Голубий олень - Письменна Лариса
Коли якась В'язальна Голка зламається, то чергова відразу ж її замінює. Машина не повинна спинятись.
Біля В'язальної Машини стояв столик з поличками. Для Оленки — то був цілий столище, а полиці на ньому, немов широкі мости. Голубий Олень з Оленкою на спині вискочив на одну з полиць. Там стояла хатка-коробочка. Коробочка — то для звичайних людей, а Оленка могла б в неї влізти. Та Олень того не дозволив, а ввічливо постукав у стіну ратичкою: "Стук-стук-стук! А вийди до нас!"
В ту ж мить з коробочки вискочила кумедна істота. Довга, тонка, голівка скидалася на довгастий гачок з рухливим язиком, єдина нога — взута в сталевий черевичок на високому каблучку.
— Точнісінько така є і в моєї бабусі,— пригадала Оленка.— Бабуся нею заплітає петлі на панчохах, коли порвуться.
— Де, де скоїлось лихо? — стривожено задзвеніла чергова В'язальна Голка, озираючись на всі боки.— Котра з моїх сестричок занедужала? Котру я повинна замінити?
— Не лякайся даремно, всі твої сестри здоровенькі, працюють,— заспокоїв її Голубий Олень.— Я хочу познайомити тебе з дівчинкою Оленкою.
В'язальна Голка відразу заспокоїлася і лагідно закивала чудною голівкою.
— Добрий день! Мені дуже приємно,— вона вклонилась Оленці.— У нашої гості таке гарне ім'я!
— Еге, дуже гарне,— погодився Голубий Олень.— Чи не правда, воно схоже на моє — Оленка! Та й сама вона хороша дівчинка, тільки треба їй дещо збагнути й набратися розуму. Для цього я її сюди й привів.
Ой, і образилася ж Оленка! Ото який, і навіщо таке говорити. В'язальна Голка може подумати, що Оленка і справді дурненька, ще й стане з неї сміятися. Звісно, невелике щастя — якась там В'язальна Голка, але Оленка не дозволить нікому з себе сміятися!
А В'язальна Голка поглянула на Оленку й співчутливо зацокала своїм сталевим язичком:
— Тц, тц, тц! Вона хоче набратися розуму? То дуже-дуже добре, що ти її сюди привів. У кого ж і повчитися розуму, як не в нашої Хазяйки?
— Не хочу я в неї вчитися розуму! — ображено буркнула Оленка.
— Що ти сказала? — обурено задзвеніла В'язальна Голка.— Ти не хочеш вчитися розуму в нашої Хазяйки? Ти розумієш, що кажеш?
— Вона не хоче вчитися розуму в нашої Хазяйки! — гнівно закричали Голубі Олені. їх тут було вже багато, бо Хазяйка складала сплетені на В'язальній Машині шматки трикотажного полотна на горішню полицю столика.— Ви чуєте, що каже це нерозумне дівчисько?
— Ганьба! Сором!—сердито зашелестіли різнокольорові Шпулі.— Нехай нас не нервує, бо ми повриваєм нитки.
— Бо й не хочу,— вперто сказала Оленка.— І чого це ви всі так розходилися? Що мені — ваша Хазяйка? Вези мене, Оленю, швидше додому, мені тут не подобається.
— Ні,— відказав Голубий Олень.— Нам ще вертатися рано. Краще послухай, що тобі кажуть.
— Якби ж ти знала, яка вона — наша Хазяйка, ти б ніколи не посміла такого казати,— хвилювалася В'язальна Голка.— Вона ж справжня чарівниця! У неї золоті руки! А який порядок в її господарстві: мої сестри майже ніколи не хворіють, а В'язальна Машина не псується!
— На сусідній Машині так часто рвуть нашу пряжу, а з нашою Хазяйкою працювати — справжнє щастя,— доводили Шпулі.
— Нашу Хазяйку всі люблять і шанують! — хором гукали Голубі Олені, аж ніжками тупали.— А скільки чудових, барвистих речей, скільки светрів, спідничок, шапочок, шарфиків щодня виробляють її добрі, розумні руки! Нехай це зухвале дівчисько погляне на Хазяйчині руки! Нехай погляне!
