Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис

Якщо порівняти речення "Одної ночі приснився мені сон" з останнім реченням "Уже я думала–гадала про тебе днями й ночами", то відчуємо, що в першому реченні говориться конкретніше про якийсь час (одної ночі), ніж у другому, де йдеться взагалі про невизначений час (днями й ночами).

У діловій і науковій мові орудний відмінок часу мало дається до використання, зате в мові художнього твору, в публіцистиці й щоденному мовленні треба вживати, залежно від нюансових потреб, обидві відмінкові форми.

Слід не забувати й про такі вислови з орудним відмінком часу, як: останнім часом, замість в останній час, цими днями, замість на цих днях, іншим часом, замість у інший час.

Правильно сказати "у вівторок", "у п'ятницю" або "щовівторка", "щоп'ятниці", а не "по вівторках", "по п'ятницях". Наприклад: "Консультації відбуваються у вівторок і п'ятницю (щовівторка й щоп'ятниці").

Родовий відмінок множини

"Багато статтів написано на цю тему, багато прочитано доповідів", "йому бракує ще знаннів", "Тут продається література з різних галузів техніки", У всіх цих реченнях іменники жіночого роду стаття, доповідь, галузь та іменник середнього роду знання стоять у родовому відмінку множини з закінченням —ів, властивим іменникам чоловічого роду: "ліс" – "лісів", "робітник" – "робітників" тощо. Така плутанина з закінченням родового множини відбувається підо впливом деяких говірок, але літературна мова додержується сталих граматичних закінчень, через те слід виправляти на статей, доповідей, галузей і знань. Іменник знання краще ставити завжди в однині: "йому бракує ще знання".

Тим часом іменник солдат у родовому відмінку множини дехто лишає в формі, що збігається з називним відмінком однини: "У клубі було багато солдат місцевої частини", – хоч правильно сказати "багато солдатів", як у фразі: "Картини героїчних битв Вітчизняної війни оживають у кипучій праці солдатів трудового фронту" ("Літературна газета").

Іменник "слов'янин" відмінюється так само, як і "селянин", тому в родовому відмінку множини буде "слов'ян", а не "слов'янів", як написано в одному сучасному вірші: "Київська Русь гуртувала слов'янів".

Місцевий відмінок множини

Підо впливом російської мови помилково ставлять у місцевому відмінку множини іменників закінчення — ам, — ям, а не — ах, — ях; "рахує по пальцям", "читає по складам", "мандрує по горам і долинам". Українська граматика вимагає в цих і аналогічних випадках ставити закінчення — ах, — ях: по пальцях, по складах, по горах і долинах.

Закінчення — ам буває тільки в давальному відмінку множини: "Дам лиха закаблукам, дам лиха й передам" (народна пісня).

Чоловічий чи жіночий рід?

"Спогад про неї стискає біллю"; "Я не хочу знов чіпати біллю сповнені серця", – читаємо інколи в сучасній поезії й прозі, де автори забули, що іменник біль в українській мові – чоловічого, а не жіночого роду (пор. у російській мові "душевная", "зубная боль"). Ця помилка трапляється й у публіцистичних виступах, дарма що наша класика й народна мова знали слово "біль" тільки як іменник чоловічого роду: "Вона чула страшенний біль, страшну втому в цілім тілі" (І. Франко); "Чужий біль нікому не болить" (прислів'я).

Інша річ, коли іменник біль означає білі нитки, тобто є відповідником російському "бель". Тоді він буде жіночого роду: "Під вербою над водою Катерина біль білила, із своєю біллю говорила" (Словник Б. Грінченка); "Невинна біль змінилась у гордий пурпур на тій калині, що тебе квітчала" (Леся Українка).

Деякі іменники в літературній мові належать до одного роду, а в розмовній, діалектній – до другого: "санаторій" і "санаторія", "клавіш" і "клавіша". Іменник "фальш" у чоловічому роді чергується з формою жіночого роду: "Фальш у її голосі різав Ярині слух" (О. Десняк); "А чи нема тут якого фальшу?" (з живих уст); "Арсенова душа не виносила брехні й фальші" (Л. Дмитерко). Хоч категорія чоловічого роду для іменника "фальш" старіша за категорію жіночого, проте ця друга витискає з сучасної української мови першу.

Якому роду давати перевагу в цих іменниках, залежить від характеру тексту: ділова мова, пряма мова в художньому творі чи стилізація під народну говірку.

ЗАУВАЖЕННЯ ДО НИЗКИ ІМЕННИКІВ

Башта і вежа

Часом постає питання – яке з цих двох слів, що обидва відповідають російському іменнику башня, краще застосувати в тому чи тому контексті – "башта" чи "вежа"?

Ці слова бачимо в українській класичній літературі, в творах сучасних наших українських письменників і в фольклорі: "Змурував високу башту" (Б. Грінченко);"Ой позволь, батьку отамане, нам на башти стати – не одному генералу з пліч голівку зняти" (історична дума); "Капітан стояв, висунувшись по груди з башти, і поглядав за шляхом, за рухом, за повітрям" (Л. Первомайський) і "Верх Бескида калинова там же стоїть вежа нова" (народна пісня зі збірки Я. Головацького); "Видніються вже віддаля увінчані ясною зіркою озорені вежі Кремля" (М. Бажан).

