Люди зі страху - Андріяшик Роман

Я з'їв лемішку і ліг під стіжок.

— Я бачив по його очах, що він умре,— промуркотів наді мною хлопчик.— Що з ним робити? Ну і влипли!

Раптом він з розмаху оперезав мене прутом по плечах. Я кинувся, але не підвів голови. Хлопчик походив взад-уперед довкола мене й побіг до батька. Під хатою загомоніли, і я заснув під ті розпачливі побивання, цілком байдужий до переживань господарів.

Вночі я почув коло себе тихі скрадливі кроки. Я протер очі і побачив силует коня і пузату тінь цигана з сином за поясом. Циган не здивувався, стрівши мене знову. Засунувши циганча в сіно, він ліг під стіжком головою до мене і гірко зітхнув. Я його не розпитував, чого він повернувся, а він був не з говірких. Накотився туман, пробирала сирість. Циган насмикав сіна і вкрив плечі. Посопівши, він запитав:

— Спите?

— Ні.

Циган зітхнув, надовго замовк, потім озвався:

— Іду забрати шлюху.

— Кого?

— Жінку, шляк би її впік. Я їй дам!..

Циган дрібно вилаявся, нікого не минувши з жінчиної родини, сів, мов той кажан, наставивши гострі плечі, стріпнув непокірним чубом.

— Я знав, що вона сволочужка і нема в її паршивої батька ніякого золота,— сказав він.— Якби не щирила зуби, поляк не поліз би.

Він ні словом не спом'янув, що ж сам робив при тому — нишком кусав губи в шатрі, ховався в кущах чи, користуючись погромом, зрідка виглядаючи з вікна, потрошив скриню якогось селянина. Останнє, мабуть, найвірогідніше. Звідки в цигана ця суконна свита? Запалили хату, і не встиг переодягтися.

— Ні вам, ні нам нема життя,— мовив він, вдовбуючись у стіжок.— Вам ще легше, ви можете пристати на польське.

Я в душі погодився з ним, почав було говорити при Францію, та циган ніяк не міг второпати, який смисл порівнювати Україну і Францію, і, либонь, мав рацію.

Удосвіта я побачив на дорозі господарів. Вони поверталися з поля з веретами; побоялися ночувати дома, коли на обійсті зайшлі люди. Я розбудив цигана.

— Підемо. Ґазди непокояться через нас.

— Ви куди? — запитав циган.

— До Львова.

— Цигана б виселили.— Він розвів настовбурчені вуха смішним собачим рухом і почав відпорпувати свого нагого нащадка.— Де ти, бісове зілля? Вилазь.

Циганча всередині ще дрімало і солодко муркотіло, звісивши голівку, вбрану в густий баранець чорних кучериків. Циган узяв його руками за смаглявий прорешічений стеблами задок і поніс до прив'язаної під сливою шкапи.

Повітря було пронизане терпкою жовтневою студінню, небо затягували хмари. Подекуди проглядали голубі клапті, здавалося, вони кудись пливуть.

— Доброго здоров'я! — кинув циган, виїжджаючи з саду. Я з жахом побачив у його чортячих очах співчуття до себе.— Я їй покажу, шельмі.— Він ударив п'ятою коня.— Вйо-о-а!

Не вбили ні Адама, ні Сідлецького, ні Родзісада. Всі вони почували себе переможцями і ждали нагород. Родзісад розплатився зі мною і дав гроші за місяць наперед. Сідлецький запросив мене на іменини. Я купив йому альбом Рембрандтових полотен, написавши: "В день тридцятиліття гарній душею людині особливо приємно зичити довгих років життя — адже скільки ще добра розцвіте на її слідах".

Ми зібралися у кімнаті Сідлецького. Він уважно перечитав моє віншування, і його обличчя почужіло. Нащось погладивши обкладинку, він поклав альбом на полицю і повернувся назад до столу з тим же відчуженим виразом. Зміну в його настрої помітили. Капітан Опольчик дістав альбом і опустив свої чорні нерушкі очі на посвяту. На чолі його збіглися зморшки. Не підводячи голови, він наблизився до столу і зітхнув:

— Давно мрію до непритомності напитися.

