Нова заповідь - Винниченко Володимир

І ніхто не зможе. Чекайте. Ну, говорімо ж, справді, одверто і тверезо. Як ми можемо жити разом? Ми зовсім чужі собі люди. Коли б я піддався оцьому... скаженому, проклятому, біологічному потягу до вас, який примушує мене дні й ночі носити вас у собі як якусь тяжку й солодку хворобу, коли б згодився на вашу пропозицію й полетів з вами до Нью-Йорка, то через місяць я загриз би й себе, і вас. А через два місяці ми розійшлись би ворогами. Для чого ж це! Розійдімося краще друзями.

Але Мабель розходитись ні ворогами, ні друзями не хотіла.

— Неправда! Ми не розійдемось. Через що? Через те, що я багата? Так усе моє багатство буде й вашим. Крім того, ви будете прийманим сином мого дядя. Що ви були комуністом? Це його не злякає. А, може, навпаки, він буде ще більше вам вірити і любити вас. Ви будете своїм, нашим, а не чужим!

Петро, не зганяючи свого усміху, дивився на неї так, неначе надовго хотів всмоктати очима в себе і ці сіро-зелені очі, й такий милий, навіть у суворості й діловитості, розріз уст, і всю істоту її, таку неповторну. Коли вона зупинилась, чекаючи його відповіді, він знову покрутив головою:

— Ні, Мабель, я не буду вашим. Такий уже я є, нічого не зробиш. Бо подумайте ж, Мабель: усе моє свідоме життя (значить, з тринадцяти-чотирнадцяти років) проймалося ідеями, на жаль, тільки ідеями, а не прикладами творення нового ладу на землі. Нехай воно у вас там було і не таке, як ми мріяли, хай це є і спекуляція наших проводирів на цих мріях, а все ж таки ця мрія, навіть проти їхньої волі, робила в наших душах свою дію. Все ж таки я все своє життя мріяв про ту справедливість, про те щастя людей і все життя своє я проймався ворожістю й ненавистю до капіталістів, до людей, які експлуатують, які тримають у соціяль-ному та політичному поневоленні цілі народи. Нехай я тепер виразно, свідомо бачу, що й у нас було та й є це саме, а часом то ще й гірше поневолення, ця сама експлуатація. Але з цього не випливає, що я повинен перестати почувати ворожість до насильників і експлуататорів, де б вони не були, що я сам можу стати таким. Ви не ображайтесь на мене, Мабель, за мою одвертість. І я ніякої пропаґанди з вами не роблю. Я просто пояснюю вам, через що я не можу бути вашим чоловіком і прийманим сином містера Стовера. Так само я розумію, що ви не зможете бути іншою, ніж ви є, ніж тою, якою вас зробило ваше життя. І з цим ми з вами нічого зробити не можемо. Я з товаришем поїду до Південної Америки. Ми закладемо там кооперативну майстерню й почнемо боротьбу проти вас за колектократію. А ви поїдете до Північної Америки і, якщо наша колектократія почне розвиватись, будете боротися проти нас. Це неминуче...

— А чому ж ви не можете починати вашу колектократію в Північній Америці? — тим самим суворим, діловим тоном кинула Мабель.

— Тому, що для Північної Америки в нас немає ніяких шансів хоч на крихітний успіх — капітал, містер Стовер нас одразу роздушить. А в Південній Америці...

— А звідки ви знаєте, що капітал буде вас душити? А як, навпаки, поможе вам?

Петро злегка засміявся.

— О, цього напевне не буде. Я вже мав нагоду чути відповідь капіталу, містера Стовера. Та й ви чули її. Ну, вибачте, Мабель, я мушу вже йти.

І він підвівся. Але Мабель не вставала. З тими самими суворо стягненими до переднісся бровами і за-тисненими устами вона пильно щось думала. Петро простягнув їй руку.

— Прощайте, Мабель.

Мабель злякано схопилась на ноги.

