Де ночує туман - Шморгун Євген

Знайшлася й нитка. Почепив цукерки на ялинку.

— Наш подарунок звірятам,— мовив.— Нехай ласують. Ялинка стала ще красивішою.

— Якби ще зірку на вершечок...

— Буде зірка, та й не одна,— кажу.— Вночі засяє над нашою ялинкою безліч зірок.

— А тут і місце для хороводу є...

Ми тупали довкола ялинки по неглибокому снігу. Було весело, було радісно й легко...

ПТАШИНА ЇДАЛЬНЯ

Зима вибілила поле, причепурила. Якби не оце засохле бадилля бур'янів, що стирчить по краю ярка, було б чисто, як у світлиці.

Та мені бур'яни — якраз на руку ковінька. Назбивав будяків, реп'яхів, лободи та чорнобилю, розпалив багаття і обідаю біля вогню.

Надворі не холодно, ні, але просто затишніше почуваєшся, коли поруч димок в'ється. Не забарилися й гості.

"Цінь-цінь! Цінь-цінь!.." Так і є, синиці. Стрибають по бадиллі, насіння скльовують.

Потім прилетіла весела зграйка щиглів Пір'я у них яскраве, брунатного, білого та чорного кольорів. На голівці оксамитово-чорна шапочка, а лобик та підборіддя вогненно-червоні. Обсіли реп'яхи, обідають, гойдаються, поміж себе жваво пташині теревені правлять.

Отож, виходить, у зимовому полі й бадилина не зайва.

ПУШИТЬ ВЕРБА

Так дивно в лісі: ніби всі пори року враз узяли та й перемішалися.

Ще берези не встигли як слід приміряти осінні сукні — на них і позолоти, і водночас зелені вдосталь. А зима підкралася, сіконула снігом сипучим та морозом тріскучим — стоять білокорі ні в сих ні в тих. Ніяково їм перед вільхами та осиками, бо ті завчасно підготувалися до холодів — струсили усе до решти листячко зі своїх корякуватих чорних лап.

Тільки сосни однаково цідять з-під віття темну таїну, променять величавий спокій. Вони непідвладні примхам жодної пори року.

А що то за сміливець-незнайомець на краю галяви? Не зважає ні на що — цвіте. Листя не видно, а гілки його густо окутує рожевуватий серпанок. Точнісінько розквітлий навесні абрикос.

Підходжу — аж то вербичка. Пишно розпушила китиці, а сонячне проміння підсвітило їх — от і здається, ніби дерево цвіте.

На снігу — сліди від чобіт. Виходить, не одного мене вербичка приманила.

Дмухнув вітерець, зірвав кілька пушинок, поніс по галяві. А до кожної пушинки-парашутика приклеєна малюсінька чорна крупочка. Це верба розсилає з вітром своє насіння в усі усюди.

Багато його у вербички, ой як багато. Ще не один день здмухувати вітрам з її гілок оті пушинки-парашутики.

А вербичці що? їй поспішати нікуди. В неї попереду ціда зима.

БЕРЕЗНЯЧОК

За селом, біля потічка-безіменки, леготять на звідусюдних вітрах берези-посестри. їхня мати, стара береза, давно вже впала від недоброї сокири, а вони залишилися і ось дивляться з пагорка на зелен світ.

Березнячок... Так називають їх у селі.

Хтозна, чого більше в цій назві: захоплення, лагідності чи звичайнісінької зневаги до маленького березового "гайка", за яким супиться на пів-обрію стіна лісу — справжнього, з дубами-трьохсотлітками та соснами-велетнями.

З ранньої весни до останнього листя дзвенять тут дитячі голоси.

Березнячок то соком дітвору напуває, то суницями частує, то грибами обдаровує. А скільки тут ігор грано-переграно!

Зате взимку в березнячку незаймана тиша. Цього разу я перший порушив снігову облогу, вив'язавши на кучугурах ланцюжок слідів.

Дивлюся — не впізнаю березнячка. Не дерева стоять, а ме-рехткі візерунки білим біло вишиті на тлі небесної голубіні. Здається, дихнеш сильніше ненароком — і зникне видиво, як щезає від подиху легка паморозь на віконній шибці. А в оту білину вкраплені червоні сонечка. Добрий десяток червоних сонечок.

