Де ночує туман - Шморгун Євген

Он біля криниці у траві незабудки — бачиш, які голубі?

— Угу...— киває Інна.

А через хвилину уже показує:

— Глянь, сьогодні небо теж із землі народилося...

І криниця, і донька навперебій розсипають свій сміх по неко-шених травах.

БЕЗОДНЯ

Можна під'їхати, тепер до села ходить автобус, але в таку духмяно-зелену теплінь чого гаяти час на зупинці? Та ще коли є коротка стежка.

Вирушив пішки. Знаю: спочатку йтиму полем, потім через перелісок, а далі попід горою, де кучерявиться густий ліщиновий пояс. В тіні ліщинника — джерело. Безодня. Споконвіку це джерело так називають. Вода в ньому непроглядно-синя, аж чорна.

Казали, ніби сюди впав з неба метеорит і це від нього утворилася безодня. А ми вірили, що звідси веде підземна протока аж до самого моря.

В дитинстві ми боялися безодні, сторонилися її. Якось моторошно робилося від її таємничої теміні. І галаслива наша ватага, завзято обносячи горіхи в ліщиннику, ніколи не всідалася на спочинок біля цього джерела. ...Поле... Перелісок... Гора...

А де ж це ліщинник?! Під горою голо-голісінько...

Вже потім завважую: ні, тут зовсім не так уже й голо, на місці ліщинника тепер ряботять пагони кукурудзи.

Збоку біля стежки — калюжа, напівзакидана усяким ломаччям. По тоненькій цівочці, що звідтіля в'юниться, здогадуюся: десь на її дні тліє живець джерельця.

Далі — знову кукурудзяні цибухи...

А де ж безодня?

Погляд мій знову зупиняється на жалюгідній калюжі. "Невже?!" — пронизує здогад.

А тоненький струмочок сочиться по сірій зморшкуватій землі, мов сльоза на старечій щоці.