Голубий олень - Письменна Лариса

В мене шерстяне серце, але я не можу спокійно бачити сліз. Чого ти плакала, Оленко? Хто тебе скривдив?

— Ніхто... Я злякалася, що Галочка впала в калюжу.

— А ще чому? Ти не про все мені сказала. Оленка похнюпилась:

— Мені... мені шкода, що моя мама не така, як Галоччина...

Несподівано Голубий Олень дуже розгнівався на Оленку. Він, напевне, почервонів би від гніву, якби не був такий голубий.

— Ось воно що! А чим же твоя мама гірша? Чим вона тобі не догодила?

— Галоччина мама літає на літаку, а моя ні. Галоччина мама в далекому місті знайшла і купила їй такий костюмчик, а моя...

— Галоччина мама знайшла і купила, а твоя... Та ні, не буду тобі нічого говорити,— він спересердя тупнув голубою ніжкою.— Треба тобі побачити все на власні очі. Помандруєш зараз зі мною.

— Куди помандрую?

— Туди, де я народився.

— Так далеко? — злякалась Оленка.

— Та ні, це мене тільки купили далеко, а народився я у вашому місті. Сідай мені на спину.

— Як же я сяду тобі на спину? Я ж тебе відразу роздушу.

— Шерстяного оленя роздушити не можна, але й справді ти не вмістишся на моїй спині. Що ж, доведеться й тобі зробитись маленькою. Заплющ очі.

Та Оленці зовсім не хотілося ставати такою маленькою, як Голубий Олень. Тоді ж хто завгодно наступить на неї, а лихий Казбек просто проковтне.

— Я не хо-очу... Я боюся...

— Не бійся: коли ми повернемось, ти знову виростеш. А зараз слухайся мене!

Оленка знехотя заплющила очі. Голубий Олень зіскочив з її долоні на землю, тричі оббіг навколо Оленки. Щось зашуміло, загуло... Оленці стало страшно. Вона боязко розплющила одне око: ой, що ж це?

А дивуватись було чому. Все навколо зробилось таким велетенським, що годі й впізнати. Невеличкі калюжки після дощу перетворилися на широкі озера, гараж для машини Га-лоччиного тата — мов висотний будинок у сто поверхів, а в будинків — і даху не видно... Навіть звичайні каштани, що їх Оленка так любила збирати, стали схожі на дивовижні шоколадні гарбузи. Он на велетенський ґанок вийшов сусід — велетень Павло Дем'янович, а кожна його калоша — завбільшки з грузовик!

Ви вже, мабуть, здогадалися, що нічого навколо Оленки не змінилося, просто сама вона зробилася крихітною, мов мізинчик. Але Оленка того не збагнула і дуже перелякалася.

А тут ще раптом стрибнула до неї волохата сіра звірюка й замахнулася пазуристою лапою. Морда у звірюки була вусата й страшна, зелені очиська так хижо світилися, що бідолашна Оленка заверещала від жаху й кинулася до Голубого Оленя, котрий теж став завбільшки з коня.

— Сідай швидше на мене! — гукнув він і рвонувся в повітря, рятуючи Олену від пазурів лютого звіра.

— Що то за страховисько? — схлипнула Оленка.— Він мало мене не з'їв...

— То ж твій котик Димок,— відказав Голубий Олень.— Певне, хотів з тобою трошки погратися, але тепер краще не потрапляти йому до лап. Ну, тримайся міцніше.

Оленка міцно вчепилася в оленячі роги, і Голубий Олень стрибнув і знявся в повітря. Звичайно, олені не вміють літати, та це ж був не простий олень! Він вихором мчав Оленку понад головами людей, що ходили по вулицях, понад автобусами, тролейбусами, трамваями... Вони летіли так швидко, що, певно, й Галоччина мама на своєму літаку не змогла б їх наздогнати, їх навіть не помітив вусатий міліціонер, що стояв на самому людному перехресті.

* * *

Не встигла Оленка отямитись, як вони опустилися на муровану огорожу перед велетенським будинком.

