Авіаційний гурток - Васильченко Степан

Про якусь небезпеку вам і в голову не прихо-дить. Подорожуючи, розмовляєте радіом з тими станціями, над котрими пролітаєте, розпитуєте передні станції про погоду чи слухаєте концерти — чи то з Парижа, чи Лондона. Поки те-се — не-зчулись, вже й у Лондоні. Ні, я все ж таки з більшою охотою поле-тів би на аероплані, ніж на якомусь жлукті,— додав він, сміючись.

Довго ще говорили, часом жартували, сміялись, але помітно вже було — думніші стали очі в людей, більш довірливий голос. Кінчив літун побажанням:

— Хай же живе наша червона авіація, хай росте, шириться вона у нашому багатому, талановитому краї! — Шукав очима школярів-авіаторів.— Хай живуть молоді піонери, що кинули у вашому селі перше проміння свідомості щодо цієї великої, для всякої країни необхідної справи!

Дехто аж загорівся:

— А що? Хай і наших знають! Наша Ковалівка теж не абищо. Мо-лодці школярі.

— Слава! Слава! — Вхопили на руки Петра, Андрія, Матвія, далі всіх членів авіаційного гуртка, більших і малих, гойдали вище голови.

XII.

В КИЇВ ПО СІЛЬ

— Громадяни! Товариші! — махає руками літун.— Увага! Маю ще вам сказати дещо.

Помалу затихли. Усміхаються.

— Хто хоче проїхати на аероплані до Києва й назад? Можна взя-ти двох — одного з більших школярів, другого — коли із дорослих хто охочий. Хто сміливий? Хто на голову міцний?

Зашуміли, загули, і незабаром із членів гуртка вийшов наперед Петро, якого товариші вибрали одноголосно, схвильований, ра-дісний. З дорослими справа улагодилась не так швидко. Всі хоті-ли, але всі боялись.

— Хай ось Максим Мичка летить: він на морях плавав.

— Ні, Мички шкода — дітей багато, хай летить Григор — він бурла-ка, у нього ні жінки, ні дітей...

Регіт.

— А жінкам можна?..

— Можна!

Зацокотіли, тоненько загомоніли жінки:

— Марусю! Бабу Грибиху! Тетяну! Москалівну?..

Веселий чоловік:

— Люди добрі. Прошу вас слізно: беріть мою!.. Хай голови не гризе мені!

— Тетяну! Тетяну!..

Мало не силоміць випхали наперед високу, струнку молодицю, ту саму, що приносила хлопцям у майстерню горщик ряжанки. Засоромлена, червона, аж пасмо коси вибилося з-під очіпка, а очі сяяли сміливо й весело. До Петра:

— Ну, сину, коли гинути, то гинути разом. Що там не буде — поле-тимо!

— Оце так! Мати з сином... Оце молодиця!

Тим часом літун заохотив собі на допомогу кілька душ людей, школярів, нашвидку поясняв їм, як треба буде пускати аероплан. До матері й сина:

— Ну, тепер, сідайте! Сюди ось...— Вийняв годинника.— Без чверті чотири!

Тетяна, сідаючи, весело й схвильовано до людей:

— Ех, хоч раз у житті вирвуся з цього пекла! Прощавайте, люди добрі, не згадуйте лихом!

Кругом загоготіло:

— Це родимий літун! Вона й дівкою була угара!

— Гляньте, то їх прив’язують, чи що б то?

— Аякже, щоб часом перекидя не полетіли!

Матір і сина поприв’язували, наділи на голову шапки з довги-ми ушима, літун дав їм поради, як себе тримати під час літання, тоді заліз у аероплана, покрутив стернами й крикнув щось меха-нікові. Той декілька разів повернув пропелер... Зашумів двигун, загув гвинт. Механік з допома-гачами вхопили аероплан, держа-ли, як дикого крилатого коня, що поривався летіти...

— Пускати?..

— Заждіть! Заждіть! — наузбіч проштовхувався якийсь дід з міш-ком під пахвою. Кричить: — Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!

Сміються кругом, сміється літун, рукою махає — давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гук-нув:

— Півпуда солі? Добре!

Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:

— Пускай!

Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, по-мчав угору.

Глянув Петро униз — серце замліло.

Механік, люди, майдан, школа — все шугнуло вниз, як у провал-ля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному мі-сці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур’янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.

XIII.

У КИЄВІ

— Де це ми?

Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...

Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній пере-кинув їх із села аж сюди... Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:

— Автомобіль у нас вільний?

— А що таке?

— Після скажу...

Гуде автомобіль.

Сіли. Загув.

Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки... люди пі-ші, люди на возах... трамваї, височенні будинки.

Задирчав автомобіль. Став. Перед очима — скляні двері, над ни-ми великими літерами:

СОРОБКОП.

Літун із дідовим мішком з автомобіля — у двері — сховавсь...

Дві-три хвилини — виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить...

I вже перед очима знову аероплан...

Скілька хвилин і...

"Дрр..."

Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур’яни, Київ, як не-величкий малюнок, менший, менший... зник...

XIV.

