Люди зі страху - Андріяшик Роман

Якщо діти не піклуються про збереження пам'яті своїх батьків, то вони будуть поганими батьками. Але ж діти не мають змоги це робити, бо оплакують свою долю. Буваючи на цвинтарі, ти легко можеш зробити висновок про те, куди поспішає цивілізація. Якщо її слідів тут немає, то вона поспішає до гробу.

— Але тут повинні бути люди, які мають доглядати пам'ятники.

— Є. За господаря недавній комендант Петрушевичевої резиденції.

— Це до прикрості символічно, сказав би Прокіп Повсюда.

— Той тип постачає служанок польським офіцерам,— додав я.— Зате він і йому подібні ріжуть патріотів: "Знести пам'ятник Міцкевичу". Чи знають вони, що Міцкевича звеличили українці Попіль і Паращук? 44

44 Автори пам'ятника А. Міцкевичу у Львові.

— Могила мого батька,— сказала Марійка.— Боже, справді нема підсвічників.

Од підсвічників залишилась тільки масивна залізна плита з медальйончиком. Рельєф зображав низьку візерунчасту вазу, на якій сидів дикий голуб. Своєрідний натяк на скороминучість життя. Хтось ушанував галицького депутата: овальний порцеляновий портретик видовбали.

Марійка молилась, склавши руки на грудях. Вона скидалась на ангела.

— Я йому розповіла про нас,— сказала Марійка потім, по дорозі з цвинтаря.— Не будеш сердитися?

Вона вся немовби світилася, погляд став лагідний і покірний.

Ось і на тому світі зможуть рядити, яке спокутування накинути на мене за гріхи. А скільки я ще ряситиму ними!..

Зачесала шарга з дощу і снігу. На каштанах підмокала кора і збиралась брижами від холоду. Я зупинився під яблуневою гілкою, що звисала через штахети Було дуже багато бруньок. Можна на той рік чекати від садів великого врожаю. Взагалі земля жадає родити, адже шість років її топтали і рвали вибухами, шість років вона тужить за хліборобськими руками. Вона хоче розгорнутися перед зором шовком жита, теплими смугами наповненого бджолиним гудінням картоплиння, розлитися навколо білою росою гречаного солодкого цвіту.

— Якби ти нікуди не йшов від мене! — мовила Марійка.

Я подумав, що життя мусить поліпшитися. Може, мені вдасться заробити грошей і сплатити ту чортову контрибуцію? Чи я до самої смерті маю нести каторгу? Схоже на те, що бог війни вирішив мене не одним, то іншим способом звести зі світу. Навіть у мирний час не хоче поступитися. А якщо це означає, що буде нова світова війна? Не може бути, щоб мене випадково так обплутало...

Гривастюк... Хто б додумався зробити забутий у бузині бункер могилою? Як він тонко зіграв на скрипці віку! Ось він переді мною. У вишиваній сорочці, в зеленому капелюсі, простакувато вдоволений, невибагливе спокійний, щиро відкриті зіниці легко плавають під сивіючими бровами, повторюючи: "Гай-гай.. Тож маємо в Галичині свою рідну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго..."

— Ти якийсь млявий,— каже Марійка.— Більше на цвинтар не підемо.

— Все-таки добре, що я заволодів бункером.

— Бункером?

— Так.— "Слава богу, це всіх бентежить".

Марійка запитливо-сумно поглянула на мене і знизала плечима.

— Ще ти щось згадуєш.

— Село, свою хату.

— Продовжуй.— Марійка очікувально стулила губи.

— Та більше й розповідати ні про що.

— Не хочеш? — тихіше мовила вона.— І не треба.— Згодом крадькома зиркнула, твердо, зі злою радістю додала: — Я люблю тебе і любитиму.

— Проїдемось трамваєм?

Вона стріпнула віями, усміхнулась:

— Такі ви — зі страху.

Ми висіли аж на Гетьманських валах. Я пообіцяв прийти ввечері.

У Святоюрському храмі гриміла відправа. Я скосив очі на статую змієборця і став підніматися сходами до дверей. Зверху могутнім водоспадом на мене лився церковний гімн. Мене засліпило сяйво царських воріт, я знічено притулився плечем до колони, забувши перехреститись, і мене зокола заштрикали похмурі погляди. Я заворушив губами, ніби шепочу молитву.

А господь торжествував, усвідомлюючи свою вседолаючу міць. Перед ним раз у раз падали ниць, попереду я не бачив жодної гордо піднятої голови. Очі, висушені демонічним переобтяженням уяви, повзали, як липучі мухи, шукаючи, хто приховує свої провини перед богом. Для цих очей невинність видалася б гріхопадінням, бо тут падіння було гідністю.

Я нишком спостерігав жебраків, сповитих у чорні шалі вдів, юнаків і дівчат з чорними жалобними стрічками на рукавах, зморщеними, мов порхавки, дідів, прилизаних батьків і виснажених матерів. Ці люди не могли не бути рабами, і чиїми рабами вони не були б, усе будуть змагатися в покірності і шпигуватимуть одне за одним.

Коли весь собор падав навколішки, я подався за колону і тихо вислизнув надвір. Проколовши списом дракона, на мене звисока дивився святий. Він і не здогадувався, що в нинішні часи його прикладові гріш ціна. Він рвався у небеса на здибленому коні, не відаючи, що дракон тепер отримав право громадянства. І взагалі — яким недоречним виглядав наді Львовом увесь у пориві й вітрі пристрастей Святоюрський храмі Це була симфонія занепаду. Я пішов на горб. Кручено падав сніг, ніби його колотили звуки з собору. В голові моїй чогось усе пішло обертом, і мене почало тягнути за рухом білих схрещених мечів. Я відступив від обриву й несподівано побачив Павла Ганиша. Власне, я сюди й піднявся, щоб його побачити, але ніяк не сподівався, що він вийде з собору під час відправи. Він був з непокритою головою, в чорному ретельно випрасуваному вбранні, на лівому рукаві полискувала крепова стрічка. Він був іншою людиною. Я навіть завагався, чи це він. Тіло його злегка пружинило, вогкі чорні очі дивилися весело, майже щасливо.

— Привіт, Повсюдо,— сказав він спокійно, без радості й здивування, що зустрівся зі мною.

— Здоров, Павле.

— Вийшов на хвильку подихати. Сьогодні я взяв од хористів те, чого добивався.

— Чудово співають.

— Скільки це мені коштує!

— Ти, брате, змінився,— сказав я.

— Почуваю себе чоловіком.

"Ось воно як!" Я співчутливо запитав, по кому він носить жалобу.

— По Володимирові Кривов'язу,— відказав Ганиш, і відказав не те що крізь зуби, а так, наче язик його був зшитий з золотих ниток.— Як поживаєш?

— Сам знаєш, як у мене буває: тиждень голодую, день відгодовуюсь.

Павлів погляд блукав між будівлями Городецької, і мені здалося, що він не слухає.

— Що Олекса поробляє?

— Має по горло роботи. Талановитий хлопець, тут одразу запримітили.

Мені ще можна було уявити Олексу в чорному костюмі з нашивкою на лівичці, та уява моя несподівано зледачіла. Мабуть, я із заздрістю ще подумав: "Стати чоловіком — це стати над людьми". На жаль, у мене нема хисту ні композитора, ні художника. Можливо, і я зміг би жахнути рабів.

Ганиш ще трохи постояв, коротко відповідаючи на мої запитання. Я, звичайно, чекав від нього цього холодку, але кортіло пересвідчитись. Відступаючи і поправляючи рукою зачіску, він кинув:

— Заходь. Нам з Олексою дали по кімнатці,— він показав на монастир при храмі.— Тісно, але затишно.