Оленка знітилась: отак на неї напалися! Тут саме Хазяйка зняла з В'язальної Машини новий шматок трикотажу й поклала на столик. І Оленка поглянула на її руки. Поглянула — і відразу впізнала...
Бо вона могла б їх впізнати, навіть заплющивши очі. Для цього досить було притулитись щокою до теплої, трохи шорсткої, але такої лагідної руки. Торкнутись губами до темних набухлих жилочок, намацати глибоку борозенку шраму на середньому пальці правої руки або тверді мозолики на долонях... Ні, не могла не впізнати Оленка ці дбайливі, натруджені, рідні-рідні руки!
То ось хто порядкував на В'язальній Машині! Ось хто її славна Хазяйка!
І Оленка радісно, на повний голос, закричала:
— Та це ж моя мама!!!
Якби навкруги не гули так В'язальні Машини, то напевне б мама почула Оленчин голос. А може б, і не почула, бо їй ніколи було дослухатись — вона працювала.
— Оленю, любий, чого ж ти мені відразу не сказав?
— А навіщо? Хіба не краще було тобі самій про все дізнатися і все зрозуміти. Тепер ти бачиш, яка в тебе мама? Розумієш, скільки користі й радості приносять людям її працьовиті руки?
— Розумію! Все-все розумію!
— А не станеш заздрити Галочці за її маму?
— Ніколи не стану!
— Цоки-цоки-цок! — радісно затанцювала чергова В'язальна Голка, весело кивнула Оленці голівкою і заховалась у хатку-коробку. Гордовиті Шпулі теж пробачили їй і лагідно закружляли, а ціла черідка нових Голубих Оленів приязно усміхалась Оленці. Вони знали, що тепер Оленка таки набралася розуму.
Ще б довго дивилась Оленка, як працює її мама, як народжуються на В'язальній Машині все нові та нові трикотажні з прегарними візерунками речі. Та вже сам Голубий Олень нагадав, що пора їм повертатись додому.
А повертатись звідси не хочеться. Оленка із жалем зітхнула, сіла на спину Голубому Оленю і тільки встигла На прощання махнути рукою, як знову опинилася у своєму дворі під каштаном, на купі пожовклого листя.
Каштани, що рясно всівали землю навколо Оленки, вже не здавалися велетенськими гарбузами, калюжі стали звичайними калюжами, а не озерами, та й сама Оленка знову була такого ж зросту, як і раніше. Навіть трішечки більшого, бо всі на світі дівчатка та хлопчики без упину ростуть, аж доки не стануть зовсім дорослими.
На ґанку стояла бабуся і кликала Оленку обідати.
— Оленко! Де ти ділася? Кличу-кличу, ніяк не докличуся...
Тьотя Настя прийшла узяти з мотузка Галоччин костюмчик, бо він вже протрях. Оленка зиркнула на светрик: Голубий Олень вже спокійнісінько стояв на своєму місці, і ніхто б не зміг догадатись про їхню дивовижну мандрівку на трикотажну фабрику.
Оленка швиденько підхопилася й побігла додому. Вона заходилась розповідати бабусі про свою надзвичайну пригоду.
Але бабуся так і не повірила Оленці.
— То ж, певне, тобі все наснилось, мабуть, заснула отам, під каштаном.
— Ні, не заснула! Ми з Оленем справді літали на мамину фабрику.
Бабуся посміхнулася, взяла мамину книжку, що й досі лежала на столі розкрита, й поставила її на поличку.
Так і не змогла Оленка довести, що то все — щира правда. Бо ж і Голубий Олень не схотів більше оживати, а непорушно голубів на Галоччиному светрику.
Проте не тільки на Галоччиному. Бо незабаром й до Оленки прийшов день народження, і мама подарувала їй такий самий чудовий костюмчик з голубими оленями.
Оленка дуже пишалася тим, що костюмчик зроблено руками її матусі. Відтоді навіть Галочка-хвастуха перестала так задаватися, бо що не кажи, а бути хазяйкою голубих оленів анітрохи не гірше, ніж бути хазяйкою великого літака!
