Темнота - Самчук Улас

Я хочу з вами хвилинку в одній важливій справі говорити. Чи не зволите зайти до мене ось сюди на одну секундочку?

Ольга й не стямилась, як опинилася у вказаній добродієм кімнаті. Вона не знає, у чому справа, але вона знає, що знаходиться в будинку державної безпеки, що той добродій є службовцем і що вона не може йому відмовити. І Ольга без слова входить, її просять сідати, добродій сідає проти неї за столом, говорить він дуже чемно, пропонує їй цигарки, вона відмовляється, закурює сам і починає говорити:

— Я знаю, Ольго Миколаївно, що ваш чоловік знаходиться тепер у Києві і ви за нього турбуєтесь. А тому мені хотілося б вам помогти. Ось що, Ольго Миколаївно, тепер настали у нас досить тяжкі часи, не моїм завданням вам все те пояснювати, але скажу коротко, що ваш чоловік належить до тих елементів, що їх наша революція знищила. Але, Ольго Миколаївно, не хвилюйтесь, а слухайте далі: товариш Сталін особисто відзначив заслуги вашого чоловіка, і це для нас закон. Ваш чоловік у даний момент користується у нас безмежним довір'ям, і нашим завданням є зберегти це довір'я, і навіть його збільшити. Але разом з тим, мушу вам сказати, ми боїмось за нього. Він обертається в товаристві людей, що, на нашу думку, можуть впливати на нього не зовсім корисно. Нашим же завданням зберегти його від таких впливів. Хочемо допомогти йому бути не лише радянським письменником, але і радянським громадянином, що у нас вважається за дуже важливе… А тому нам треба мати його завжди на обліку, мусимо уважно за ним слідкувати завжди мати його на оці. І коли ми будемо бачити його з усіх боків, навіть з тих некорисних, тоді йому не буде загрожувати ніяка небезпека. Ми мусимо, у його ж і у ваших інтересах, знати докладно про нього все, що він робить взагалі, що робить приватно, все, що він навіть думає і все, що торкається його побуту в цілому. Всі ваші відвідини, всі розмови, всі забави, всі гостини. Навіть все, що ви їсте і що п'єте. Повторяю: все це потрібне у ваших власних інтересах! У ваших, повторяю, інтересах. І в інтересах нашого народу. І в інтересах вашого майбутнього сина. І в інтересах всього людства. Кожна одиниця для нас дорога, а особливо така одиниця, як ваш чоловік. І тут ви нам можете багато допомогти. (Ольга робить великі очі). Тут ви, — продовжує добродій, — можете нам допомогти тим, що інформуватимете нас про життя і побут вашого чоловіка. Цим ви допоможете нам, а ми допоможемо вам. Ви нам дасте можливість точно знати про все, що оточує вашого чоловіка, а тим самим зберегти його від різних небезпек, а ми вам обіцяємо вернути негайно його до вас і дати вам можливість постійно мати його під своєю опікою. Ну? Що ви на це скажете, Ольго Миколаївно?

Ольга була приголомшена, очі її широко розширились, її негарне з жовтими плямами лице, побіліло і стало крейдяним, її величезний живіт лежав перед нею, мов гора, і вона зовсім позбавилась можливости говорити. Хвилина великої тиші. У неї заскакують одна за одну думки і не знає, на котрій зупинитися. Знає лише одно: вона не може сказати "Ні". І знаючи це, вона лише шукає якогось окремого слова, щоб сказати "Так", і при тому відтягає з часом. Їй хочеться виграти, щось виграти, бодай одну секунду, виграти. Вона так добре знає, що її пхають до якоїсь страшної прірви і що їй не буде звідти вороття. А добродій сидить, курить, дивиться на неї і чекає. Він зовсім спокійний, він певний, що вона не скаже "Ні", а скаже "Так". І вона сказала:

— Так… Добре… Але прошу вас… Він тепер зайнятий… Він дуже зайнятий з тим фільмом. Не відтягайте його від тієї роботи, аж поки не скінчить. Я вас благаю. А потім я… буду вас інформувати… — Ці останні слова вийшли з неї, ніби вони були з нетесаного каменю і їх треба було витягати з горла з великими болями. Але вона їх все таки висловила і цього було досить. Елеґантний добродій був нею вдоволений, ввічливо з нею попрощався, обіцяв зробити все, що вона собі забажає і покищо нічим не турбуватись.

