Таємне Товариство Боягузів та Брехунів - Воронина Леся

Тепер мені здавалося, що за мною стежать уже давно. Просто раніше я відганяв від себе підозри, коли помічав, як похмурі постаті у довгих плащах і старомодних крислатих капелюхах затуляються газетами або демонстративно втуплюються у вітрини магазинів, щойно я зверну на них увагу. Але тепер аналізувати всі ті дивні збіги було ніколи. Я кілька разів натиснув на ґудзик дзвінка, але всередині квартири було тихо.

"Отже, бабуся пішла на роботу – до банку", – подумав я і повернув у дверях ключ. Тиша, що стояла в помешканні, видалася мені моторошною й гнітючою. "Приїхали! – подумки дорікнув я собі – Вже й тиша тебе лякає..."

Та в цю хвилину я помітив на столі невеличкий предмет, схожий на комп'ютерну флешку. Однак, коли я взяв предмет до рук, то з подивом виявив, що це звичайнісінький спортивний свисток на мотузці. Схожий свисток має наш учитель фізкультури. Я розгублено покрутив свистка у руках, аж раптом щось усередині нього клацнуло й звідти почувся... голос моєї бабусі:

— Климе, якщо ти зараз чуєш моє послання, значить мене захопили синьомордики. Не хвилюйся. Головне: зроби все точно так, як я тобі скажу. По-перше, підійди до вікна.

Я був такий ошелешений, що слухняно рушив до єдиного у вітальні вікна.

— Бачиш вазон із калачиками? Витягни квітку, на дні горщика дістань ключа, – спокійний голос бабусі продовжував давати вказівки.

Я закляк. Уявити, що моя бабуся, для якої її квіти, здавалося, були найбільшою радістю в житті (вона весь час підливала їх добривами й підв'язувала листочки), сама пропонує видерти з коренем калачика, було просто неможливо. Але голос бабусі, яка ніби передбачала, що я вагатимусь, наказав:

— Скоріше, часу залишилося зовсім мало. Діставай ключ. На подвір'ї під старою грушею стоїть жовтий автомобіль. Цим ключем відчиниш дверцята, сядеш за кермо, а далі отримаєш нові інструкції. І головне, онучку: нічого не бійся. Ми маємо план. Скоро ти про все довідаєшся. Пам'ятай, ТТБ у тебе вірить!" – бабусин голос якось дивно забринів, і мені здалося, що вона намагається стримати чи то сміх, чи то сльози.

За останні дні я звик до несподіванок, але те, що моя лагідна й завжди усміхнена бабуся якимось чином пов'язана з Таємним Товариством Боягузів, не вкладалося у мене в голові. Але тепер над цим ніколи було розмірковувати. Раптом я відчув, що синьомордики, як їх влучно прозвала бабуся, перейшли у наступ. І, невідомо з якої причини, своїми першими жертвами вони вибрали нашу родину.

Я стріпнув головою, відганяючи вагання й страх, легко висмикнув калачика з горщика, намацав на дні ключ і вибіг з дому, шукаючи очима жовтий автомобіль. Чомусь я сподівався, що побачу щонайменше жовтий мерседес останньої моделі. Насправді ж під покрученою дуплавою грушею, що якимось дивом вижила посеред заасфальтованого міського подвір'я, стояв... обшарпаний "горбатий" "Запорожець"...

"Тю, – промайнуло у мене в голові, – і на цій іржавій консервній бляшанці ми збираємося перемогти космічних монстрів і врятувати світ?"

* * *

РОЗДІЛ 15

НАЙКРАЩИЙ У СВІТІ АВТОМОБІЛЬ — ЦЕ...

Подвір'я було абсолютно порожнє. Зрозуміло: діти пішли до садочків і шкіл, а дорослі – на роботу. Та щойно я підійшов до "Запорожця" й почав встромляти іржавого ключа в шпарину замка, як на наше подвір'я заїхав екскаватор із величезним, виставленим уперед ковшем. Мене здивувало те, що, їхав екскаватор неймовірно швидко.

"Нічого собі будівельна техніка розвелася – якісь гоночні екскаватори шастають містом", – подумав я, і враз зрозумів, що той екскаватор прямує саме до мене й до старенького жовтого "Запорожця".

Урешті мені все ж пощастило відімкнути пом'яті дверцята автомобіля, я скочив на переднє сидіння й судомно вхопився за кермо. Що робити далі, я не знав. Ніколи в житті я не водив машини. Тим більше, що не було жодної Гарантії, що ця іржава бляшанка взагалі зрушить з місця. А найголовніше: я не уявляв, як завести машину.

— Негайно пристебнися! – почув я механічний голос і відразу впізнав його. Саме цей голос привітав мене у підземній лабораторії ТТБ, куди я провалився крізь каналізаційний люк. Вагатися було ніколи. Ківш екскаватора вже навис над самісінькою моєю головою. Я намацав ремені безпеки і одним рухом за-клацнув їх на грудях. Не встиг я цього зробити, як мій старенький "Запорожець" загуркотів, немов ракета перед стартом, підстрибнув угору, наче велетенський гумовий м'яч, і вискочив з-під самісіньких залізних зубців гігантського ковша.

Краєм ока я побачив, що керує екскаватором уже знайомий мені синьомордий прибулець, який нещодавно захопив мене на фальшивому будмайданчику. Тоді мене врятувала ненажерливість блакитного хижака і те, що наша муха подіяла на нього як снодійне. Тепер усе залежало від того, чи пощастить мені втекти від нього на старовинному маленькому автомобільчику...

