Нова заповідь - Винниченко Володимир
Але Жозеф, хоч і сам охоче розвідувався, нічого особливого не міг доносити товаришеві Кольє. Все так само: Стовер, що був аж заслаб спочатку від горя за сином і люті на комуністів за вбивство його, не переставав вимагати від паризької поліції та приватних детективів, щоб вони неодмінно знайшли йому хоч останки його, хоч місце, де було його вбито. Звичайно, на поміч цій вимозі сотні тисяч франків перекочувались із його кишені в кишені інспекторів поліції, комісарів, детективів.
А місіс Мабель так само цілими днями цим зникненням була зайнята, кудись їздила, когось прохала, комусь видавала так само сотні тисяч. Казала її покоївка, що Мабель цілими годинами ходила пішки по найдальших закутках Парижа, усе надіялася зустріти свого вкраденого чи втеклого нареченого. А ввесь палац і собі тільки цими розшуками був зайнятий, — правда, Віша в ньому майже всі дуже любили.
— Нічого, ми його знайдемо, — з тонким усміхом сказав раз товариш Кольє і погладив своє довге підборіддя. — Власне, паризька, заплачена Стовером, поліція знайде його нам. Ми трошки випередимо Стовера і будемо мати приємність раніше за них зустрітися з ним. Вони спіймають нам цих своїх слуг.
Жозеф, як звичайно, покліпав своїми білими віями й несміливо запитав:
— А як же так, товаришу, ви кажете — слуги, а вони покинули Стовера? Він же міг бути сином його, мати його мільярди? Я цього трохи не розумію, товаришу.
Кольє вибачливо посміхнувся і як дитині роз'яснив:
— Це все комедія, це тікання. Коли Стовер матиме виїхати до Америки, син його знайдеться. Віш знає, що Стовер з усіма його мільярдами слабший за нас, і тому воліє сховатись так, щоб і Стовер не знав, щоб не навів нас на його сліди. А тим паче наречена.
Жозеф згідливо покліпав віями й подумав, що товариш Кольє вважав його за більшого дурня, ніж він був.
— І ти думаєш, товаришу, що ми все ж таки спіймаємо цих зрадників? — спитав він тим самим довірливим тоном, який у нього був у зносинах зо Стовером, Авсом і всіма своїми начальниками.
— Без ніякого сумніву, — категорично хитнув головою Андре Кольє. — Вони хоч і дуже обережні, але досить наївні. Коли вони сховались у Парижі, то поліція їх знайде через тиждень-два, а коли втекли на провінцію, то через місяць-два. Та й годі.
— А мені можна буде знати, коли їх знайдуть? — цікаво запитав Жозеф.
— Розуміється. Можливо, що ти будеш навіть потрібний у цій справі.
— А? — здивовано протягнув Жозеф і не додав: "Я дуже радий".
Та таки дійсно настав день, коли Кольє, приймаючи Жозефа для чергового рапорту, весело сказав йому:
— Ну, Жозефе, птички знайшлись!
І задоволено двома пальцями, як бороду, розгладив підборіддя. Жозеф мовчки широко розгорнув білі вії й навіть злегка роззявив рота, показавши щербину.
— Так, знайшлися. Тепер тільки треба їх спіймати. І отут твоя поміч просто конечна. Слухай уважно. Завтра ти візьмеш авто Стоверів і поїдеш на ту адресу, яку я тобі дам. Ти прийдеш до українців і скажеш, що приїхав по них від місіс Мабель Стовер. І даси їм записку від неї.
— А де ж я її візьму? Вона хіба знатиме? Кольє терпляче вислухав.
— Ні, Жозефе. Записку буде приготовано почерком Мабель Стовер. Вона писатиме йому, що посилає по нього тебе і свого вірного слугу, льокая, який покаже, куди їхати. Це буде російський товариш. Українці тебе знають, тобі вірять і поїдуть. А ти привезеш їх туди, куди тобі скаже російський товариш. Завтра о третій годині пополудні ти повинен бути тут з автом Стовера.