Він справді пив багато і з насолодою. Я б уже дав дуба від тої ведмежої дози, а щоки Опольчика навіть не зайнялися рум'янцем, ніби в його шлунку сидів велетенський солітер, що всмоктував горілку. Крім мене і Опольчика, на іменинах було ще кілька офіцерів з полку. Нашу балачку прикрасили анекдоти. Потім мова зайшла про дівчат. Ренет запропонував:

— Подамося, хлопчики, до дівчат. Я люблю галицьких дівчат. Нехай Петен вважає цю землю російською, та я знаю, куди потрапив.

— Н-ема н-настрою зн-найомитися,— спробував заперечувати Сідлецький.

— А що тут знайомитися! — посміхнувся Ренет.— Я теж зледачів і лиш на готове йду. Поведу на готовеньке. Дівчатка горді, як пави, але ми самі погасимо світло. Одну знаю — очі, мов купіль, не одвернеш голови. А перса — як шпулі. Підемо?

— Д-давай з-закуримо.— Сідлецький тремтячою рукою взяв цигарку.

— Нам, братчики, після росіян і австрійців треба багато надолужувати,— сказав Ренет, кліпнувши.— Тут встигли попрацювати.

— Пп-пане П-повсюдо,— звернувся Сідлецький, наважившись.— В-ви з-з н-н-нами? Які в нього були невинні і щирі очі!

— Мені треба на пошту,— сказав я. Опольчик теж відколовся од компанії. На вулиці він підхопив мене під руку.

— Я їм сказав, що йду вислати жінці гроші, поки дівчата не повигортали,— мовив він і посміхнувся.— Ви справді на пошту?

— Ні.

— Коли дозволите, я вас проведу трохи. Цього Ренета я пік би на вогні. Він з солдатами зґвалтував Родзісадову куховарку. Дівчина славна, не могли покласти, то прив'язали в полі до кам'яного хреста.

— Потім з хрестом прийшла в казарму скаржитись? — запитав я.

— Еге. Ви про це знаєте?

Ні, мені про це начебто ніхто не розповідав. Може, це мені наснилось. А можливо, все-таки я десь чув про це? Докладно я не міг згадати. Хіба через це виснаження і голодові марення я здатний відділити справжнє од видуманого?

Опольчик окинув мене запитливим поглядом.

— Мені сюди,— сказав я, звертаючи в підворіття.

Опольчик, нічого не розуміючи, вилупив очі і, ніби прив'язаний невидимою линвою до того місця, де я його покинув, пішов колом на вулицю і повернувся назад на тротуар. Ще хвилину постояв і, спотикаючись, пішов.

Трагедія прив'язаної Теклі... Згодом її будуть ґвалтувати іншими способами, її поїтимуть винами, будуть напихати цукерками. Почнеться місіонерство — її будуть ґвалтувати святим причастям і ґречними букетами, пам'яттю про родичів і її власним коханням, сподіванням добра і мрією про щастя.

Опольчик хитався тротуаром кроків за тридцять від мене, але я чув сморід його мундира і його вірнопідданської душі. У цьому смороді вже тепер відгонило ладаном. Опольчик, потомок розіп'ятих царськими солдатами польських революціонерів, стане примарою кривди і дурисвітства.

Біля Вірменського собору я побачив Грушевича, що йшов під руку з молодим худорлявим юнаком, схожим на колишнього заліського урядовця Володимира Майдана. "Ще одна тінь лицемірства",— подумав я про Майдана і перейшов на протилежний бік вулиці. Всі ці люди мені остогидли. Вони були акторами у трагедії занепаду і мене примушували грати. А я стужився за самим собою, згубився десь серед чистого поля, намагався знайти себе, та мені завжди щось перешкоджало — то общипана квітка, то пересохлий потічок, то гребінь шоломів над обрієм, то якийсь невдатний циган...