Та я даремно хвилювався. Як видно, мій "Запорожець" мав приховані резерви. Бо, здивувавши мене шаленим стрибком, автомобільчик несподівано чхнув, потім різко розвернувся на місці й помчав назустріч нападникові.

— Що ви робите?! – закричав я, чомусь звертаючись до машини на "ви".

— Заспокойся і міцніше тримай кермо, – озвався все той же голос, а наступної миті автомобіль так само спритно підстрибнув і опинився ззаду неповороткої машини. Прибулець почав смикати за важелі, намагаючись розвернутися. Величезна машина похитнулася і почала повільно завалюватися на правий бік.

За кілька секунд посеред мого двору лежав перевернутий екскаватор, що надсадно гудів і смикався. Всередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього росла величезна синя ґуля.

А я, зрозумівши, що мій "Запорожець" – найнадійніший і найдосконаліший автомобіль у світі, з полегшенням відкинувся на спинку сидіння й на шаленій швидкості понісся у безвість – назустріч небезпеці.

* * *

РОЗДІЛ 16

ЗАГАДКОВА ПАНІ СОЛОМІЯ

— Це був їхній ватажок, – так само монотонно промовив механічний голос.

— Хто? – стрепенувся я, бо вже почав був дрімати.

— Істота, яка хотіла розчавити тебе ковшем екскаватора – ватажок космічних прибульців, – терпляче пояснив голос.

Ми мчали автострадою з неймовірною швидкістю, якої я майже не відчував. Бачив лише, що придорожні дерева й кущі зливаються у якусь суцільну зелено-жовту смугу.

— Прошу тебе бути уважним і все запам'ятовувати. Сьогодні прибуває основний десант космічних хижаків. Блакитні жаби – це тільки їхні розвідники. Десант прибуває в пустелю. Саме туди, де ведуть розкопки твої батьки. Рівно о третій ночі.

— Але чому ми їдемо туди самі? І як із усім цим пов'язана моя бабуся? І мама з татом? І як ти збираєшся встигнути? Навіть найшвидший "Запорожець" не може літати зі швидкістю ракети.

— Пані Соломія все продумала. Ми будемо вчасно.

— Пані Соломія? – вражено вигукнув я.

Це не вкладалося у мене в голові. Соломія – ім'я моєї лагідної й завжди заклопотаної хатніми справами бабусі. Щоправда, її так майже ніхто не називає. Вдома і на роботі вона просто бабуся Соля. І чим бабуся може захиститися від цих лютих і підступних потвор? Бити синьомордиків шваброю й ганчіркою? Ніби вгадавши мої думки, механічний голос додав:

— Пані Соломія – видатний учений. Це вона винайшла протиотруту від вірусу страху. А ним уже заражена більшість мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію й зненацька захопили її. Та в неї, про всяк випадок, був підготовлений запасний план. І виконати його маєш ти.

Я ще думав над щойно почутими словами, коли відчув, що мій швидкісний "Запорожець" гальмує. Визирнув у вікно й зойкнув від подиву – ми стояли посеред сільської садиби моєї бабусі.

Я ступив на зелений спориш і підійшов до криниці. Хотів напитися води й уже почав опускати відро на ланцюгу, коли почув лопотіння крилець. До мене підлетів жовтий метелик – той, що зранку приніс записку, – і так, ніби він робив це все життя, спокійнісінько сів мені на долоню.

Тепер я зміг роздивитися метелика краще. Усе в ньому було точнісінько таке, як у звичайних капустяних метеликів – і жовті крильця, що мінилися на сонці, й довгий хоботок, і шість лапок, і закручені вусики. Ось тільки цей метелик був разів у десять більший за звичайного. Як і першого разу, до лапки у нього була приладнана капсула із запискою.

"Нічого собі, раніше була голубина пошта, а тепер метеликова", – подумав я і швидко пробіг записку очима. Там було написано лише одне речення:

"Третій помідорний кущ ліворуч від паркану".

Я слухняно попрямував на бабусин город, підійшов до зеленого куща, на якому висіли стиглі червоні помідори. Що робити далі, я не знав. Підказок більше не було, тож я мимоволі простяг руку й зірвав найбільший томат. Тієї ж миті кущ почав повільно від'їжджати вбік, а під ним відкрилася металева поверхня, схожа на дитячу гірку, по якій так люблять спускатися малюки.

Що за чортівня! Я щоліта жив у бабусі – її село зовсім поруч із містом. Я стільки разів збирав на її городі огірки, картоплю й редиску. До речі, помідори бабуся чомусь завжди збирала сама... Може, тут теж схованка – як у горщику з-під калачиків?

* * *

РОЗДІЛ 17

МАШИНА ЧАСУ ІСНУЄ?

Я роззирнувся довкола – порадитися було ні з ким. Здається, вся відповідальність за визволення рідної бабусі з лабет хижих синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився і, сівши на металеву доріжку, що стрімко спускалася в глибину, полетів у безвість.

За кілька хвилин я впав на щось м'яке й пахуче. Сіно – тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, простягнув уперед руку, відчув під пальцями вимикач, і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено оглянув приміщення. Уявити, що це криївка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити.

Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось... Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу – це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. І врешті – це з нею я зустрівся за брамою, що вела у яблуневий сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі – Жук і Заєць.