— Але ж ви не хочете сказати, що зараз виїздите? Петро на мент затримався з відповіддю і сказав:

— Ні, я зараз ще не виїжджу. Але завтра-після-завтра я мушу виїхати звідси — "сорок вісім годин". Я тільки прошу вас ще нічого не казати містерові Стове-рові. А коли я зникну, ви скажете йому, що мене, мабуть, схопили большевики і вивезли в СССР.

— Але ж ви дасте мені свою нову адресу? Ми ж будемо бачитись?

— Розуміється.

— Ми будемо ще говорити, Петре. Я завтра хочу з вами як слід говорити. Чуєте, Петре?

— Чую, Мабель. З охотою. А тепер...

І він раптом сильно обняв її, притяг до себе і почав жадібно, сліпо, хапливо цілувати її очі, лиця, плечі, груди. Нарешті вгризся в її уста своїми й довго, п'яно пив її всю. Потім раптом сильно відірвав її від себе, поклав на канапу й, не озираючись, майже вибіг із кімнати.

Прибігши до себе, він очманіло, розгублено, ще важко дихаючи, якийсь мент стояв посеред хати. Потім сильно потер, як умиваючись, обома долонями лице й глянув круг себе. Подумавши, він одімкнув стіл, вийняв з шухляди гроші і фото Мабель, яке вона кілька днів тому дала йому, запасні карти "д'ідантіте", дані йому французькими товаришами, поклав у свій портфель, одяг пальто, капелюх і, обвівши прощальним поглядом усі речі в кімнаті, помалу вийшов у коридор.

Через півгодини він був у Кіндрата, який уже ждав його з упакованими валізками. Побачивши Петра з голими руками, він злякано спитав:

— А де ж твої валізки?!

— А ось. Оце ж моя.

— А ті, що Стовер тобі купив?

— Ті лишилися Стоверові.

— І всі убрання, і вся білизна, і...

— Усе чисто. По-перше, це не моє, це "ліврея" дому. А друге, що коли б я те все взяв, то це б показало, що я сам виїхав, утік. А це для нас небезпечне. Нехай думають, що мене вкрадено большевиками і вбито.

Кіндрат сильно почухався і сказав:

— Ех, шкода! Які ж кустюмчики! А білизна? А краватки? Шовк, та який!

— Ну, братухо, нам тепер шовки не личать. Тепер ця ліврея нам не пасує. Ну, їдьмо шукати іншого палацу для себе.

Кіндрат пильно глянув на Петра.

— Ну, а той... а як же з Мабелю? Балакав? Петро посміхнувся.

— Балакав.

— Ну? І про кооперацію та колектократію казав, може?

— Та казав.

— Ну, й що ж вона?

— Та нічого. На словах визнає і співчуває.

— На словах? А на ділі? Нічого не запропонувала? А як же заповідь?

Петро вхопив валізки в руки.

— Ну, нема чого довго розводитись тут. Виходьмо. Ти не помітив, сліжки за готелем немає? За мною, здається, ще не було. Ну, ходім, таксі чекає. Чи швидко найдемо свій новий палац?

Та хоч і не швидко, а все ж таки знайшли. Це був невеличкий, досить чистенький готельчик, майже в самому центрі міста. Петро вирішив, що в центрі їх менше шукатимуть, ніж десь там у передмістях, а Кіндрат охоче прийняв те вирішення. Записались вони на нові запасні карти як еміґранти-чехо-словаки.

Кімната була хоч і не велика, але чиста, ясна, з двома ліжками, з шафою, з опалом, усе як слід.

— Нічого, братухо, якось пересидимо тут нашу облогу! — бадьоро, бадьоріше ніж треба, сказав Петро. — Завтра смальнемо до арґентинського консуляту, подамо заяву про імміґрацію та й будемо тут, у цій норці, чекати візи. Кажуть, що іноді дуже швидко дають, аби люди були молоді, сильні та знали роботу. Ну, а в нас чого-чого, а цього не бракує. Правда, Гриценятко?