Аж подих перехоплює. Аж боязко підступитися до такої первозданної краси.

І лише згодом усвідомлюю: це ж іній так урочисто причепурив березнячок! Кожну гілочку опушив, кожну сережку підбілив. А оті сонечка — то зграйка снігурів на верховітті...

ДРУГЕ ТЕПЛО

послала мама Олега на вулицю із килимка пилюку вибити, хідники повитрушувати. Надворі мороз рип-рип, так за пальці й хапає. Спробував Олег трусити в рукавицях, та хіба то робота?

Тут же саме вийшов із хати дід Іван. Учора він цілий вечір лагодив упряж і тепер ніс її в мішку на колгоспну конюшню.

— Е,— каже дід Іван Олегові,— так у тебе нічого не вийде. Хідники добре витрушувати, коли друге тепло добудеш. Тоді й руки не мерзнутимуть.

І

— А що то за друге тепло? — дивується хлопчик.— Як його добувають?

— Коли знаєш, то просто. Але це не розказувати, показувати треба.

— То покажіть, діду Іване...

— Гаразд,— погоджується дід.— Тільки спершу допоможи мені віднести упряж на конюшню.

Взяли вони мішка — онук за гичку, дід за гузирі — та й понесли. А конюшня аж за селом, на горбку. Поки дісталися — кілька разів мінялися місцями: то один попереду, то другий.

Як прийшли, дід Іван усміхається:

— Тепер зрозумів, як добувається друге тепло?

— Здогадався! — одказав Олег.

І витер рукавом спітнілого лоба.

ДЗВОНАР

Холодно.

Перелісок мерзлякувато щулиться — проймає його від верхівки до кореня. Незатишний перелісок, просвічується мало не наскрізь. І сизі грабочки ніби понижчали, і ліщини свою солідність розгубили.

Сіра тиша заполонила все довкруг. Німі дерева, німі сніги, німе небо.

Та раптом — дзінь-дзінь! Дзінь-дзелінь! Глухо, ледве чутно, ніби здалеку-здалеку.

Вслухаюся: може, здалося? Бо де тому дзвону взятися тут, серед суцільної німоти, де навіть шурхіт власних кроків злякано нишкне, так і не відірвавшись від підошов чобіт?..

Ні, таки дзвонить.

Іду назустріч тому дзвонові. Аж ось і дзвонар! Молодий дубок-нелинь приберіг своє вбрання, не розтрусив. Хай побуріле, хай негодами побите, але не розтрусив. Тепер листя обледеніло, вітер дмухне — дзвонить.

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзелінь!..

Старайся, дзвонарю, старайся: березень уже не за горами.

ГОСТІ

За ніч снігу ой-ой скільки нахурделило! Вранці тато прокидав стежечку від порога до вулиці та й пішов на роботу. А стежечка вузенька, навіть кота Мурчика незручно катати на санчатах.

Узяла Інна дерев'яну лопатку, яку їй тато змайстрував, і заходилася розчищати подвір'я. Постаралася, всенький сніг до паркану згорнула. А Мурчик не схотів кататися — втік на горище.

Зате на подвір'я одразу ж висипали кури. Мабуть, їм набридло сидіти в тісному курнику. Півень аж на паркан злетів, загорланив: "Кукуріку-у!"

Мовляв, дуже йому сподобалася Іннина робота.

Услід за курми вийшли і гуси. Правда, вони — птиці поважні, не підстрибують, не метушаться. Але ґелґочуть весело: і їм приємно прогулятися по такому подвір'ї.

Інна винесла птаству вареної картоплі з висівками:

— Снідайте на здоров'я! Сама теж пішла в хату снідати.

Коли це зирк у вікно — а на подвір'ї повно якихось чудернацьких птахів: кругленькі, на безхвостих курчат схожі. Ніби руді м'ячики перекочуються, картоплю дзьобають.

Покликала Інна маму.

— О, цілий виводок куріпок! — здивувалася мама і пояснила: — Поля снігом занесло, важко їм корм добути. От куріпки й туляться ближче до хат. Видивилися, що ти подвір'я розчистила, і завернули в гості.

А куріпки видзьобали картоплю і неквапом подалися геть.

