Великі сподівання - Чарльз Діккенс

капіталу». І він (Памблечук) гадає, що якби котрийсь новий партнер вклав у діло цей капітал, сер, то він, новий партнер, мав би тільки й клопоту, що у зручний для себе час самому або через повіреного переглянути гросбухи та ще двічі на рік приходити й складати в кишеню прибутки, десь так із п'ятдесят відсотків,- він гадає, що для молодого джентльмена з головою і водночас із грішми це чудова можливість. А що я думаю з цього приводу? Він вельми високо цінує мій розум, і його цікавить, що я думаю з цього приводу. Я сказав, що думаю так само, як і він. «Але не треба квапитись». Широчінь і чіткість мого погляду настільки вразили його, що він уже не став питати, чи я дозволю потиснути мені руку, а заявив, що просто мусить це зробити,- і негайно й зробив.

Містер Памблечук знов і знов обіцявся тримати Джозефа в межах (невідомо яких) і ретельно й повсякчасно услуговувати мені (невідомо чим). Він також заявив - про що я довідався вперше в житті, оскільки ця таємниця крилася глибоко в його душі,- що він завжди говорив про мене: «Це хлопець незвичайний, і, затямте моє слово, доля його теж буде незвичайна». Зобразивши на обличчі сумовитий усміх, він сказав, що зараз це здається просто неймовірним, і я погодився з ним. Нарешті я вийшов надвір, якось туманно відчув, що з сонцем щось таке негаразд, і ледве чи уявляючи, куди йду, немов у напівдрімоті добрів до дорожньої застави.

Тут мене привів до тями голос містера Памблечука. Він був уже далеченько на заллятій сонцем вулиці, але, енергійно вимахуючи руками, просив, щоб я зачекав. Я зупинився, і він захекано підійшов до мене.

- Ні, дорогий друже,- сказав він, коли трохи віддихався.- Я не можу з цим примиритись. Я не пропущу такої нагоди, щоб не скористатися ще раз із вашої люб'язності… Тож чи дозволите, як давньому другові й доброзичливцю?.. Чи дозволите?

Ми, мабуть, усоте потисли один одному руки, і він обурено наказав якомусь молодому візникові дати мені дорогу. Потім він поблагословив мене й так і лишився стояти, махаючи рукою, поки я не зник за поворотом. А я собі там звернув у поле і, перше ніж іти додому, гарненько передрімав під живоплотом.

Дуже скромний був багаж, який я мав узяти з собою до Лондона, бо з тієї малості, яка у мене була, небагато що підходило мені в моєму новому становищі. Але, вирішивши, що не можна гаяти ні хвилини, я заходився спаковуватись того ж самого дня і в поспіху спакував навіть речі, які, я знав, знадобляться мені вже наступного ранку.

Нарешті минули вівторок, середа й четвер, а у п'ятницю вранці я пішов до містера Памблечука переодягтися у свій новий костюм і скласти візит до міс Гевішем. Для одягання містер Памблечук приділив мені власну спальню, прикрашену заради такої події чистими рушниками. Мій костюм, як і слід було сподіватись, трохи розчарував мене. Мабуть, відколи люди навчилися одягатись, жодного разу нове вбрання не виправдовувало тих ревних надій, які на нього покладалися. А проте, коли я пробув у новому костюмі з півгодини і трохи не скрутив собі шиї, марно намагаючись за допомогою ручного дзеркала містера Памблечука побачити власні литки, мені почало здаватись, що він уже краще сидить на мені. Містер Памблечук поїхав за десять миль до сусіднього містечка на базар. Я не сказав йому, коли саме збираюся виїжджати, і прощальне рукостискання з ним мені не загрожувало, отож з цього боку все склалося якнайкраще. Але, показавшись на люди у своїх нових шатах, я все-таки зі страхом проминув прикажчика, бо потай побоювався, чи не здаюся в цій одежі такою самою проявою, як Джо у недільному костюмі.

До будинку міс Гевішем я дістався загумінками й насилу спромігся подзвонити, оскільки пальці мої були в довгих цупких рукавичках. Сара Покет, що вийшла відімкнути хвіртку, мало не зімліла, побачивши, яким я став, а її горіхово-шкаралуписте личко з бурого перетворилось на зелено-жовте.

- Ви? - сказала вона.- Боже всемогутній, ви? Чого вам треба?

- Я їду до Лондона, міс Покет,- пояснив я їй,- і хочу попрощатися з міс Гевішем.

Мого візиту явно не сподівалися, бо, замкнувши за мною хвіртку, вона пішла дізнатися, як бути далі. Але повернулась вона досить скоро й повела мене нагору, не зводячи з моєї персони враженого погляду.

Міс Гевішем, спираючись на костура, походжала по кімнаті з довгим накритим столом. Горіли все такі самі тьмяні свічки. Почувши нашу ходу, міс Гевішем зупинилась і обернулася. Вона якраз була навпроти зігнилого весільного пирога.

- Залишіться, Capo,- сказала міс Гевішем.- Ну то як, Піпе?

- Я завтра від'їжджаю до Лондона, міс Гевішем:- Я старанно зважував кожне слово.- І мені подумалося, що ви, можливо, не матимете нічого проти, якщо я завітаю до вас попрощатися.

- А ти став он який чепурун, Піпе,- сказала вона, обвівши круг мене костуром, немов та добра фея, що здійснила моє чарівне перетворення і тепер уділяла мені ще одного дарунка насамкінець.

- На мене спало таке велике щастя, відколи я останнього разу бачив вас, міс Гевішем,- пробурмотів я.- І я за це страшенно вдячний, міс Гевішем.

- Так-так,- сказала вона, врадувано косячи поглядом на розгублену й пройняту заздрістю Сару.- Я бачила містера Джеггерса. Я чула про це, Піпе. Отже, завтра ти від'їжджаєш?

- Так, міс Гевішем.

- І тебе всиновив якийсь багач?

- Так, міс Гевішем.

- Ім'я якого залишається невідомим?

- Так, міс Гевішем.

- І містера Джеггерса уповноважено стати твоїм опікуном?

- Так, міс Гевішем.

Вона просто упивалася цими запитаннями й відповідями, бачачи, як заздрощі дедалі дужче гнітять Сару Покет.

- Ну що ж,- мовила вона далі,- перед тобою блискуче майбутнє. Будь розважливий, поводься гідно, слухайся вказівок містера Джеггерса.- Вона подивилась на мене, а тоді на Сару, пригніченість якої викликала словтішний усміх у неї на обличчі.- Прощавай, Піпе! Ти ж завжди зберігатимеш це ім'я, правда?

- Так, міс Гевішем.

- Прощавай, Піпе.

Вона простягла мені руку, і я схилився на коліно й приклав її до уст. Я не думав, як попрощаюся з міс Гевішем,- це просто вийшло само собою. Вона подивилась на Сару Покет з торжеством