Повія - Мирний Панас

Ціла черідка дурисвітів та пройдисвітів! Через увесь вік її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе... Що ж, вони навчили чому її? остерегли від чого? "Кий біс!" — Думає вона. Ось і тепер учуває у своєму серці якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе... Одному йому сумно та глухо... "Хоч би прийшов хто!" — зітхнувши, промовила вона.

Щось у сінях зашаруділо... Чутно — йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" — подумала Мар'я.

Двері розчинились, і в хату вступив високий, плечистий чоловік. На йому синя чумарка, підперезана каламайковим поясом, сивих смухів шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очі бистрі.

— Здорові! — привітався чоловік, скидаючи шапку.

— Свирид! — скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостеві.

— А маєш — правда! — гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.

— Цить! не гукай так, — зупинила Мар'я. — Чого це ти?

— Чи тут дівка Христя? — понижаючи голос, спитався Свирид.

— Яка Христя?

— Христя... з Мар'янівки!

— Тут. Нащо тобі?

— Необходимо мені видіти її. Де вона?

— Он на печі спить.

— Уже й спить? Рано, — сідаючи на піл, каже Свирид.

— Як рано? Добрі люди уже давно облягли спати... Нащо тобі Христя?

— Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесіча, а ми з одного села. Прийшов провідати землячку.

— Знайшов час провідати.

— А коли ж?

— Опівночі, — жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилиці.

— Та я не від тих грошей, аби Христя прийняла.

— Приходь — прийме, — регоче Мар'я.

— А ти свого хвітхвебеля вже забула? — спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.

Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.

— Мовчиш? — пита Свирид.

— Мовчу! — зло відмовила Мар'я. — Якби вам усім ще так заціпило! — не видержала далі.

— Чого ж ти сердишся? Не всі однакові.

Мар'я тільки свірконула очима і замість зерняти розкусила лушпанину. І зозла її виплювала.

— Хіба я тобі не казав раніше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.

— Тобто ти кращий? — дивлячись призро на його, спитала Мар'я.

— Та вже ж не такий, як твій Денис.

— Годі! Годі, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Пріську, Гапку, Горпину...

— То іграшки були.

— Іграшки? — гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очі їх стрілись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усміхалося; широкі плечі, молодецька постать доводили про його міць та силу; очі його весело грали... "А він непоганий", — подумала Мар'я і похнюпилася.

— Усі ви скурві сини! — додала вона далі, болісно якось зареготалася, немов заплакала.

Христя, ще як Свирид тільки прийшов, прокинулася. Вона чула з печі його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого він прийшов до мене? Яка там нужда, яке діло?" — думалося їй. Вона пригадала досвітки та вечорниці, де Свирид, було, завжди хлопців напое, доведе їх до сварки та бійки або з дівчатами розпочне лайку, усіх порозганяє. "Непевний він якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усіма верховодити. Усі такі раді були, як він у найми пішов, у город подався... Давно то було, років, мабуть, зо три, якщо не більше... і чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав... нащо?.." — думає Христя.

— Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? — помовчавши, спитав Свирид.

— Нащо?

— Треба. Збуди.

— Буди сам, коли хоч.

— А можна? — Свирид устав.

— Буди, коли хоч заробити по зубах, — сміється Мар'я.

— Та невже? — жартівливо спитався Свирид і побрався до печі. Христя у собі і дух притаїла.

— Христе! Христино! — сіпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!

— Христе!.. — і він торкнувся її голови.

Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печі. Свирид так і уп'явсь своєю п'ятірнею. Христя схопилася.

— Чого? Хто се? — озвалася.

— Не пізнаєш? — усміхаючись, пита Свирид.

Христя дивиться на його усіма очима.

— Кланяються тобі мар'янівці... І Федір кланяється...

— Який Федір? — лукавить Христя.

— Не знаєш? Супруненків, каже: поклонись Христі; скажи їй, що якби був батько не оженив, то після водосвята прислав би старостів до неї. Вістка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.

— Хіба Федір оженився? — швидко попитала вона.

— Перед пилипівкою... Я й на весіллі гуляв.

— На кому ж він оженився?

— Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата... Та ти з нею товаришувала.

— Невже на їй? — здивувалася Христя.

— А що ж, хоч би й на їй? Велика дуже цяця? Що висока та на язик — сам чортяка її не переговоре.

— Так вона ж бідна, а Грицькові все хотілося багатої.

— Сам Грицько й облюбував. Федір був затявся: в одну шкуру — не хочу! То коли не хоч, каже Грицько, то знай, що ти мені не син, а я тобі не батько.

— Так Федір таки женився? — задумуючись, промовила Христя. — Що ж вони, живуть гарно?

— Живуть, та й годі... Горпина на йому верхи їздить. Оце недавно був на селі, заходив і до його. Тепер він окремим хазяїном живе. "А що, — питаю, — добре жонатому?" — "Та воно б добре, — одказує, — було, якби жінка не така злюща та ревнива. Усе, знай, очі вибиває Христею". — "Воно, — кажу йому, — усі вони такі, старі дівки".

— А що ж там ще нового у селі? — перебила Христя.