Над вежами Вірменського собору вітер сік сиві патли хмар. Якби котрусь з цих мандрівниць опустити до стін собору, вона б злилася кольором із старовинними стінами. Мені чогось спало на гадку, що цим відтінком історії мало користуються живописці. Олексині колони були білі як сніг, а лице знедоленого грека він намалював сірими тонами... У документах сказано, що Вірменський собор збудував якийсь Дорінг. Цей чоловік чемно сидів за столами у меценатів, тоді як чорнорукий вірменин, прізвище якого не згадується, бігав по лаштунках з лінійкою. Дорінг живе понині. Час уміє знищувати свідків, коли йому невигідні їхні оцінки... З Вічевої площі я завернув до костьолу бенедиктинок. "Архітектура — очі епохи". Шкода, що тепер нічого не будують. Січена корона на вежі, коли на неї довго дивитися, будить у серці таке ж блаженне почуття спокою, як випливаюче з ранкової імли плесо озера. Здається, все на світі гарно і добре.

Погляд мій упав на лоджію — неповторний куточок задуми і чистоти. Мені ще більше стало жаль Грушевича. Апостол гуманності! Шаман Грушевич накликає погоду доброзичливості. І ось мені його жаль, я його буду шукати і слухати, прощаючи досить суттєві помилки Він все-таки досягає мети. Але яка це драма: неповноцінна людина, якою є кожний невільник, наполегливо, надокучливо добивається миру між ближніми...

Часто він городить таке, що й на вуха не налазить. Та нісенітниці з уст пристрасті врешті-решт перетворюються в атрибути вірогідного. Тоді витріщуєшся, як теля перед новими ворітьми: "А може, без цього справді не обійтись?"

На пошті у відділі до запитання приємна на вигляд чорнява панночка розбирала кореспонденцію. Підписані латинкою конверти вона клала до окремої скриньки, Здивований цим нововведенням, я мовчки став біля віконечка. Панночка ворухнула коротенькими, мов приклеєними брівками.

— Раn jest tu po raz pierwszy? 30 — запитала вона з іронією.

30 Ви тут уперше?

— Для мене повинен бути лист, ласкава панночко. Моє прізвище Повсюда.

Вона надула губи і примусила мене чекати, поки не розібрала кореспонденції.

— Сzego pan chce? 31

31 Що вам потрібно?

— Моє прізвище Повсюда,— повторив я.

Вона присунула до себе скриньку з листами, заадресованими українською мовою. В обох скриньках листів було майже порівну.

Я згадав, що попередня працівниця знала мене в обличчя, і нетерпляче зацюкав пальцями в поруччя, де в літні дні шикувалась черга. Панночка за склом запряла очима, мовляв, подивіться, що він собі дозволяє. Вона відштовхнула скриньку: "Нема". Я попросив пошукати в другій скриньці. Чи мені здалося, чи насправді очі в панночки раптом потепліли. Панночка подавала мені листа з явним задоволенням, бо він був у тій, іншій скриньці...

— Рrosze 32,— сказала вона, міряючи мене веселим поглядом.

— Ваrdzo dziekuje 33

32 Прошу.

33 Дуже дякую.

Панночка усміхнулась і чемно кивнула головою:

— Do widzenia! 34

34 До побачення.

Я розпечатав конверт, і мені перехопило подих від здивування. У лист була вкладена фотокартка. Ванда і Віктор Живецький сиділи в траві серед квітів на полонині й руками посилали мені поцілунки. В це нелегко було повірити.

Ванда писала, що немає зла, яке не повертається добром. Я подумав, що таки так. Один раз слуга не підмітав — і те панові на руку, бо вимів би коштовний камінець. Чорта крути за хвіст, а він радий: довший хвіст виросте.