Із цих прикладів читачеві ще важко зорієнтуватись, де саме слід ставити перше чи друге слово. Якщо глибше проаналізувати всі ті випадки, де трапляються ці слова, то можна зробити такий висновок: слово "башта" треба ставити там, де мовиться про військові споруди давноминулих або минулих часів загальної й української історії (доба козаччини), як це бачимо в наведеній вище історичній думі й "Енеїді" І. Котляревського: "для ночі вдвоє калавури по всіх поставили баштах, ліхтарні вішали на шнури, ходили рунди по валах". Слушним це слово буде й у сучасній військовій техніці (наприклад, башта в танку), як це видно з цитати, взятої з твору Л. Первомайського. А ось там, де йдеться про будови, що втратили військове значення, наприклад, споруди Кремля, як це читаємо в вірші М. Бажана, або про архітектурні об'єкти, надто ґотичного типу, більше пасуватиме слово "вежа". Так само в технічних конструкціях слід користуватися словом "вежа", наприклад, "телевізійна вежа".

Було ще слово "гуляй–городина", що означало високу рухому дерев'яну споруду на зразок башти, яку підкочували колись під час бомбардування до ворожих мурів. Це слово втратило нині свою практичну вагу й може придатись хіба що в якомусь історичному творі.

Білизна, білість, білина, білота

Іменник "білизна" означає українською мовою спідню одежу: "Шиє ненька рукавиці сину, а сестра білизну для братів" (М. Терещенко). Цей іменник є ще в іхтіології, де позначає породу риби, яка по–російському називається "жерех" або "шереспер". Проте в нашій сучасній літературі трапляються випадки, коли цьому іменнику з наголосом на останньому складі надають значення російського слова "белизна": "Мене зачарувала білизна снігів".

Чи є потреба поширювати значення іменника "білизна", коли на російське слово "белизна" маємо в художній літературі слово "білина" ("Дід похилився так, що волосся спливало з кінською гривою в одну білину". – М. Яцків), а в наших словниках є слова "білість" (Українсько–російський словник АН УРСР), "білота" (Російсько–український словник за редакцією А. Кримського)? Певно, що нема, бо дальший розвиток нашої мови потребує вточнення, а не довільного поширення семантики.

Болільник чи вболівальник?

"Болільники довго не могли заспокоїтись після поразки "Динамо", – читаємо в одному періодичному виданні, а в другому: "Обличчя вболівальників красномовно свідчать про напругу й драматизм подій, що розгортались на льодовому полі в дні світового чемпіонату". То як треба назвати людину, що надмірно захоплюється на футбольних матчах та інших спортивних змаганнях, – "болільник" чи "вболівальник"?

Дієслово "боліти", від якого творять іменник "болільник", означає українською мовою "відчувати біль або жаль чи скорботу": "Так болить спина, трудно розігнутися" (М. Коцюбинський); "Мене ж болить її відвічнеє страждання" (І. Франко). Зате коли мають на увазі не самий біль, а перебіг хвороби, тоді вживають дієслова "хворіти": "Усе літо я хворіла" (Панас Мирний). Є ще в нашій мові слово "вболівати", що означає – "співчувати комусь", "журитися за когось", "брати чиєсь горе близько до серця": "Серце чогось щемить і щемить. Наперед уболіваючи за чужими дітьми, як за своїм сином" (М. Стельмах). Від цього дієслова й утворено іменник "уболівальник", яким позначають ту людину, що вболіває за невдачу або успіх гравця чи всієї спортивної команди. Наші академічні словники – Російсько–український та Українсько–російський – дають тільки слово "уболівальник", якого й слід додержуватись, поки українські спортсмени й глядачі не вигадали нового слова для тих нестямців, що не можуть спокійно всидіти на змаганнях.

Будівля, будова, побудова

Іменники "будівля" й "будова" інколи бувають синонімами, що означають тотожні поняття: "Громадські будівлі стояли по той бік села" (О. Копиленко); "Хитались червоні колони будови" (М. Бажан). У двох цих фразах обидва іменники передають закінчений наслідок будівельного процесу, що відповідає російським словам "здание", "строение". Проте іменник "будова" може означати ще й процес будування: "Ми росли на колгоспному полі, на будовах, у труді і в бою", (П. Дорошко), структуру (будова тіла, будова речення) й конструкцію (будова машини).

Є ще іменник "побудова", що означає закінчення процесу. Іноді його помилково вживають замість слова "будова", коли мовиться про структуру: побудова тіла. Цього не слід допускати.

Вид, на виду, на видноті, вигляд, краєвид

Багато трапляється помилок із словами "вид" і "вигляд" – їх ставлять одне замість одного або користуються ними там, де треба вживати інших висловів. Пишуть, наприклад: "Цього року в нас добрі види на врожай". Краще було б: "У нас добрі сподіванки (перспективи) на врожай". Іменник "вид" означає насамперед "лице": "На її виду ще й досі було знати сліди давньої краси" (І. Нечуй–Левицький); "Поганому виду нема стиду" (М. Номис). Цей іменник може бути й синонімом слова "зір": "Видом видати, слихом слихати" (Т. Шевченко).

Російський вислів "быть на виду" по–українському звичайно передається "бути на видноті" (перед очима, на оці): "На стіні, на видноті висів канчук–трійчатка" (О. Ільченко). Однак підо впливом діалекту, де трапляється вислів "на виду" в розумінні – "на видноті", "перед очима", чуємо в сучасній популярній пісні М.