ДІЛО БУДЕ

В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові по-рядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годин-ника, заклопотано заглянув у нього:

— Двадцять п’ять хвилин пройшло — час би вже...

— Так швидко?! — дивуються.

— Треба, щоб уже вертались,— певно, з тією сіллю забарились.

Жартували з дідом:

— Ні солі, ні мішка...

Аж ось один із школярів:

— Гуде...

Схопились з місця — всі на майдан, попіднімали голови вгору.

Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:

— А он же й він!

— Де? Де? Ага! Бачу!

Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.

Обступили, оточили:

— Ну як? Ну що? Дуже страшно?

Петро й мати сміються, точаться, як п’яні:

— Як тепер чудно тут! Немовби й село не те...

Хтось згадав:

— А солі дідові, мабуть, не купили?

— О, я й забула — єсть.

Передають дідові клунок. Всі до того клунка:

— Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?

Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:

— А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..

XV.

УРОЧИСТІ ЗБОРИ

Перед тим, як одлітати, літун зайшов у шкільну майстерню. Там зібрався весь авіаційний гурток. Члени гурткової президії, Петро й Матвій, закінчили цієї весни школу, і на їх місце треба було обрати інших. Голова гуртка, Петро, одкрив збори. Озирнув-ся — нема секретаря.

— Секретар! Де ж секретар?

Андрій стояв осторонь, як чужий, чогось невеселий, задума-ний.

— Я ж... виписався з гуртка,— стиха промовив він.

Всі якось про це вже й забули були, тепер згадали.

— Як же тепер? Другого вибирати? Чи, може, знову приймемо Андрія? Як ти, Андрію?

— Коли приймете знову, то я...

Загули:

— Прийняти! Прийняти! Він усе ж багато працював коло моделі. Він і моделю догадався, як пустити. Прийняти! Голосуйте!

— Заждіть, товариші,— спинив їх Петро.— Андрієвої заяви ще не розглядали наші загальні збори, і коли він зараз зречеться її, то нам не треба буде й голосувати, я так гадаю.

— Правда,— загули,— сідай, Андрію, на своє місце та більше так не роби!

Андрій, червоний і радісний, швидко сів на своє місце.

Одчинили збори. За почесного голову обрали товариша Мико-лу. Вітали його бурхливо, радісно. Подякувавши за честь, това-риш Микола сказав промову, коротеньку, але щиру й гарячу. Він казав, що сьогоднішній день для нього справжнє свято, що в ньо-го зростає певність і віра у розвиток, у велике майбутнє авіацій-ної справи у нашому краї, коли він дивиться на ці молоді, ще ди-тячі, завзяті обличчя. Казав: "Коли ви, діти, змогли вже в своєму селі порушити між дорослими селянами цю великої ваги справу, що ж зможете ви зробити тоді, коли набудете сили й знання й коли з такою любов’ю й завзяттям оддастеся справі авіації". За-кликав поширювати свою роботу в школі і в селі, учитися, наби-рати членів, поширити в селі осередок допомоги авіації. Обіцяв держати з ними зв’язок, допомагати всім, чого буде треба. Радив тепер же накреслити план дальнішої роботи. Андрій відразу за-горівся:

— Далі, я гадаю, нам треба збудувати справжній аероплан.

Всі засміялись.

— Ого, куди вхопив!..

— Аероплан не аероплан, а планер, я гадаю, ви могли б тут збу-дувати,— промовив літун.

— Планер! Планер! — загули збори.— Щоб літати, як Яковчук!

— Стійте,— спинив усіх Матвій,— будувати, то будувати, але з чого ми будемо будувати? На які кошти?

Всі примовкли.

— Справді. Це питання цілком слушне, і його треба уважно обмі-ркувати,— сказав товариш Микола.

Далі товариш Микола запропонував, щоб хто-небудь із членів гуртка списав усю роботу гуртка коло моделі, всі пригоди, які до-велося пережити гурткові, й одіслав у редакцію авіаційного жур-налу "Повітряна флота", що видає його Центральне правління товариства авіації та повітроплавства у Харкові. Зрештою вий-няв авіаційні значки і роздав членам гуртка. Дійшовши до мале-нької Марійки, він спинився здивований.

— Невже й ця дівчинка — член вашого гуртка?

— Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар!

Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з ра-дощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка.

Коло дверей стояло душ і-з п’ять учнів, не беручи участі в збо-рах.

— Це теж із вашого гуртка?

— Ні, це прийшли записуватися у гурток.

— Ого, зразу п’ять душ!

— Е, це ще не всі...— Почали рахувати, хто ще казав, що хоче запи-сатись у гурток.

— ...І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгір-ний, і Макар Підгірний...

— Дивіться, який урожай у вас сьогодні,— сміється літун. Тим ча-сом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, пока-зував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича.

— В чім річ? — помітивши це, спитав товариш Микола.

— Петро Михайлович теж член нашого гуртка.

— А, правда. Я й забув.— І товариш Микола, сміючись, подав зна-чок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: "Дати й дідові?" — "Дайте! Дайте!" Дід поче-рвонів, засоромивсь — тікати; придержали, до свити причепили.

Посипались оплески, вигуки, радісний сміх...

Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини.