала б бути поділена на зони — окремі для німців, окремі для місцевого насе-леня. Завданням перших було б управляти країною, завданням других — виконувати всю фізичну працю.

Не можу сказати, чому Вайс вирішив таке мені казати, ми знали, що ці ідеї призначені лишень для німців і ми про них не сміли нічого знати. Розуміється, я лише слухав і мовчав. За розмовою ми скоро прибули до міста, де нас чекало велике свято. Кореспондент "Волині" так його описав:

"Дубно, а з ним цілий лубенський округ, пережили небуденну, пам'ятну подію.

"Біля міста, на полях, на найвищому місці, заложено сипання пам'яткового кіпця визволення. На це свято прибуло багато тисяч народу. З раннього ранку з усіх сторін округу, по всіх шляхах пливли походи з прапорами та піснями. У церкві Чесного Хреста у асисті чисельного духовенства відправлено урочисту службу Божу. Після відправи, яка відбувалася на широкій площі за містом, при участі двадцятитисячної народної маси відправлено молебен, після якого промовив до народу начальник округу мґр О. Сацюк.

"У промові він підкреслив головні моменти визвольної боротьби українського народу. Після нього з промовою виступив п. Іващук, який подав короткий хід історії визвольних змагань від найдавніших часів до останніх днів.

"По закінченні урочистости на площі похід рушив до міста). Звідти вийшли делегації, які склали багато вінків на могилах жертв большевицького терору у лубенській в'язниці та на могилах поляглих вояків німецької армії. Потім похід рушив і пройшов повз трибуну, де були представники української цивільної і німецької військової влади. Українську Раду довір'я заступав п. Улас Самчук, обласний уряд Рівного — його начальник доктор Карнаухів, окружий уряд Дубна — його начальник О. Сацюк, місто Дубно — голова п. Бурко, команду української міліції — сотник Шпільник. Німецьку владу заступав комендант міста і представник війська.

"Похід з прапорами, транспарантами і оркестрою тягнувся пів години, пройшов містом і вийшов на місце сипання могили. О годині п'ятій було відкрито урочистий акт сипання. Відкрив його начальник округу О. Сацюк, який передав слово п. Уласові Самчукові.

"Урочисто, серед глибокої тиші пронеслися слова промовця, звернені до української людини, української землі, українського неба. На віки вічні мас свідчити цей пам'ятник про наш народ. Після промови відбулося посвячення місця могили, а потім завідуючий відділом освіти округу А. Коломиєць прочитав прегарно зложену пропам'ятну грамоту, яка була зложена і засипана на дні могили. Ціле свято мало глибоко урочистий характер. Маси народу, які були його свідками, не скоро забудуть цей пам'ятний, осінній день..."

І справді це було винятково хвилююче, імпозантне видовище. Було радісно бачити ті маси народу, переважно села, що з таким ентузіязмом вітали цю подію. Це свідчило про велику національну їх свідомість та патріотизм.

Але разом з тим не однаково було з нашою політичною зрілістю, бо цього самого дня і в цьому самому місці я пережив одну з наших численних, дуже прикметних пригод, яка глибоко врізалася в мою пам'ять і наводила на багато сумних розважань.

Ідучи сюди, я взяв з собою 3 500 примірників останнього видання нашої газети для наших дубенських кольпортерів — саме того числа, що було присвячене Києву з запальною передовицею "Київ — серце України", з надзвичайною прилогою про Київ і багатим іншим матеріялом.

Перед початком свята я зайшов з кількома знайомими до одного ресторану поснідати. Під час нашого сніданку прибігло двоє схвильованих хлопців-кольпортерів, які заявили, що нашу газету сконфісковано.

Я не вірив своїм вухам... Як, хто, на якій підставі? ! Місцева українська поліція. Чому? Бо ми "мельниківці" ... А вони, розуміється, "бандерівці" ... О, мій Боже! Такого я ще не переживав. Я негайно залишив сніданок, побіг на поліційну станицю і справді там на столі побачив цілу купу нашої газети. Я, мабуть, виглядав дуже непривітливо, бо до мене негайно підбіг молодий хлопчина у відомій мазепинці з відомим тризубчи-ком, який мав досить переляканий вигляд. Хто він такий? Ідеологічний інструктор станиці! Мені було нелегко втриматися від вибуху, бо різних тих політруків я не зносив засадничо, а тут ще така комедія. Інтелектуально це винятково обмежені істоти, а тому розмови з такими ніякі. Я лишень збештав хлопця, сказав кольпортерам забрати газету і загрозив, що другим разом за таке подам до суду, за грабунок чужої власности.

Трагікомічна мелодрама. Вас запрошено найвищою владою округи як представника найвищої влади країни виголосити головну промову на урочистості, а одночасно поліція тієї ж округи ні з сього, ні з того конфіскує газету, яку ви редагуєте. Яка виходить легально, за всіма вимогами законів . . . Явище гідне богів. Який би Гоголь потрапив таке описати. На перший погляд випадок переяскравленого інфантилізму, але в засаді психопатологія політичного сенсу нашої людини взагалі, у якому не діюча воля, а діюча сваволя визначає буття.

Увечорі за бенкетом я бештав різних комендантів, які збентежено знизували плечима.