Опришки - Гжицький Володимир
Та що моє життя,— я його ненавиджу! Я тебе люблю більше, ніж наші гори, Дзвінко. Коли б лише бог не покарав мене за ці слова...
Такого Фока ще не говорив ніколи. Дзвінка мовчала. Давно знала, що він справді будь-якої хвилини готовий віддати життя за неї. Знала, відчувала жіночим серцем, що любить її горбань так, як не може любити ніякий звичайний чоловік.
Горда, прекрасна, зарозуміла, сильна і владна лки баска Довбуша, найвродливішого легіня на всі Карпати, в душі немовби боялася цього мізерного парубка з постаттю хлопчика, а вже, безперечно, відчувала величезну перевагу його розуму.
Сказати йому ще раз, що Олекса не візьме його в свою ватагу, не зважилась. Особливо після тих його сердечних признань.
— Фоко! — заговорила, мило всміхаючись.— А що я робитиму, коли ти в гори підеш?
Фока здригнувся, почервонів, недовірливо глянув на неї. Але ж вона говорила так щиро:
— Хто до мене прийде, посидить, заграє? Ти граєш так, що тобі немає тут пари. А хто водиці принесе удові? Хто попасе овечки, коли в неї роботи багато? Підеш — і залишуся я сама як палець... А найголовніше, хто ж мені новини розкаже, і про те, що робиться в замку, а що — в Дідушка? Ти ж знаєш, що це отаманові дорожче, ніж грання на флоярі. Та й за мною затужиш, на другий же день прибіжиш.
— Коли б пішов уже в опришки — не прибіг би... Заговорили про княжий замок. Фока вивідав, що
з князем Яблоновським прибуло півсотні війська. Для тих жовнірів відведено дерев'яну стодолу, а в льоху, що біля стодоли, складено бойові припаси й рушниці. Військо щодня зранку муштрується, а ввечері грає в кості, п'є горілку й напастує двірське жіноцтво. Командує військом шляхтич Щенський-Сулятицький, що прибув разом з князем.
Розповів Фока, і що вже з'їхалось багато гостей, головно родичів молодої і молодого, що грають у замку музики від ранку до вечора, що п'ють і веселяться пани.
— А гуцула б'ють, і гуцул гине,— очі горбаня блиснули вогнем.
Дзвінка задумалась, посумнішала.
— А коли шлюб, не знаєш? — спитала по хвилині.
— За тиждень, у неділю. ^
— За тиждень?!
Вона аж скочила з лави*. Тільки один мускул на лиці її здригнувся, наче мишка попід шкірою пробігла, але обличчя враз спалахнуло.
— Чому ж ти зразу із цього не почав, Фоко?! Сьогодні ж мусить знати про це отаман. Наказував не пізніше як за тиждень до шлюбу повідомити його. Що ж робити, Фоко? Кого пішлю?
— Позич мені коня — і завтра Довбуш буде про все знати,—хрипко сказав Фока.— Сьогодні вже доїхати не встигну.
— Знайдеш його?
— Знайду Штолу, а він мені вже покаже дорогу далі.
Після вечері частина пастухів розійшлася по своїх стайках, а більшість, переважно старші, обсіли величезну ватру перед ватаговою стаєю й гомоніли собі.
Вечір був тихий, угорі займались маленькі небесні ватри, а з-за Чорногори виповзав поволі, немов підштовхуваний знизу незримими руками, величезний круглий місяць. Здавалось, що, коли ті руки висадять його на гострий вершечок, він втратить рівновагу і кулею покотиться в долину. А тим часом він своїм світлом залив усю полонину. Ліс, що оточив її, здавався тепер непроникною чорною стіною.
Пастухи курили люльки й попльовували у вогонь; одні стояли, інші сиділи, а дехто й лежав горілиць, задивившись на зорі. У лісі десь пугач пугутькав, а в одній з пастуших стайок хтось вигравар на флоярі, розливаючи ген по горах свою тугу. Вже й голоси замовкли коло ватри, заслухались люди тужливої пісні. Та не давали спокою останні події в селі. Знов заговорили:
— Тяжкі часи настають.