Жозеф широко дивився на Кольє і не відповідав.
— Ну, Жозефе, в чому річ?
— А чи не міг би хто-небудь інший це зробити? — спитав той обережно.
— А чому не ти?
Жозеф трудно крутив у руках свого шоферського картуза.
— Та я... Я був з ними в таких приятельських взаєминах...
— Отто! Та якраз це ж і добре, через це ж і доручає тобі партія це важне завдання. І як дисциплінований член партії ти повинен з радістю взятися за виконання цього почесного доручення. Ти ж не хочеш сказати, що воно не досить почесне: спіймати зрадників, ренегатів, ворогів пролетаріяту?
Жозеф усе ж таки не виявляв рішучої згоди.
— Розуміється, завдання почесне, але... Андре Кольє здивувався.
— Ти вагаєшся? Себто, ти вагаєшся виконувати доручення партії? Значить, ти стаєш на бік зрадників і ренегатів? Значить, ти сам стаєш зрадником? Але ж ти знаєш, що буває зрадникам і ренегатам?
Жозеф злякано скинувся.
— Та ні! Я не стаю на їхній бік. Розуміється, я не... той... Але ж я так само ризикую, виконуючи це доручення.
— Чим?!
— Та тим, що може вийти якесь... непорозуміння. Може, вони не схочуть їхати з нами?
— Не схочуть, не треба. Ми інакше їх піймаємо. Твоє діло виконати доручення. Більше нічого. Але чесно виконати. Чуєш, Жозефе? — з холодною загрозою додав Кольє.
— А як вони що-небудь помітять там, куди я їх привезу, і почнуть виявляти спротив, битися, стріляти? Або вони кого-небудь уб'ють, або їх уб'ють, або мене... А в мене родина, жінка, діти. А як не уб'ють, то набіжить поліція, мене арештують, будуть судити...
Кольє пильно вдивлявся в лице Жозефа й не перебивав його. Коли той замовк, він повільно сказав:
— Ти ставишся до завдання не зовсім так, як повинен поставитись дисциплінований член партії. Але деякі твої міркування раціональні. Розуміється, все може статись — на війні як на війні. Ми — солдати революції. Кожний з нас раз у раз ризикує і свободою, і родиною, і життям. Партія враховує цей ризик і старається компенсувати особисті... жертви. Так, наприклад, у цій справі: якщо мав би бути суд або ще які інші тобі прикрощі, то партія бере на себе захист тебе на суді і покриття всяких можливих матеріяльних збитків. На це тобі асигнується сто тисяч франків. П'ятдесят тисяч ти одержиш завтра перед виїздом до українців і п'ятдесят по закінченні операції.
Жозеф живо подивився на Кольє і зараз же потупився. Кольє помалу вийняв портсигар, узяв із нього одну цигарку і підніс його через стіл до Жозефа. Жозеф швидко взяв цигарку й вставив її собі в рот. Кольє підніс йому запальничку з вогнем і сам закурив. Жозеф знову, з цигаркою в роті, нахилив голову. А Кольє спокійно курив, переглядав папери, чиркав у них. У сусідній кімнаті гомоніли голоси, стрикотіли, як цвіркуни, писальні машинки, на вулиці чулися дзвінки, гудки, скрики, як поросят, і верещання автомобілів.
Нарешті, Жозеф підвів голову й, дивлячись убік, глухо спитав:
— А де ж я візьму того російського товариша?
— Він буде тут, коли ти приїдеш.
— О третій годині?
— Так. Постарайся бути точно о третій. — Жозеф підвівся і мовчки простягнув руку Кольє. Той теж устав, міцно потиснув її й сказав:
— І не турбуйся, Жозефе: партія вміє і захищати, і нагороджувати вірних членів своїх.
На вірних він зробив легкий натиск. Жозеф глянув на нього, надів картуз і пішов до дверей.