ДЗЮРКУНЕЦЬ

—А за річкою он калина росте,— знайомив мене зі своїми хутірськими володіннями хлопчик Сашко, з яким я нещодавно заприятелював.

Він, певно, помітив моє замішання, бо повторив:

— Там, за річкою, бачите?

Калину-то я бачив. До куща було не більше півсотні кроків, і кетяги її ягід, підрум'янені серпневим сонцем, яскріли на зеленому листі.

Але ніде поблизу я не бачив річки. Ставок блищав оддалік, а от річка...

Коли це... Я ледве не зареготав: за три сажні від нас плюскотів потічок, раз у. раз ховаючись у гінкому дикотрав'ї. Мені й на думку не спало б, що такого дзюркунця можна величати річкою.

— Та он, дивіться! — уже рукою показав Сашко.

— Еге,— похопився я,— такої кущистої калини мені ще не доводилося бачити.

А про річку промовчав. З поваги до свого юного приятеля промовчав.

...Минали дні, місяці, випадок цей майже геть забувся. Коли це одного разу посеред зими знову забрів я у Сашкові володіння. Правда, тепер їх годі було впізнати: кругом біло, голо, ставок покірно під кригою нидіє, калиновий кущ, обшуганий вітрами, просвічується наскрізь. І німа тиша зависла.

Та враз чую: плюскоче!

Очам не вірю: потічок! Промив льоди, пробив сніги і в'юниться собі. Звідки така сила в малюка?

І тут помічаю, що струмінь у потічка пружний, ще й виблискує сталево. Біля краю промоїни клекоче грізно, піниться.

Хотілося вигукнути:

"Але ж у тебе, дзюркунцю, характер справжньої річки!" Та промовчав. З поваги до потічка промовчав.

СОРОЧАЧЕ ПОЛЕ

Находилися на лижах, накаталися, морозцем надихалися, аж почманіли. Коли б не вечірні сутінки, то й не вертали б додому. Вирішили, що неодмінно прийдемо сюди завтра.

Та наступного дня у мене була невідкладна робота, а ще наступного — знову робота, а потім просто не випало. Вибралися тільки через тиждень.

Прийшли і...

— Чого це поле стало таке сорочаче? — питає Олег. Справді, на білій сніговій ковдрі — чорні плями: і там, і там, і там...

Сонце хитренько усміхається — воно знає, хто це поле під сороку розмалював.

ПРИХИСТОК

Бачив же, що хмара насувається, та все сподівався, що вітер розжене чи пронесе її стороною. А воно як сипоне бульбашкуватим дощем — ніколи вже й до села бігти.

Недалечко розкущилася молодесенька вербичка. Тож лишаю вудки — і до неї. Скоцюрбився в три погибелі, під нижні гілочки заповз. Хоч як воно там, а все ж якийсь прихисток.

...То було кілька років тому. Тоді я прийшов сюди теж з вудками. Якраз квітував травень, усе зеленіло, молоділо.

Мою увагу привернула вербова гілка. Залишена повінню, вона лежала на березі, засихала. Однак у ній ще вперто пручалася живинка, випнувши з-під поморхлої кори кілька хирлявих листочків.

Я пожалів гілку, глибоко встромив її у м'який дернистий берег, ще й річкової води хлюпнув. Хотілося, щоб вона вижила.

Про те, що вербичка сьогодні подарує мені прихисток, я тоді й гадки не мав. А воно ось як вийшло.

АНЕМОНА

Була серед них і анемона: тонюсіньке стебельце, увінчане великим білим келихом-дзвінком. Такою ніжною, тендітною, беззахисно-боязкою здавалася ця квітка, що я весь час непокоївся, чи ж донесу її додому.

А таки доніс. Поставив букет у вазу з водою, як і належить.

А тут — відрядження, повернувся аж через кілька днів. Поглянув на букет і очам не повірив: усі квітки зів'яли, пообтрушували пелюстки, тільки з тендітною анемоною нічого-нічогісінько не сталося — вона так само красувалася великим келихом-дзвінком і так само здавалася беззахисно-боязкою.

ЛА-ТА-ТА!..

По доріжці, по даху, по бузку безлистому: "Ла-та-та! Ла-та-та!" Дощ.

Перший весняний дощ.

Вийшов на ґанок дід Іван — задивився, долоню підставив.