Були тут колишні ґазди. Тепер мусили вівчарювати, бо розорили їх пани та орендарі, які за недовгий час стали власниками майже всіх придорожніх царин, піль та найкращих, найдоступніших полониц.
— Недавно он і Дідушок ватагував, а тепер, ади, який пан...
Заговорили про весілля, згадали князя Яблонов-ського. Нічник Микола Юринга, щоб розважити товаришів, почав чергову із своїх оповідок.
— То так було,— заговорив він повагом,— Коли бог почав творити всякі народи, то наліпив шляхти з тіста, а нашого чоловіка, простого гуцула, з глини. Наліпив тото, пооброблював та й поставив на сонце, аби сохли, а# сам пішов собі на піч небесну спати. Якось забіг туди пес. То гуцула не рушив, бо ж був глиняний, а шляхту з тіста геть усю поїв...
Перечекавши, доки втихне сміх, вів далі:
— Тоді бог сказав янголові взяти пса за вуха й бити ним об дерево, щоб з нього ту шляхту витрясти: не міг бог стерпіти, щоб пес та його творіння з'їв.
Ударив янгол псом об вербу — вискочив із пса шляхтич Вербицький; ударив об березу — Березовський вискочив; ударив об бука — Буковський; а вдарив об яблуню — Яблоновський,
— Мико! То наш Яблоновський від яблуні походить? — не зрозумів хтось із вівчарів.
— Та ні, від пса, усі від одного пса,— зареготали навколо, аж полум'я у ватрі захиталося.
— А Псович? Як же із Псовичем? — спитав хтось.
— Теж від пса,— заспокоїв його Микола,— То вже коли дерев не стало, а тісто ще у псі залишилось, бо з'їв, видно, немало, то янгол як роззлостився, як тріпнув тим псом об землю, то з-під хвоста тому наш Псович і вискочив.
Тепер сміявся з усіма навіть ватаг.
— А вміє той Микола сказати! — похвалив він старого, що в цей час старанно запалював від жаринки погаслу люльку,— Ну, хлопці, пора вже, мабуть, і лягати.
Ватаг потай сподівався гостей, але зараз уже втратив надію на їх прихід сьогодні. За ним підвелись із землі й решта пастухів, обтрушуючи одежу та випростуючи попересиджувані ноги. Справді, ночі вже залишалась якась жмінька.
Аж раптом від стаї зірвалися собаки й, люто гавкаючи, кинулись у бік лісу. Звідти почулись людські голоси. Федір одразу ж відкликав собак назад, а за кілька хвилин до вогнища підійшли опришки. Вівчарі одразу ж пізнали Довбуша й Пугача, що їх оце недавно стріли на дорозі. Але трьох інших не всі знали. Був знайомий з усіма тільки Федір Штола та старший вівчар Данило Вовк-Устеріцький. Обидва тепло привіталися з опришками. Крім Пугача, прийшли з Довбушем ще й Палій, Мир та Крига, Останній був з усіх най-кремезніший. Приніс щось у мішку за плечима. Коли Штола запросив гостей до стаї, Крига скинув мішок і витряс з нього живого зв'язаного барана.
— Може, з цього кошеняти яка вечеря вийде? — сказав, передаючи барана нічникові.— Я його позичив на княжій полонині, колись віддам.
Пастухи зареготали. Дивилися на Кригу з шанобливою заздрістю. Особливо молоді.
Всю ніч проговорили опришки з Федором. Усю ніч раду радили, плани складали. А надворі, перед стаєю, старий нічник Юринга готував їм вечерю, і до нього долітали іноді обривки слів, а часом і цілі фрази. З почутого старий міг зрозуміти, що отаман просить у Што-ли людей на кілька днів, причому старших і добровольців, та й щоб володіли зброєю.
