Люди зі страху - Андріяшик Роман
Його знають, ти не думай... Я напишу хлопцям до Варшави, щоб надрукували великі некрологи. Павло вирвав із зошита аркуш і сів писати.
— Невчасно старий пішов од нас,— сказав Микола, стаючи біля мене.
Всі ніби вибачалися.
— Розумний був чоловік, марксист, Франків товариш. З ним, правда, не в усьому можна було погоджуватися, але...— Микола не закінчив думки і перейшов на інше. А цих хуліганів від політики й дідько не бере! — показав він на Грушевича.
— Всюди командують хулігани,— пробурмотів я.
— Колись я пообіцяв дістати тобі книжок. Візьмеш із мого клунка при бажанні.
— Знову перейдемо на яблука — сяду до науки.
Микола зітхнув.
— Останні зі смердів ідуть на відпочинок,— сказав я.— Наші діти від нас відцураються за політиканство і боягузтво.
— Ти, як завжди, хочеш з поодинокого створити клімат.
— Систематизацією ми довели світ до того, що далі відомого не рушимо. Але нове мусить народжуватися. Забув сказати: нинішнє хуліганство, мабуть, матиме наукову назву.
— Його заповіт ми виконаємо,— сказав Микола. І полетимо в комин за його душею.
— Зберемо трактати.
— Ким ви станете після цього?
— Festina lente 26, Прокопику.
26 Поспішай поволі (лат.).
— Справді, не пора. Вибач. Відчуваючи у вітрові силу, хочеться побачити, як він валить дерева. Кволодухі завжди підглядають.
— Організуємо похорон, який би відповідав його честі. Підеш замовити труну?
— Звичайно.
Микола пройшов до відсіку, де висіла його куртка, і повернувся з грішми.
— Пане Грушевич,— звернувся він до недавнього противника.— Ви маєте знайомого офіційного лікаря, щоб засвідчив природну смерть?
Грушевич мовчки кивнув.
— Вночі перенесемо тіло до когось на квартиру,— додав Микола.— Лікаря завтра приведете. Почекай, я теж іду,— сказав Микола до мене.
Ми пересікли закиданий розваленою причепою дворик.
— Проведи мене, я до редакції,— попросив Микола.
Місто спікало сонце. Тротуари заповнили селяни, які продавали городину, поміж кошиками, як прим'яті мухи, сновигали черниці. Микола з нудьгою в погляді зупинився край тротуару.
— Монастирі переповнені,— мовив він.
— Баланда за приманку?
— Гімназистки. Куди їм дітись?
Я подумав, що й Марійка Вістун одного прекрасного дня може опинитися в келії.
— Поглянь, яка вродлива монашка,— сіпнув я Миколу.
— Біс із нею.
Вродлива черничка відчула на собі погляд і, повернувшись, усміхнулась. Дай їй адресу і скажи, коли прийти,— і вона на часину згубиться з-під нагляду ігумені.
— Очевидно, нині все йде до того, щоб підривати твердині зсередини. Ці дівчата не прощення молять у бога, а гарних хлопців.
— Вона йде за нами,— шепнув Микола. У мене виникла ідея.
— Слава Ісусу! — сказав я, стаючи боком до дівчини.— Дозвольте дещо важливе повідомити.
— Прошу,— тихо і трохи збентежено мовила черниця.
— Сьогодні помер університетський професор Володимир Кривов'яз. Похорон завтра. Богослужебки можуть взяти участь? Як вас звати, будьте ласкаві?
— Повзе, чорногуба гадина! — стурбовано забурмотіла черниця.— Ні, не побачила... Мене звуть Орестою.
Дивлячись, з якою неприязню вона проводжає старшу, я мало не здригнувся. Бровенята її здибилися, як вистояні коні, обличчя стало холодним. Пригнувши голову, вона дивилась услід наглядачці, поки та не зникла.
— Я б рада вас вислухати,— сказала вона, піднявши на мене ще колючі карі очі, але серед вулиці незручно.
— Ідіть за мною,— сказав я.
Я швидко рушив до рогу будинку, натрапивши на Миколу, який мене чекав, узяв його під руку:
— Агітую черничок на похорони. Жандарми не насміляться розганяти процесію, коли йтимуть монахи.
Ореста ввійшла за нами до редакції, я підсунув їй стілець.
— О котрій годині виноситимуть тіло? — запитала вона.
— Надвечір,— відповів Микола.
— Я колись бачила гарну процесію,— загадково усміхнулася черниця.— Молодь несла смолоскипи. Це були політичні похорони. Смолоскипи будуть. Я дам знати в чоловічий монастир, там виготовляють держаки для свічок. їх можна пристосувати. Микола спохмурнів.
— Кривов'язове прізвище просимо не розголошувати.
— Не турбуйтесь.— Черниця подарувала комуністові іскристу усмішку.— І в монастирях є порядні люди.
Після того, як вона пішла, мене охопило каяття. Щось я не мав довір'я до цієї чорної орди.
— Здається, я поправив медвежою лівою? — звернувся я до Миколи.
— Життя гребе то лівою, то правою,— відказав він.— Краще пильнувати курсу, ніж робити прогнози по малих хвилях.
Він якось непевно заглянув мені у вічі, і мені зробилося ще прикріше.
У підземеллі Грушевич подав мені купку списаного паперу.
— Будьте моїм першим читачем і критиком. Це — про професора.
Я перечитав рукопис, подумав: "Грушевич — письменник. Він робить злочин, що марнує час".
— Кажіть правду, пане Повсюдо,— звернувся він, червоніючи.
— Виконано чудово,— сказав я.— Тільки забагато про звички. Вони, звичайно, проливають світло на те, як чоловік формувався, що собою являє, але ви ж бачите, як ми живемо. Ми під пресом обставин і звички наші майже не пробиваються. Індивідуальність, як мені здається, повинна бути соціальною, а не побутовою.
— Я вас розумію,— сказав Грушевич, і я побачив на його обличчі тінь смутку.— Дякую.
Прийшов Микола, заходив по друкарні. Потім поманив мене пальцем.
— У мене неприємності,— зітхнув він.— Мене викликали на засідання Галревкому до Тернополя, але зв'язковий не зміг прорватися через фронт. Я багато втратив. Фронт, кажуть, посувається на схід. Моя група ізольована.
— Галичина залишається під поляками?
— Треба покладатися на свої сили. Налагоджувати видання літератури, підучувати людей, бити тривогу. Відозви мало що дають. Ніби пролетить журавлиний ключ: на хвилину смуток, а закони існування — непорушні. Будемо будувати міцне підпілля.
"Підпілля — в підпіллі?" — запитав я себе.
Олекса привів сліпого на одне око парубка, який назвався Онисимом Невечором. У його єдиному оці тліла якась безтямна лють. Весь він був укритий шорстким заростом. Балакав гугнявим надокучливим голосом.
Микола відчинив для нього відсік у глибині льоху. Туди пішов спати і Чорнота. Гість довго гудів, оповідаючи якусь історію.
Я вже дрімав, коли прийшли Миколині товариші і забрали мертвого Кривов'яза.
Святоюрський храм ніжився у променях призахідного сонця. Черниці вкрили гроб. Сиділи на траві, молилися під мурами, перебираючи вервиці. Внизу на Городецькій роїлися перехожі, зацікавлені скопищем монахинь.
Ореста чекала мене під каштаном. Якраз із чоловічого монастиря привезли смолоскипи. Черниці рушили до підвід. Ореста відповіла на моє привітання усмішкою. Ми пішли попереду процесії. На Підвальній нас уже виглядали. Хлопці знесли тіло над головами, між черницями забігав запалений квач клоччя, встала темна хмара кіптяви.
