Рiка далеких мандрiв - Сушинський Богдан

Щоб побачити гномика, але не бачити мене.

Менi, звичайно, теж хотiлося працювати, не звертаючи на неї уваги, але досить швидко вiдчув, що не вдасться. Через це дiвчисько я зiпсую скульптуру.

— А Чорногори нема, — кажу я навiщось. Нiби дiвча саме не бачить цього. — I взагалi, вiднинi ми витесуватимемо всi фiгури удвох.

— Ха-ха!.. — трiпнуло дiвча розпущеним та довгим, мало не до пояса, волоссям. I знову вiдвернулося.

— Що тут такого? — стенаю плечима. — Я теж буду рiзьбярем. I скульптором. Як Роман. Трiшечки пiдучуся i все.

— А Роман i не збирається бути рiзьбярем чи скульптором.

— Чому це ти так вирiшила, що не збирається? Можна подумати, що вiн дiлиться з тобою всiма своїми мрiями.

— Та це вже всiм давно вiдомо, — досить примирливо вiдповiло дiвча. — Увесь Нордан, окрiм тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.

— Ким-ким?!

— Та звичайнiсiньким каскадером. А що це таке — теж усi знають. Крiм тебе. — Можливо, дiвча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою. — Вiн дублюватиме акторiв кiно, що тут незрозумiлого? Наприклад, героєвi якогось фiльму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гiрську рiчку. Так от: за нього це робить каскадер. Хiба ти не знаєш, що Роман уже знiмався у справжньому художньому фiльмi?

Менi важко повiрити, що дiвчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне i при цьому заповзято хитаю головою, нiбито чутки цi доходили й до мене. Насправдi ж менi аж подих перехопило вiд такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, вiн ще й каскадер, знiмався у якихось-там фiльмах! Якби не дiвчисько, я, напевне, так i поїхав би звiдси, не дiзнавшись про це.

— Вiн i зараз готується до зйомок, — вирiшує остаточно доконати мене дiвча.

— Хто це тобi сказав?

— А це нiяка не таємниця, студенти з його загону розповiли. Всi знають, що Чорногора чекає виклику з кiностудiї. Здається, київської. Там збираються знiмати якийсь пригодницький фiльм. Про вiйну.

— Оце життя! — замислено кажу я. — Звiдки ж менi було знати, що Роман Чорногора — це ваш норданiвський Гойко Митич?

— Ну що ти... — вже цiлком по-дружньому каже дiвчина. — На екранi ти його навiть не впiзнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речi, вiн приїхав сюди з Одеси, вчиться там в iнститутi. Хоча родом звiдкись з Карпат. Цi Карпати, що, справдi дуже красивi? Адже ти теж з України?

— Кажуть, що найкрасивiшi в свiтi. Але сам я нiколи не бував там. Як i в усiх iнших горах. А ти звiдки?

— З Москви. Але влiтку ми всiєю сiм'єю живемо тут, у Норданi, тiльки на осiнь я повертаюся до бабусi.

— Батько, напевне, будує комбiнат?

— Бульдозерист вiн, — кивнула дiвчина. — А мама радистка. До речi, ти не проти того, щоб хлопцевi i дiвчинi знайомитися ось так, одразу?

— Усi люди на свiтi тiльки так, одразу, i знайомляться.

— Тодi мене звуть Iнгою. А тебе?

— Валеркою.

Я теж пояснив, звiдки приїхав та ким працює тут мiй батько. I що ми пробудемо в селищi до кiнця материної вiдпустки. Але все-таки менi хотiлося бiльше дiзнатися про Чорногору.

— Невже Роман такий смiливий, що може робити все, що роблять справжнi каскадери?

— Напевне, так. Вiн увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нiчого не боятися.

— Ну, цього хотять усi хлопцi, — стенув я плечима.

— Але багато iнших тiльки мрiють про таку силу волi. А Чорногора виховує її. Недавно вiн спустився на човнi з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, якi зважилися б на таке?

— Небагато. Навiть не вiриться. Я бачив цей водоспад. Вiн — для самогубцiв.

— Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всi теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся i Роман мало не загинув. Але все одно. А ще ранiше вiн переплив рiчку неподалiк гребеня водоспаду. Вже не в човнi, просто так. Знаєш, як усi боялися за нього?! Якби вiн раптом зiрвався звiдти... Навiть страшно подумати, що сталося б. I на гору, що по той бiк рiчки, теж пiднiмався. Я не була бiля того схилу, але кажуть, що вiн страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.

Я слухав Iнгу i не знав: вiрити їй чи нi. Не вживалися в моїй уявi цi двi постатi — Чорногори-рiзьбяра i Чорногори-каскадера. Не вживалися i все. Не було в ньому нiчого вiд каскадера, ну нiчогiсiнько!

— Добре, що ти розповiла менi все це, — нарештi змилостивлююся над Iнгою. — Адже ми з Романом познайомилися тiльки двi години тому. Ось, учить мене витесувати гномикiв.

— Та що ти кажеш? — раптом нiби пiдмiнили Iнгу. Про Чорногору вона вмiє говорити серйозно, а про мене — нi. — I ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? — розсмiялася Iнга, вiдходячи вiд огорожi. — Бiдний Чорногора: невже вiн не розумiє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?

I погордо вiйнувши снопом довгого чорного волосся, пiшла геть.

5

"...Який з тебе скульптор?" — передражнюю Iнгу, повертаючись до свого Гномика. — "...Який скульптор?!" Нiбито в неї могло б вийти краще!"

Знову пробую взятися за роботу, але менi вже не працюється. Треба ж було цьому дiвчиськовi приходити сюди! Вдасться — не вдасться! Iншим же вдається. Аби тiльки стояти над душею i каркати.

Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрiзiв, як звiдкись з'являється Роман.

— Бачу-бачу, працюємо в потi чола. Цiкаво, чим потiшимо сьогоднi громадськiсть Нордана? — весело проказав вiн ще вiд хвiртки. Але, побачивши мiй витвiр, розчаровано пошкрiб пiдборiддя. — Нi, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще бiльше ледащо, нiж я. А по-друге, ти надiлив свого Гномика такою шиєю, що вiн радше схожий на пiнгвiна, нiж на чоловiчка.

— Та невже?! — вдавано дивуюся я. Менi треба було б образитися, проте розумiю, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномиковi не пощастило — це точно.

— Слухай, а може, це навiть добре, що вона така? — кажу Чорногорi. — Усi гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть вiддати. Он, цi, як їх, абстракцiонiсти...

— Пофантазуй-пофантазуй... — бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя. — Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.

— Нiчого, спробуй, — раджу тепер уже я. — А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.

Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.

— А знаєш, — наважуюся нарештi, — коли тебе не було, приходила Iнга.

— Он як! Вiзит ввiчливостi. — I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження. — Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?

— Ага, — iронiчно посмiхаюся, — познайомились.

— Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.

— Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?

— Нi, звичайно, — спокiйно вiдповiдає Роман. — Актором — нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?

Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?

— От бачиш, — розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi. — Все, що стосується акторства — легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне — щоб ти полюбив цю справу.

— I що ти спускався у човнi з водоспада — теж легенда? — допитуюся в нього.

— Нi, про човен i водоспад — правда, — несподiвано визнає Роман. — Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.

— Навiщо ж ти так ризикував?

— Тобi цього не зрозумiти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправдi для мене важливо перевiрити самого себе. Адже тобi теж не раз хотiлося дiзнатись, на що вистачить смiливостi, а на що — нi. Зумiєш подолати свiй страх чи страх подолає тебе. Я справдi хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерськi групи при кiностудiях. Але щоб стати професiйним каскадером, треба чимало знати i вмiти — водити машини рiзних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джiу-джiтсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-рiзному, але я вирiшив готуватися до нього серйозно.

— Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.

— I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?

— Хотiлося б, — нерiшуче мовив Роман. — Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.

— Ще й фiльм, напевне, про вiйну... — вже не можу приховати заздростi.

— Ага, про вiйну, — мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй. — Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, — скуйовдив моє волосся. — Справдi не лякає, — задумливо додав Роман. — 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.

6

Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:

— Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?

— Та батька розшукую.

— Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.

— Любича, — кивнув я.

— Валерка, значить, — просвiтлiв з лиця бульдозерист. — Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.

Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.

— Тодi сiдай, пiдвезу.