"Замишляє, видно, велику виправу",— думав старий.
Багато літ жив він у горах, то знав, що опришки під час більших виправ не раз набирали собі на допомогу вівчарів, які мали потім про що розказувати своїй рідні цілий рік. Жалкував старий, що нездужає і не зможе погуляти з таким славним ватажком, як Довбуш.
Аж на зорі зварилася вечеря. Поки гості попоїли, трембітанники заграли вже на вставання. У стоїщі почався рух. Одначе ніхто опришків уже не побачив. Відійшли непомітно, прикриті передранішнім мороком.
На полонини часто заходить туман, як там кажуть,— негура, а того дня вона так густо застелила гори, що на десять кроків перед собою не видно було. Та поки пастухи видоїли маржину, знесли молоко й поснідали, чорногорські вітри розігнали мряку й відкрили людським очам блакитне небо. Але Данило Вовк казав, що сьогодні погоди до полудня не буде. Звичайно, ніяка негода не може затримати пастухів у стаї, і тому вони почали виганяти худобу. Спершу висипали з кошар вівці, і їх погнали знайомими стежками у чегир, де багато брундушу, храбусту, молочаю, від якого вівці дають більше молока. Вели всю отару два вівчарі, а решта підганяли її. Раз у раз чулися вигуки: гість! бир! — аж луна йшла горами.
Корів та волів погнали гайдеї в інший бік,— на поля, ріжі, на заломи в лісі, де добра, м'яка паша. Коні пішли верхами, де гострі трави, добрі тільки для них, а шкідливі для іншої маржини.
Кожний пастух знав місця своєї худоби, а крім того, щовечора ватаг чи старший вівчар говорили, куди, у який кут виганяти.
Юрчик почекав, доки вівці сховаються в лісі, і тоді випустив із загороди свої кози, бо вони любили мішатися з вівцями і потім важко було їх вилучити. Його стадо було невеличке, і він сам з ним справлявся. Пас у згарах — вигорілих лісах, посеред каміння, з-між якого видно було тільки козячі голівки та чути було, як тріщить під ратичками сухе ломаччя. Юрчик був задоволений із своєї долі ї на самітність не нарікав. Сирота, одинак, він звик змалечку до самоти; друзів заступала йому флояра, з якою ніколи не розлучався. Коли грає, бувало, аж гори заслухуються. Любив Юрчик і свої місця для випасу кіз, бо були на вершечку гори, з якого далеко видно на всі боки. Він бачив не раз і орла, як той, кружляючи у піднебессі, виглядає здобич; бачив одного разу, як сусідніми кичерами проходили поважно цілі стада оленів, бачив і вовків. Та він не боявся. Від вовків мав пістоля, сокиру за поясом, ще й за-кляття від них знав.
Загнавши кози на місце, Юрчик виліз на найвищий камінь, щоб бачити все стадо. Так минуло кілька годин. Кози паслись. Юрчик завертав тих, що далеко заходили, грав на флоярі, співав собі. Коли це раптом в повітрі почало швидко холоднішати. Сонце, наче злякавшись чогось, хутко сховалось за хмари, що їх тепер цілими табунами, мов сполоханих коней, звідкись нагнав вітер. За Говерлою загриміло. Раз і другий. Ішла злива з громами, котилася вже по горах грізна луна. Кози злякались, особливо козенята, збились у купу, поглядаючи раз у раз своїми немов скляними жовтими очками на грізне небо. Гнати на полуднє було ще рано, сховатись від бурі ніде. Юрчик вирішив відвернути од себе лихо заклинанням. Робилося це досить просто. Треба було тільки виговорити навиворіт увесь "Отче наш" та "Богородицю" — і буря мусила пройти стороною. Юрчик, правда, ніколи ще таким чином бур не одвертав, але старі пастухи запевняли, що це надійний спосіб.
Хлопець скинув крисаню і почав вимовляти ті незвичайні слова:
— Ні оченаш, ні іже єси, ні да святить си...