Я зміг оцінити видовище тільки з підвищення біля цвинтарної брами. З міста немовби витікала примарна маса вогників-душ, мандруючи до місця спокутування. Було в цьому щось неосмислене, рабське чи каторжне, глипіла приреченість. Моторошно, неприємно було дивитися на цей потік, якому не було ні кінця, ні краю.
На доріжці недалеко від ями стояла карета, запряжена парою баских коней.
— Ховає митрополит,— почув я позад себе.— Нездужав, дивіться, святий чоловік — приїхав...
Ми з Миколою перезирнулися, він тут же пустився навздогін хлопцям, які несли труну, з одним із них помінявся місцем. Біля могили Микола заніс кінцем труни, щоб одсунути зодягненого в золото митрополита. Хлопці поставили труну додолу, Микола, ставши біля Кривов'язової голови, стишено, але досить дужим голосом покликав:
— Товариші! Ми із сумом в серцях прийшли востаннє попрощатися з видатним українським вченим-істориком Володимиром Кривов'язом. Ми схиляємо голови перед...
Несподівано з-за гробівців загримів могутній хор. Він був настільки сильний і раптовий, що всім стало моторошно, ніби почала провалюватися земля. Микола примружив очі, обличчя його зблідло і закам'яніло.
— Ми схиляємо голови,— почав він знову, але марно, голос його потонув у зливі хору.
З натовпу вискочили якісь парубійки і поволокли Павлюка між гробівці. Я кинувся за ними, але мене стиснули в гущавині. Я обвів поглядом прісні, застиглі обличчя. Це були не люди, а дикуни. Нас зрадили. Кривбв'яза полонили мертвого. Його не жадали знати тоді, як він тинявся по Львову впроголодь, а мертвий він для них став чималою здобиччю, їм стало страшно перед його смертю, і вони вирішили привласнити і упокорити пам'ять про нього. З ними були тисячі, які не знали, і, може, не бажали знати, як ошукано мертвого.
Микола не повернувся до нас, а його редакцію розгромили.
Олекса знову привів свого гидкого Невечора.
— Ну, Павлюк сьогодні прославився,— сказав він зловтішно...
— Що він вчинив?
— Львів од імені нації проводжав Кривов'яза в останню дорогу, а Павлюк нагло відважився зробити це від імені пройдисвітів.
— Хто забрав професорові нотатки?
— Вони в надійному місці, можеш не турбуватися,— відповів Олекса.— Не вистачало, щоб Кривов'язова спадщина потрапила до чорних рук. Це темнота, я їх знаю.
— Темні ходять за поводирями,— сказав я.
— Не збагну: ти їх захищаєш?
— Все це так зненацька...
Я подумав, що ліпше змовчати. Треба рятувати друкарню. З нею Микола зв'язав усі свої надії.
Газети вийшли з суперечливими повідомленнями. Одні стверджували, що похорон справила комуністична організація, інші — що професора врятовано від наруги і заслуга в цьому прогресивних кіл міста. Ці, інші, нападали на Павлюкових товаришів, заявляючи, що це група аристократів-платоністів, яка намагалась поставити робочих людей поза своїм комунізмом. Статті були перепаскуджені архінауковими термінами. Можна було співати полонез Огінського, бо коли офіційна зграя вдається до словоблуду, добра не буде.
Невечір охав, мовляв, похорон увійде в історію. Він наступав Олексі на п'яти і настирливо гудів, як джміль.
Мені стало до болю одиноко, і відпала охота думати, куди все це заведе. Так зі мною трапилося позаторік після реквізиції. Навіщо мозолити розум, коли це не має ліпшої перспективи, як стати годиною смутку. Людство в тупику.
— Щось мені тут маркітно,— сказав я.— Ви знаєте, пане Невечір, що Кривов'яз умер на тому місці, де ви лежите?
Невечір недовірливо подивився на мене і перевів погляд на Олексу.
— Небіжчик трохи з нами підночовував, відтак його забрали.
— Того-то мені чогось неспокійно,— промовив Невечір.— І вчора не міг заснути.