— Дивись,— мовив Голубий Олень.— Отут я народився.
Та Оленка з того дива й роздивитись нічого до ладу не могла.

— Тримайся! — попередив Голубий Олень і блискавкою майнув у відчинене широке вікно.

Вони опинилися в дуже просторому і яскраво освітленому приміщенні. Оленці здалося, що вони опинилися у великому місті, тільки такого міста вона зроду не бачила. Тут басовито, немов сердиті джмелі, гули великі чотирилапі машини, що стояли рядами. Навколо машин походжали жінки в синіх халатах. Всі вони були такі заклопотані, що на Оленку ніхто й уваги не звернув. Може, тому, що вона стала крихітною, а може, тому — що ще й казковою дівчинкою. А казкових істот ніхто з людей не може побачити.

— Придивляйся ж гарненько,— наказав Голубий Олень.— Я привів тебе сюди, аби ти зрозуміла.

— Що зрозуміла?

— Те, чого досі не тямила.

І Голубий Олень повів Оленку до однієї машини. Біля машини спиною до Оленки теж стояла жінка, як і всі — у синьому халаті ще й квітчастій косинці. Кожна квіточка на косинці була більша за Оленчину голову.

— Це — В'язальна Машина, а ото — її Хазяйка,— пояснив Голубий Олень.— Саме тут я й народився.

Оленка хотіла зазирнути Хазяйці в обличчя, але для неї то було надто високо.

А Голубий Олень почувався як вдома. Весело стукаючи ніжками, він повів Оленку навколо Машини і показав на ряд великих котушок — золотистих, голубих і синіх. Вони повільно крутилися на В'язальній Машині, і від кожної тяглася нитка — золотиста, голуба та синя.

— Які чудернацькі котушки,— здивувалась Оленка.— Я ще таких ніколи не бачила.

— Багато чого ще ти не бачила. А то Шпулі, на них намотана різнокольорова шерстяна пряжа. Зауваж, що вони дуже поважні та гордовиті. Коли їм щось не до вподоби, вони відразу ображаються й обривають свої нитки. З ними треба поводитись ввічливо.

Справді, вигляд у Шпуль був надзвичайно поважний. Вони оберталися, немов танцювали, і гордовито шелестіли:

— Що вдієшшш, що вдієшшш, доводиться кружжжляти. Без нашшшої пряжжжі не зв'яжуть трикотажжжу!

— Ач, які хвастухи, ніби наша Галочка,— засміялася Оленка.— А навіщо від них тягнуться нитки?

— Їхні нитки підхоплюють працівниці — В'язальні Голки. Переплітають у трикотажне полотно. Ось воно — подивись.

З В'язальної Машини повільно сунула вниз широка золотиста смуга. Ось на ній з'явилися сині, а поряд з ними голубі цятки. Щодалі вони перетворилися в розлогі ріжки... Ще трохи, і на золотавому тлі заголубіли два веселі олені.

— Нові Голубі Олені!—зачудовано ойкнула Оленка.— Точнісінько такі, як ти!

— Так, ти щойно побачила, як з різнокольорової пряжі на В'язальній Машині народилися два мої братики-близнята,— урочисто промовив Голубий Олень.— Бо сьогодні Хазяйка знову звеліла В'язальним Голкам працювати над трикотажним полотном для таких костюмчиків, як у Галочки. Гей, братики Олені, вітаємо вас з днем народження!

У відповідь новонароджені Олені привітно похитали голубими ріжками.

— То це ж так просто...— розчаровано мовила Оленка.

— Ти так гадаєш? Доведеться тебе познайомити з В'язальними Голками. Вони саме працюють, і не можна їм заважати, доведеться зачекати перерви...

— Не хочу чекати! Хочу зараз!

— Що ж, гаразд: я тебе зараз познайомлю з черговою В'язальною Голкою, коли ти така нетерпляча.

— З черговою? А навіщо вона чергує?

— Бо так треба. Коли якась В'язальна Голка зламається, то чергова відразу ж її замінює. Машина не повинна спинятись.

Біля В'язальної Машини стояв столик з поличками. Для Оленки — то був цілий столище, а полиці на ньому, немов широкі мости. Голубий Олень з Оленкою на спині вискочив на одну з полиць. Там стояла хатка-коробочка. Коробочка — то для звичайних людей, а Оленка могла б в неї влізти. Та Олень того не дозволив, а ввічливо постукав у стіну ратичкою: "Стук-стук-стук! А вийди до нас!"

В ту ж мить з коробочки вискочила кумедна істота. Довга, тонка, голівка скидалася на довгастий гачок з рухливим язиком, єдина нога — взута в сталевий черевичок на високому каблучку.

— Точнісінько така є і в моєї бабусі,— пригадала Оленка.— Бабуся нею заплітає петлі на панчохах, коли порвуться.

— Де, де скоїлось лихо? — стривожено задзвеніла чергова В'язальна Голка, озираючись на всі боки.— Котра з моїх сестричок занедужала? Котру я повинна замінити?

— Не лякайся даремно, всі твої сестри здоровенькі, працюють,— заспокоїв її Голубий Олень.— Я хочу познайомити тебе з дівчинкою Оленкою.

В'язальна Голка відразу заспокоїлася і лагідно закивала чудною голівкою.

— Добрий день! Мені дуже приємно,— вона вклонилась Оленці.— У нашої гості таке гарне ім'я!

— Еге, дуже гарне,— погодився Голубий Олень.— Чи не правда, воно схоже на моє — Оленка! Та й сама вона хороша дівчинка, тільки треба їй дещо збагнути й набратися розуму. Для цього я її сюди й привів.

Ой, і образилася ж Оленка! Ото який, і навіщо таке говорити. В'язальна Голка може подумати, що Оленка і справді дурненька, ще й стане з неї сміятися. Звісно, невелике щастя — якась там В'язальна Голка, але Оленка не дозволить нікому з себе сміятися!

А В'язальна Голка поглянула на Оленку й співчутливо зацокала своїм сталевим язичком:

— Тц, тц, тц! Вона хоче набратися розуму? То дуже-дуже добре, що ти її сюди привів. У кого ж і повчитися розуму, як не в нашої Хазяйки?

— Не хочу я в неї вчитися розуму! — ображено буркнула Оленка.

— Що ти сказала? — обурено задзвеніла В'язальна Голка.— Ти не хочеш вчитися розуму в нашої Хазяйки? Ти розумієш, що кажеш?

— Вона не хоче вчитися розуму в нашої Хазяйки! — гнівно закричали Голубі Олені. їх тут було вже багато, бо Хазяйка складала сплетені на В'язальній Машині шматки трикотажного полотна на горішню полицю столика.— Ви чуєте, що каже це нерозумне дівчисько?

— Ганьба! Сором!—сердито зашелестіли різнокольорові Шпулі.— Нехай нас не нервує, бо ми повриваєм нитки.

— Бо й не хочу,— вперто сказала Оленка.— І чого це ви всі так розходилися? Що мені — ваша Хазяйка? Вези мене, Оленю, швидше додому, мені тут не подобається.

— Ні,— відказав Голубий Олень.— Нам ще вертатися рано. Краще послухай, що тобі кажуть.

— Якби ж ти знала, яка вона — наша Хазяйка, ти б ніколи не посміла такого казати,— хвилювалася В'язальна Голка.— Вона ж справжня чарівниця! У неї золоті руки! А який порядок в її господарстві: мої сестри майже ніколи не хворіють, а В'язальна Машина не псується!

— На сусідній Машині так часто рвуть нашу пряжу, а з нашою Хазяйкою працювати — справжнє щастя,— доводили Шпулі.

— Нашу Хазяйку всі люблять і шанують! — хором гукали Голубі Олені, аж ніжками тупали.— А скільки чудових, барвистих речей, скільки светрів, спідничок, шапочок, шарфиків щодня виробляють її добрі, розумні руки! Нехай це зухвале дівчисько погляне на Хазяйчині руки! Нехай погляне!

Оленка знітилась: отак на неї напалися! Тут саме Хазяйка зняла з В'язальної Машини новий шматок трикотажу й поклала на столик.