І після того вона вже не хотіла, щоб Андрій приїжджав, щоб він не приїжджав взагалі. Вона не має права нічого йому сказати про всю цю розмову з тим добродієм. Їй було з особливим підкресленням сказано, що все те "мусить бути лише між нами" і Ольга дуже добре розуміє, що це має значити. І потім знов довгими безсонними ночами до сліз думала про що ж має вона писати їм і як це робити і навіщо воно їм, і головне сама себе винила. Це вона сама добровільно пішла до того осоружного уряду, це вона постійно зверталася до них за різними речами і вони підмітили її слабості. І це напевно вони писали їй ті листи, щоб збаламутити її спокій і викликати до чоловіка недовір'я. А тепер хочуть її втягнути в те їх багно. Писати? Доносити? Це ж осоружно навіть подумати. Їй бридко. Вона перестане себе поважати. Як буде дивитися у вічі чоловікові?

Але Андрій сам приїхав. Приїхав якраз дуже вчасно, ніби відчув, що треба приїхати, хоча Ольга ніколи не писала, коли це має статися. Ольга була якраз в лікарні, Андрій був дуже ніжний, чулий і щасливий. Навіз гостинців, а найпаче зворушило Ольгу те мале, шерстяне убраннячко "для нього". Вона не мала часу, ані гніватись, ані думати про Ірину, ані про все те інше, була вся у своєму материнстві, тішилася, що Андрій тут з нею і що новонароджений хлопчик. І тільки коли дійшло до того, як сина назвати, вона враз посумніла. Пригадала ту пропозицію наркома і мусіла сказати про те Андрієві. Він не сказав нічого, але по всьому було видно, що це йому не подобається. Промовчав. Ольга також мовчить, хоча думка — нема, нема і прорветься: невже він міг її так зраджувати, так обдурювати, так… Ні. Краще про це вже не думати. І Ольга відгонить ті різні бентежні думи і знов щаслива.

А геть пізніше відбулися ті "червоні христини" і був той самий нарком за кума, і були гості, і назвали сина… Октябрином. Було це бажання наркома і всі радісно прийняли його оплесками. Дитину піднесли під портрет Леніна, заспівали "Інтернаціонал", а потім усі пили багато і танцювали під патефон.

І все, здавалось, було гаразд, коли б Ользі не треба писати. Що і як писати? Навіщо писати? Який в тому сенс? І від тієї жури у неї зобракло молока і дитина захворіла. На щастя, до Андрія майже ніхто не заходить, останніми часами до них взагалі мало заходили, а вони самі також не дуже намагалися гостювати. Андрій сидів, працював над новою драмою "Твердий горіх", а згодом його знов викликали до Києва.

Перед його від'їздом Ольга несподівано розплакалась і хлипаючи казала, що можливо було б краще, коли б він взагалі не вертався до неї. Андрій довго допитував, що з нею, вона довго опиралася, а опісля призналася, що їй дуже тяжко чути начебто Андрій живе там десь з іншою… А до того другого не призналася. Тоді Андрій зрозумів, що їй все відомо і сказав, що "та інша" тепер у Москві і що він з нею не лише жити, але навіть не може зустрічатися. А тоді й Андрій щось "признався". Він чув, нібито Ольга часто бувала у наркома, на що Ольга зробила великі очі і зазначила, що він же знає, коли і чого вона там бувала, а до того вона ж була в тяжі. А тоді Андрій висловивсь, що йому казали, нібито вона бувала там і до тяжі. Ольга зовсім зламана, але їй враз приходить до голови думка, чи не були це ті самі інформатори, що інформували і її саму і від цього їй стає легше.