— Що ж нового? Тимофій теж женився.

— На Ївзі? — вгадує Христя.

— Або Ївга його на собі оженила та через тиждень після вінчання і дитину привела.

— Це молода? — здивувалася Мар'я.

— А що ж, як молода?

— То вона через кожний тиждень буде водити? — регоче Мар'я.

— Та з вашим братом буває...-

— А наше дворище як там? — знову перебила Христя.

— Ваше дворище цвіте. Тепер ти свого дворища і не пізнаєш!

— Як саме? Хто ж там живе?

— Та й старої хати уже нема. Карпо вибудував нову, велику, на дві половини. Жида пустив шинкувати... Перший на селі шинок... Весело так! Христю та звістка, наче цуркою, крутнула за серце.

— Як шинок? Хто ж пустив туди жида?

— Хто? Карпо! Карпо тепер на всю губу пан! А до Одарки так без палиці й не підступай: у парчевих очіпках ходе; нарядиться, напиндючиться, он яка пані!

— Та чи правда сьому? — не йме віри Христя.

— Піди, коли хоч, подивися... У старій, бач, хаті ніхто не хотів жити: так Карпо під шинок найняв. Під шинок вона, бач, була не підхожа, то й нараяв переробити. Тепер такі вавилони двинув — страсть! З одного боку крамниця — пряники, кахвети; з другого — шинок. Прямісінько з улиці заходять!.. У селі гомонять: пішла Карпові у руку Притичина худоба! Після Грицька першим господарем став. Погомонюють у старости вибирати, а то й в самі старшини. Он тепер який Карпо: не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв!

І дивно, і чудно Христі все те. Чи давно вона з села, і от такі переміни скоїлись... Федір оженився, Тимофій оженився, Карпо так розбагатів... О, той Карпо давно був собі на умі! Та яке він право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на сміх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А він он що... жида пустив, шинок завів... Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нічого. Жид і шинок стояли у неї і в думці, і перед очима.

— Коли ти вже оженишся? — спитала Мар'я Свирида, як той замовк.

— Молодої чортма!

— А хіба дівчат мало на селі або в городі?

— Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! — заграє Свирид.

— Що я? Я — стара баба! — одказує Мар'я.

— Стара, та багато молодого жару маєш.

— Був колись, та стухнув; тепер тільки попілець зостався! — зітхнувши, одказує Мар'я.

— Небійсь, хоч і попілець, та гарячий! — підступаючи до неї, каже Свирид. — Дивись, яке плече! — і, се промовивши, придавив зверху рукою.

— А щоб тебе так кат опік! — скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.

— Дошкулив? — регоче Свирид.

— Ще й регоче, бісів син! — скрикнула Мар'я і кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочці, бухкотіла кулаками по його спині, тільки гуло.

— Та бий дужче! Бий ще! — регоче Свирид і, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок і притис до себе... Якийсь гарячий струмінь прилив до Мар'їного серця і теплою течією розлився по всьому тілу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорілися, а серце, як пташка у клітці, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хаті і на увесь рот реготався.

— Що се ви завели? — почувся голос панії у розчинені з горниць двері. Свирид випустив Мар'ю і зостався ні в сих ні в тих серед хати.

— Та се он він, бісів син! — засоромившись, промовила Мар'я. — Прийшов до Христі... з одного села з нею... приніс їй поклони...

— Та, небійсь, не Христі їх б'є, а тобі! —відказала пані, зачиняючи з" собою двері.

— Бач, єрепудів! Я тобі казала: не гукай! — корила його Мар'я.

— А я знав, що їх там чорт позносив... Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Піду.

— Ти без шапки прийшов, — регоче Мар'я.

— Хіба без шапки? Ні, мов у шапці. — І він окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кішка, стрибнула, вхопила шапку і кинула її на піч до Христі.

— Не давай! — гукнула вона на ту. — Хай іде без шапки.

— Я без шапки не піду.

— А що ж, тут зостанешся?

— Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби біля себе.

— Зугарний! Лягла б я з таким? — щебече Мар'я.

— А чому ж? Хіба я у бога теля з'їв?

— Може, й з'їв... А бодай тебе! — регоче Мар'я.

— Бач: мені наказув — не кричи, а сама на всю хату регоче... Хай вам! тікати мерщій від гріха. Христе! кинь мені, будь ласка, шапку.

Тільки що Мар'я намірилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.

— А що, не кинула? — задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. — Ти думаєш, усі такі, як ти? У мене Христя — он що! — і він цмокнув свої два пальці.

— Уже коли б на мене, я б не оддала нізащо.

— То ж ти... Прощавайте!

— Іди к бісу!

— Ти хоч би провела, — повернувся з сіней Свирид.

— Собак боїшся?

— Боюся.

Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася і вся змочена, як хлющ.

— Нехай йому, яке несамовите надворі! — тремтячи й беручись на піч, мовила вона до Христі.

Та мовчала. Похнюпившись, сиділа вона у глухому кутку під комином і думала свою важку думку.

— От уже й зажурилася! Чого? — спитала Мар'я. Христя почала плакати і нарікати на свою долю.