Гриценятко й з цим згодився, але, розкладаючи речі в шафі, все ж таки зітхнув:

— Ех, кустюмчики які були!..

— Нічого, наживемо кращі! Як розведемо свою ко-

лектократію в Арґентині, та як — і зупинившись,

Петро додав: — та як арґентинський капітал вхопить нас за горло, то матимемо он які кустюмчики.

— Побачимо, хто кого вхопить!

Ну, одне слово, до арґентинського консулату пішли, заяву зробили, набрались у ньому надій, вернувшись до своєї норки, зажили в ній. Виходили з неї тільки для того, щоб купити їжу, газету, цигарок Кіндратові та іноді забирались у кіно. Але постанова була: по змозі не виходити нікуди поодинці з будинку, тільки вдвох. І то з револьверами в кишені пальта. Ні про Стовера, ні про Москву ніде поза своєю кімнатою не балакати, а про Мабель навіть у своїй кімнаті мови ніколи не здіймати. Так постановив Петро, а Кіндрат ту постанову неохоче прийняв.

РОЗДІЛ XXVII

Жан Рульо, закінчивши свої офіційні денні справи, поїхав увечері до Л єну арів. Акція посувалась так мляво, скрізь була така сила всяких дрібних і більших перешкод, байдужжя, глупоти, інерції, що на вечір брала така втома, що хотілось ось тепер отут, перед дверима помешкання Жака, сісти на підлогу, заплющити очі й не рухатись до самого ранку.

Але в Ленуарів втому як вітром здуло, — вони обоє зустріли його з таким веселим сяйвом на очах, що не до втоми було. Навіть Жак загубив свою стриманість і аж перебивав Матільду в її розповіданні. Та й як було не сяяти — вона знайшла капіталіста! Справжнього, чудесного капіталіста, який брався бути командите-ром їхньої газети, яка мала б виходити тричі на тиждень, а потім, може, й щодня. Пропонував назвати "Роззброєння і Мир". Давати в ній тільки той матерія л, що стосувався б до миру й роззброєння та світової федерації. І колектократії, розуміється. Це чудо — промисловець, власник великих миловарень, мультимільйонер Жорж Поль Савояр. Йому ідея світового миру способом колектократії так сподобалась, що він готовий хоч зараз викласти мільйони на пропаганду її.

— І на організацію колектократичних миловарень, Жако, ти забув!.

— Так, і на організацій миловарень!

Жан Рульо широким жестом погладив бороду.

— Гм. Це трохи інший мільйонер, ніж містер Стовер. Цього колектократія, значить, не залякала? Наші капіталісти, виходить, розумніші за американських?

— Наші краще бачать небезпеку війни. Вони перші будуть її жертвами.

— Може. Де ж ви його знайшли, такого хорошого?

— Це — батько мого учня, члена ячейки в коледжі. Хлопець страшно гордий, що це він переконав батька згодитися, розповівши про мої розмови в ячейці. Хлопчисько буде корисний співробітник, нехай тільки ма-туру здасть.

— Ну, чудесно.

— І завтра вже тут, у нас, о дев'ятій годині вечора має бути з ним побачення. Я гадаю, що нам з тобою треба завтра перед побаченням зійтись і намітити всі головні питання, які ми будемо з ним розглядати. Сьогодні я, на жаль, не можу, в мене ячейка, я зараз мушу їхати туди.

Жан охоче згодився і попрощався. І, вже ні трошки не стомлений, швидко й бадьоро вийшов од Ленуарів. А вони обоє повернулися до кабінету Жака. І тут Матільда, не витримавши почуття, яке всю її здіймало, гаряче обняла Жака.

— Ах, Жако, яка я щаслива, коли б ти знав! Яку прекрасну справу ми будемо провадити. Хіба ж, дійсно, для неї не варто віддати весь свій час, усі сили, та що! — все життя своє, коли треба?

В передпокої задирчав дзвоник. Матільда, не дивуючись і не питаючи, хто може дзвонити, вибігла відчинити.