— Андрію, — казала. — Не вір тому! Ніяк не вір тому! У тому криється щось недобре!

— А ти "їм" віриш? — зненацька попередливо питає Андрій. А тоді Ольга:

— Ні! Андрію! Я їм не вірю! Вірю тобі! — але зідхнула при тому, і Андрієві здалося, що вона все таки "вірить".

Одначе Ольга вдоволена, що він від'їхав. І коли, нарешті, прийшов час "писати", вона не писала, а поїхала до того уряду, знайшла того ж добродія, впала на стілець, розплакалась тяжко і випалила:

— Ріжте мене, бийте мене, робіть зо мною що хочете, але я не знаю, що вам писати. У нас ніколи такого не бувало — з діда, прадіда, прапрадіда і ніколи, ніколи в світі, щоб писала жінка на чоловіка; у нас нікого не буває, ми ні про що, крім звичайних речей, не розмовляємо, мій чоловік абсолютно вірний радянській владі і що я можу ще тут сказати?

А тоді той почав дуже докладно розпитувати про Андрія, геть майже від самого дитинства, і Ольга мусіла все до подробиць казати. Було згадано Тетяну і про неї мусіла Ольга оповісти, що знала. І про Водяного, і про напади на хутір, і про оборону. Не могла, ані перечити, ані щось таїти, бо той робив враження, що і так "все знає". А коли Ольга звідти вийшла, голова йшла ходором, була мов би п'яна. І пригадала одну мову Бича, ще тоді, коли той був на висоті. "Вони нас вичавлять, мов тарганів… Нікого з нас не лишать. І не важно — чи будеш "вірним" чи "не вірним". Чим здібнішим будеш, тим скорше тебе задушать". І від цієї згадки Ользі стає моторошно, кудись би тікати, кликати когось на поміч, але нема куди тікати й нема кого кликати.

Одначе Ольга покищо не мусить "їм" писати, переживає лише те, що наговорила, не сміє нічого сказати Андрієві, їй сказали, що є це "сувора державна таємниця", за зраду якої належиться велика кара. Вона мучиться, вона не спить ночами, вона думає…

Згодом усе це трохи минуло й забулося. Андрій знов приїхав. Фільм був готовий і мав успіх. Андрій дістав велику грошову премію. Головну ролю виконала Ірина, виконала добре, але Ользі не сподобалась. Чому він говорив, що, вона в Москві? Але мовчала, навчилась мовчати, хоча терпіла дуже. І аж трохи згодом довідалась, що Ірина дійсно була в Москві, до Києва наїжджала лише зніматись і була там всього три тижні не конче одночасно з Андрієм. Від цього їй трохи відлягло, але знов нова халепа: після процесу Спілки Визволення України, що тягнувся кілька тижнів у залі Оперового театру, в будинку при вулиці Письменників знов стало неспокійно. Щоночі, від другої до четвертої, на подвір'ї гуде мотор, по коридорі ходять люди, в будинку ніби вимерло, а на ранок усі, мов би у воду опущені. Когось із знайомих не стало, котрась із жінок ходить з опухлими від плачу очима, ніхто з нею не розмовляє. Шість таких ночей і кожної з них Ольга сиділа в кухні за занавіскою, а Андрій у своєму кабінеті, вдаючи, що пише. Ольга чекала, пильнувала, тремтіла, а коли це кінчалося, приходила до Андрія і тихенько на вухо казала:

— Йди спати, милий! Поїхали!

Ці години, шорсткі і болючі, зливали їх серця і душі, виповняли їх безмежною відданістю, споювали їх надмірною спрагою жити.

Андрій цієї весни не був так занятий, як зимою, здавалось відкривається якась нова світліша сторінка життя, їздили разом з Ольгою до Канева, пережили безліч цікавих, хвилюючих моментів, коли знов побачили Дніпро, луг, гори, вулиці рідного міста.