І на другий день він стукав у двері кімнати №45 притулка товаришів українців. На крик "увійдіть!" він обережно відчинив двері, ввійшов і зараз же швиденько зачинив їх за собою. Потім скинув картуза і, широко посміхаючись жовтими зубами з щербиною посередині, помалу підплив до Петра й Кіндрата. Вони вражено дивились на нього, Кіндрат з ліжка, і тримаючи газету в руках, а Петро від столу з пером у руці.
— Здорові, хлопці! — привітно й лукаво хитнув їм головою Жозеф і по черзі подав їм руку. Вони машинально потиснули її й ошелешено-чекально дивились на нього.
— Що! Гадали, що здорово сховались? — добродушно сказав він і зараз же поліз до кишені й обережно, поштиво витяг з неї листа. З тим самим лукавим усміхом подавши його Петрові, він додав:
— Там весь палац за вами журиться. — Петро помалу, поглядаючи на Жозефа, взяв листа, надірвав конверт і витяг з неї аркуш товстого жовтявого паперу. І зараз же, глянувши на підпис, жадно вп'явся в нього очима. Кіндрат устав з ліжка й підійшов ближче до Жозефа та Петра. Жозеф, щоб не заважати читати, мовчки і так само лукаво моргнув Кіндратові на Петра. А той читав:
"Дорогий Віше, я негайно мушу Вас бачити в надзвичайно важливій для "вас справі. Посилаю до Вас Жозефа з автом і мого вірного слугу Антуана. Можете довіритись їм, як мені самій. Буду ждати вас у такому місці, яке знає тільки Антуан. Усе поясню, як побачимось. Писати більше нічого не можу, Ви розумієте — через що. Ради Бога, не вагайтесь, приїздіть. Мабель".
— В чому річ, Петре? — не витерпів Кіндрат. Петро ще якийсь час вдивлявся в листа, потім по-українському переклав його Кіндратові. (Жозеф з цікавістю прислухався до незрозумілих слів.) Вислухавши, Кіндрат так само по-українському спитав:
— Що ж ти скажеш?
Петро, тримаючи листа в руках, поглядав на Жозефа, знову читав. Жозеф спокійно, добродушно зустрічав його погляд, цілком розумів його вагання і терпляче чекав.
— А як ти думаєш, — нарешті звернувся Петро до Кіндрата, — можна вірити? Від неї чи ні?
Кіндрат, розуміючи, що він це запитав для заспокоєння сумління, сам вірячи, що лист "від неї", без вагання відповів:
— Розуміється, від неї! Та й привіз же його цей вірний товариш. От тільки, щоб ти не сам їхав. Ми поїдемо вдвох.
— Та це само собою. Але все ж таки... чи варто їхати? Чи дійсно вона має щось важне? Жінки, ти ж знаєш, важнішого за кохання нічого не розуміють. Може, просто хоче побачитись?
Кіндрат рішуче з цим не згодився.
— Ну, знаєш! Не дівчинка ж вона. Розуміє ж вона, чим ти рискуєш. Коли так кличе, значить, дійсно є щось дуже важне. їдьмо, Паню, нема чого вагатись!
Петро помалу поклав листа в кишеню й сказав:
— Щось воно мені все ж таки здається якимсь... чудним.
— Ну, ми до всього тепер ставимося з підозрою. Нічого чудного нема. їдьмо та й усе.
Петро рішуче зняв з вішалки пальто, капелюх, одягся й кинув Жозефові:
— їдьмо!
І пішов із кімнати. За ним вийшли Жозеф і Кіндрат, який замкнув за собою двері.
Біля Стоверового авта на вулиці стояв досить пристойно одягнений молодий чоловік, з важкими рисами голеного лиця і пильним, теж важким поглядом. Коли
Жозеф з українцями підійшов до автомобіля, він здійняв капелюха й стояв так.
— Це Антуан, післанець місіс Стовер, — тихо сказав Жозеф. Антуан уклонився, а Петро й Кіндрат мовчки ввічливо хитнули йому головою. Петро першим сам уліз до авта, за ним Кіндрат. За ними втиснувся й Антуан, сівши проти них посередині сидіння.