І покинув мене не прощаючись. Я вирішив позичити грошей у когось іншого.

IX

Я виїхав до Перемишля вночі, а вдосвіта був уже під фортецями. Але тут мені трапились балакучі хлоп'ята, які справили мене за місто, докладно пояснивши, яким мостом переходити Сян.

Я не досить тямив, що таке табір. До того мене збаламутило інше. Перемишль — це замки і твердині. Я покладався на історію, адже всі ці споруди нині переосвячені в тюрми. У льохах Львівського арсеналу страждали козаки і гайдамаки, в Петропавловці сидів Чернишевський.

Покутський розшукав на фортечні грати таку сталь, яка варилася тільки один раз, причому рецепт і сталевара з певних міркувань знищили. Дві тонесенькі пилочки ми вклали у звичайні курячі яйця, мистецьки з'єднавши плівку і шкаралупу. Я страшно обурився, почувши, що табір — це огороджене колючим дротом поле з землянками.

Розстебнувши Грушевичів плащ, я дістав з внутрішньої кишені гроші. Мав кілька марок на прохарчування, але хлоп'ята під замком Казимира Великого розповіли мені дещо про начальника табору, відставного полковника, чутливого до чарки, і я купив пляшку горілки й рушив до вкритого червоною бляхою будиночка на перемишлянському Підзамчі; над будиночком, ніби підхоплена вітром перепиранка, літала голубина зграя.

Була гарна зимова днина, якась сонно незворушна й іскриста, ніби Марійка в приступі меланхолії. Я відчинив увінчану дерев'яним хрестом хвіртку. Прошумівши на купі золотистої соломи, до мене кинулись собаки. Їх було аж четверо. Вони зупинилися кроків за три від мене і забликали очима. Сука завбільшки з добре телятко, випроставши м'які передні лапи і прогнувшись у крижах, лизнула повітря і сардонічне засміялась. За нею засміялися інші члени сім'ї, і мені стало моторошно від їх майже людського сміху — очевидно, одного з приголомшливих досягнень полковника.

— Раni ma bardzo zly humor? 45 — звернувся я до суки.

45 Пані в дуже поганому настрої?

У відповідь вона кашлянула. На звук з-за будинку почали вибігати кури, індики, качки, гуси, що, певно, грілися проти сонечка. Уся компанія вишикувалась позад собак, із зацікавленням розглядаючи мене.

Над подвір'ям залопотіли голуби. На метушню вийшов господар. Та він мовчки подивився на мене примруженими очима і подався до хати. "От заковика! — подумав я.— Цей полковник і вдома почуває себе начальником".

А звірина продовжувала чекати. Сука знову лизнула повітря і заскавучала. Мабуть, треба було і їм принести гостинців, та про це хлоп'ята нічого не казали. Я поклав руку на ребро хвіртки. Собаки побачили в моєму рухові щось непристойне і загарчали. Тоді я спокійно обійшов їх, піднявся східцями до ґанку, витер ноги і, глянувши в сіни, мало не спіткнувся: з сутінків на мене напружено дивився господар. Обличчя його було сіре і зливалося з кольором коротко підстриженого злиплого волосся.

Я привітався, сказав, що хотів би бачити полковника. По лиці господаря промайнули якісь хворобливі тіні, він запитав, чого мені треба. Наскільки я зрозумів, переді мною стояв відлюдник, чоловік замкнений і, як завжди в такому стані, жорстокий, але здатний легко розгубитися, коли на нього натискати віч-на-віч. Він стояв навитяжку, тручи пальцем бічник приставленої до стіни драбини на горище, і мені видалося, що він невловиме обходить мене думками, як лінивець нову роботу.

Коли я назвався солдатом італійського фронту, полковникові очі на коротку мить посвітліли, і він запросив мене до кімнати, вибачився за безладдя, бо служанок принципово не бере, а німого діда утримує заради домашньої птиці — дітвора зазіхає.