Опришки - Гжицький Володимир

Аж страшно. Вирішив зайти до війта, попросити коня. Бо ж не потягне ніг. По дорозі до Дідушкового оседку трапилося ще кілька гуцульських хат. Спинилися й коло них. Сам возний і два двірські вояки, що завжди супроводжували його в такій службі, покірні й байдужі до всього, як і він. Знову полинули звуки барабана. Неначе зграя сірих горобців, сполоханих на току, хмаркою знялись і на землю впали, вдарившись грудьми об стіни гуцульських хат. І тільки частина їх понад дахами тих хат полинула аж ген у гори.

Зваблені барабаном, як завжди, перші повибігали з хат заспані діти, за ними жінки посунули, витираючи нашвидку мокрі руки об фартушки, повиходили де-не-де й ґазди і, спершись на вориння, готувалися слухати.

Зібравши сяку-таку кількість слухачів, возний почав виголошувати панського декрета. Проте закінчити йому не вдалося. Тільки-но проказав він перші слова, як, їюцілений іззаду каменюкою, зойкнув і впав на землю. Довкола старого зчинився неймовірний шарварок. Спершу ніхто не міг зрозуміти, що сталося. Вояки подумали, що возний просто нагло захворів. Коли ж він пояснив крізь плач, у чому справа,— кинулись шукати злочинця. Камінь міг вилетіти тільки з Дідушкового оседку, до якого возний стояв спиною. Отже, метнулися туди. Од дороги відділяли війтове подвір'я старі дуплаві липи, смереки, а під ними густий чагарник, що служив узимку захистом птаству, а в спеку — маржині, яка літувала на долах. Злочинець міг прекрасно в нім сховатись. Вояки винишпорили весь чагарник, але не знайшли нікого. Прийшли назад до возного. Сидів спертий на вориння й стогнав. Здавалося, не доживе до вечора. Біля старого зібралося багато людей, а через хвилину заїхала війтова підвода, щоб відвезти його до замку. Коли вже підвода з возним і вояками рушила з місця, на вулиці показався горбань Фока. На нього ніхто не звернув уваги і ніхто не помітив, що вийшов він із війтового оседку. Порівнявшись з підводою, Фока глянув на тих, що в ній сиділи, чвиркнув зневажливо крізь зуби і звернув у двір старого Василя Довбуша.

Минуло два дні. Ще сонце не сходило, як до війтового двору рушили з гірських оседків мішанники. Ближчі вже дісталися до його брами, коли інші ще тільки спускалися з кичер *, китиць 2, розчолин 3, женучи живі чорно-білі потоки, щоб і собі влити їх у велике озеро, яке хвилювалось на майдані перед війтовою господою. Тут стояв уже старший вівчар Данило Вовк-Устері-цький, високий, широкоплечий, а біля нього кілька вівчарів до овець, гайдеїв до товару, стадар до коней, яло-вичир до ялового дробу і баранів, телячир до телят, козар до кіз. Не було ще тільки нічника, що вартує на полонині вночі, носить воду та підтримує вічний вогонь. Цей був теж уже найнятий, але ще не прийшов, і Данило оце чекав його. Не турбувався, знав, що прийде, бо то ж був уже літній ґазда, який виходив з ним на полонину не перший рік. Такий не підведе.

Дідушок перераховував свою маржину. Узявся до цієї роботи сам тому, що тільки так можна забезпечити свою маржину від людських уроків. Тут і дружині власній не можна довіряти. Устав сьогодні до схід сонця, ще тільки сіріло надворі, і пішов до хлїва, де ночували стрижені вівці. Радів, дивлячись на своє багатство. Потім обережно скинув гачі4, повісив їх на кілку, став у дверях, розкарячивши ноги, і, перепускаючи вівці проміж ніг, почав їх лічити. Налічив вісімсот десять. Аж утомився. Коли перепускав останню, проказав:

1 К и ч е р а — гора без лісу.

2 Китиця — гора з лісистим верхом.

Розчолина — гора на якій смугами ліс і поле. * Ґ а ч і — штани з червоного сукна.

— Аби тобі ніщо так не шкодило і абись не була така урічна, як мої гачі, які ніхто не урече.

Тепер він уже був певний, що маржина його лишиться здорова, що її не битиме на горах ведмідь.

Одягнувши гачі, пообтрушувавши з них солому й пір'я, що прилипло до сукна, вийшов поволі на подвір'я. Сюди вже долинав гамір з майдану: ревли тривожно корови, бекали розбуркані вівці, іржали коні, гавкали котюги 1, покрикували пастухи. Увесь цей шум для гуцульського вуха звучав наче гімн сонцю, що саме тоді виглянуло веселе з-за кичери й залило золотом долину.

А ось підійшов і нічник, Микола Юринга. Був час виганяти. Війт відчинив браму, і живе озеро, що пле-скалося досі в берегах подвір'я, ринуло на майдан. Старший вівчар швидко відділив від овець корови й коні, передав гайдеям та стадареві, і ті погнали їх до стад, що стояли окремо. Вівці ж самі змішалися з загальною масою овець. Люди поспішали, бо сонце швидко підіймалось і з'їдало туман.

— Готово все? — гукнув нарешті Данило.

— Готово! — відповіли з кількох боків.

Тоді він підніс угору топірець. Це був умовний знак. Чоловіки поскидали крисані, жінки схилили голови. Всі почали молитись. Молилися тихо, кожне про себе, але здебільшого тільки для форми, тільки тому, що так годилося, що так веліли віковічні традиції. Думки більшості цих людей приковувала зараз земля, а не небо. А Микола Юринга — той навіть підсміювався, коли баби вишіптували богові свої прохання. Опришкуючи, він одвик молитися. Отож і підганяв тепер жестами бабів, аби швидше кінчали.

Молилися недовго. Ось уже вибігли наперед два пастухи і рушили поволі до гір. За ними пішли поважно корови, воли, потому вівці й кози, а за вівцями коні. Кілька коней з терхами несли кукурудзяну муку, сіль, посуд; за кіньми ішов старший вівчар із рештою пастухів, а з самого заду мішанники, жінки й діти, що проводжали свою маржину аж на край села.

Відходячи, старший вівчар попрощався зі своїм депутатом, і той побажав йому щастя в дорозі та на поло

1 Котюга — собака.

нині. Дав йому кілька порад, як пасти худобу, як збирати набіл, та перестеріг:

— З опришками ви собі не заходьте!

Це вперше в житті почув Данило таку пересторогу, бо ватаги й вівчарі на полонинах завжди жили в дружбі з опришками. Та й ніхто з них, хоч би й хотів, не посмів би опришків цуратися. Це ж, певно, війт щось кепське задумав проти опришків. Он і Довбуша згадує. Але мову його заглушає незвичайна музика майдану. Саме в цю мить задули вівчарі в трембіти, заграли ден-цівки, флояри, ляснули постріли з пістолів, задзеленькали мосяжні дзвіночки на шиях корів і овечок, заголосили жінки, заговорила маржина всіма голосами, і ця симфонія наповнила усю долину. Почався хід полонинський. Маржина гуцульська ішла на літовище.

Коли відійшли трохи від майдану і жива ріка почала поволі вливатись у русло гірської дороги, кілька молодих парубоцьких голосів завело під приграш фло-яр веселих гірських полонинок, що їх рік-річно співають під час полонинського ходу. Почав, як звичайно, один голос:

Ой розлука, пане-брате, розлука, розлука, Бо ти підеш поза граба, а я поза бука!..

До нього приєдналися інші голоси:

А ми удвох, товаришу, віддавна та й нині. Тепер зістаєш ти дома, а я в полонині.

Проте пісня скоро обірвалась, бо всі помітили, що не бере участі в загальних веселощах старший вівчар Данило. Хотіли його розворушити. Хтось навіть заспівав пісні, спеціально для нього складеної:

Та й не було, та й не буде понад Устерічки, Куди їду, повертаю до душки Марічки.

Данило був з Устерік. Проте й ця пісня на нього не вплинула. Він не чув навіть, що співали. Він думав.

Події останніх днів, от хоч би й учорашнього, примушували задуматись. Адже за годину по тім, як княжого возного влучив отой пам'ятний камінь, налетів, ударив на село, мов яструб на зграю горобину, Псович. Прискакав із замку верхи з кількома вояками і вчинив бешкет, якого досі нехто не чув і не бачив. А що дісталось старому Довбушеві, того й словами не сказати.

"За що ж били старого? — думав тепер Данило.— Хіба батько може відповідати за дорослого сина? Та й син той поганого ще не зробив нікому. Навіть воєводині зла не вчинив. А вона ж його, одинака, навіки до війська хотіла віддати, бо ж, бачте, їй не сподобався..."

Не сходили з-перед очей картини знущання зі старого гуцула, з його жінки, трус у їхній господі, як грабували їх добро. І ще одна постать при цьому зринула в пам'яті — постать горбаня Фоки. Виріс в йоґо уя^і Фока на велетня. Хто б від нього сподівався! Коли пр-сіпаки катували старого Василя, хлопець підійшов до Псовича і гукнув йому просто в лице:

— Не бийте його! Він не винен! — і гордо додав: — То я кинув камінь.

Кати змішалися на мить. Неможливо було не повірити цьому хлопцеві. Тільки Псович не хотів вірити каліці. Тоді Фока докладно оповів, як усе було. Як він кинув камінь із війтового чагарника біля дороги. Кинув і, влучивши пана возного* сховався в дуплі величезної війтової липи, про яку всі знають, крім хіба вояків, що його шукали. Хоч Дідушок простодушно підтвердив, що справді стоїть така дуплава липа на його подвір'ї, проте й тепер не повірив Псович хлопцеві. Все ж таки намірився оперіщити його, для порядку, батогом. Але горбань глянув на нього такими страшними очима, що шляхтич інстинктивно опустив руку і очі відвів убік.

Данило все це чув і бачив. Отож і віщувало йому тепер серце, що недаремно осмілів Псович, що починається війна не на життя, а на смерть. І Дідушок у цій війні буде на панськім боці.

З такими думами ішов Данило Вовк за стадами. Мішанники, жінки й діти від підніжжя гори вернули додому. Тепер залишилися самі свої, самі ті, що мають літувати на полонинах. Вони наче не брали собі так близько до серця усього, що сталося в селі. Молоді були. Вифівкували собі на флоярах та виспівували полонинок. Правда, в деяких полонинках, хоч їх і на веселий лад співали, бриніли час від часу й тужні нотки. Найбільше суму вкладав у пісні Юрчик, сирота, козар. Він найчастіше придумував нові слова для полонинок. Зараз він теж заспівав, що аж Данило заслухався:

Ой горіла Коломия та най горять Кути.

Ми б у панів не служили, коли 6 не рекрути.

Ми б у панів не служили і панів не знали, Коли б наші білі ручки назад не в'язали, В'яжеш мені, пане, ручки, в'яжеш мені ноги, А на кого залишаться та батьки убогі? Аби вони на старості панщину робили, А ми, хлопці молоденькі, у війську служили...

Заслухався Данило й засумував. Жити в ріднім краї ставало все тяжче...

А от природа не мінялась, усе такою ж буйною красою милувала очі. Ось цими місцями ходив він стільки років і, проходячи зараз повз них, вітався очима, немов цілував їх.