Пересадка серця - Нестайко Всеволод
Для цього треба мати уяву, творчу фантазію. А їхати на живій кобилі і дурень може…
Колчанова. Ай, перестань!.. Все життя я б’юсь, щоб… А ти… теревениш про доброту.
Колчанов. А чого ти б’єшся? Чого ти хочеш від життя?
Колчанова. Життя хочу!.. Повноцінного!.. Розумієш?
Колчанов. Невже в цьому його повноцінність? (Обводить рукою навколо.)
Колчанова. Нічого ти не розумієш!.. Нічого!.. Ех!..
Затемнення.
Музика (Далекий голос співає пісню про старого дивака.) За стіною висвітлюється частина кухні. Колчанов миє посуд. Входить Колчанова.
Колчанов. Розійшлися?.. (Колчанова, не відповідаючи, мовчки ходить по кухні.) Що таке? Ти чимось незадоволена?
Колчанова (роздратовано). А ти вважаєш, що я можу бути задоволена? Так?
Колчанов. А в чому справа?
Колчанова. Мені було соромно за тебе перед людьми. Розумієш, соромно!
Колчанов. Соромно?
Колчанова. Ну, що ти говорив? Га? Що ти говорив? Ти хоч розумієш?.. Ти мені вибач, але останнім часом ти справляєш враження нерозумної людини. Так!
Колчанов. Гм… А мені чомусь і цей твій декан, і члени ради…
Колчанова. Можеш думати все, що завгодно, алє з цими людьми я працюю. Розумієш? І мені потрібні з ними нормальні людські стосунки. Тобі ясно? Чи до тебе це не доходить?
Колчанов. А оцей Аркадій Степанович? Звідки він? Нащо він тобі?
Колчанова. Він відає закордонними поїздками. Якщо ти сам… нікуди не їздиш, то не заважай хоча б іншим.
Колчанов. Та що ти, сонечко!.. Хіба я заважаю… Але знаєш, для мене завжди раніше… З дитинства… професор був втіленням вихованості, інтелігентності… І є, є ж такі професори… А ти чомусь контактуєш з такими, що… Мало того, що чавкають, сякаються за столом, розказують вульгарні сороміцькі анекдоти… По-моєму, найхарактерніша риса цих твоїх професорів — це почуття ліктя. Тільки не в тому розумінні, а в розумінні розштовхування конкурентів.
Колчанова. Ну, досить! Досить!.. Так-от… Скажу тобі одверто. Якби не Юрко, я б, мабуть… Я терплю тільки заради Юрка. Але терпець мій може увірватися. Врахуй це!.. (Виходить.)
Колчанов якийсь час з тугою дивиться їй услід. Потім бере відро для сміття, виходить.
Затемнення.
Висвітлюється площадка на сходах. Сміттєпровід. Поряд — відро для сміття. На площадці стоїть Колчанов, він палить. Сходами піднімається Кудрицький.
Кудрицький. А-а, принц-супруг! Здоров!.. А я проходив, бачу — світиться. Значить, не сплять Дай, думаю, зазирну. Давно не був. Що — виганяють курити на сходи?.. Ти б собі хоч місце тут обладнав…
Колчанов. Спальне… Мабуть, доведеться…
Кудрицький. Чого так трагічно?.. Полаялися, чи що? Лаятися з такою жінкою?.. Гріх!.. Хіба можна сваритися з королевами…
Колчанов. Ех, Борю, Борю… Заздрю я тобі.. Ти дивишся на неї, як на картину… здалеку. А я…
Кудрицький. Женився б на Льолі, натурщиці. Був би тоді кум королю. А так — терпи, брате!
Колчанов. Я терплю… Але іноді… Ти ж знаєш, я дитбудинківський… дитя війни… І моя душа бідняка не може витримати, коли… Та що там казать!!! Вчора приходив агент… страхувати майно… Ах, як вона любить майно!
Кудрицький. Що ж… тепер всі матеріалісти. Останнім ідеалістом був Гегель… До того ж вона сама… на свої… Так що…
Колчанов. Так-так… звичайно… Але я не збагну, як може розумна неабияка людина витрачати стільки сил і енергії на те, щоб дістати якусь шмату. І заради цієї шмати ладна принизитися до просьб… А!.. (Махає рукою.)
Кудрицький. Але вона ж і тобі теж дістає.. Гегель!
Колчанов. Та ба!.. Змушений погоджуватись. Чоловік професора не може ходити злиднем. Фірма!.. Але я ніколи не відчував особливої радості від нових штанів. Навпаки. Вони мене сковують.
Кудрицький. Вже було. У Гекльберрі Фінна.
Колчанов. Коли мої шпінгалети одержують призи… В Індії, в Японії… вона ревниво питає: "А ти? Що одержуєш ти?" Вона не розуміє, що я одержую — радість! Саме тут, а не в іншому випадку. Жоден Пікассо не зрівняється з якою-небудь Наталкою Зарічняк або Валеркою Кавуном… Діти — це ж генії.
Кудрицький. Так, тут ти правий… А як там твоє "Щастя дітей землі"? Рухається? Ти вже більше року не кликав мене в майстерню.
Колчанов (зітхає). Не кликав… Може, Борю, я так її ніколи й не напишу… Але…
Кудрицький. Як тобі відомо, Іванов писав свою картину двадцять років… Ти поки що всього десять… Отже…
Колчанов. Не треба…
Кудрицький. Ні. Я не іронізую… Я заздрю… Заздрю, що ти не став заробітчанином, як я… що виявив характер. Але звинувачувати Тамару не треба. Вона трудівниця. В неї своє життя, свої радощі… А ти егоїст. Як всі художники.
Колчанов. Можливо… Але я не можу радіти її радощами… Я от мучусь, шукаю, пишу, переписую, замазую, знову пишу… і в цьому — моє життя. І моє горе, і моє щастя… Я не можу інакше…
Кудрицький. Ще раз кажу — заздрю тобі… І не падай духом, Олексо! Держись! Все буде о’кей! Гоген тільки почав у сорок років. А Дефо написав "Робінзона Крузо", коли йому було п’ятдесят дев’ять. І "Гуллівера" Свіфт написав у п’ятдесят дев’ять.
Колчанов. І ще — скажу тобі одверто. У ті рідкісні хвилини, коли я раптом виявляв рішучість, твердість, — аж до розриву, — вона враз пасувала, очі в неї робилися перелякані, і мені ставало її жаль… І я вже ладен був вибачатися, просити пробачення… Ах! Та що там казать!..
Кудрицький. Вся справа в тому, що ти її любиш, Олексо! Любиш! Незважаючи ні на що. І від цього нікуди не дінешся… Ходім миритися! Ходімо!.. (Обіймає Колчанова за плечі, веде.)
Музика.
Затемнения.
Коли запалюється світло, знову сидить Колчанов на білому дивані у коридорі лікарні. Проходить Міліціонер. Обертається на Колчанова, придивляється. Підходить.
Міліціонер. Ой, пробачте… товариш художник? Це… це ви?
Колчанов. Я — художник… А що?
Міліціонер. Ой! Ви мене, мабуть, не впізнали? Молодший лейтенант Лялька. 3… вибачте… витверезника. Пам’ятаєте? Тиждень тому ви в нас но… ночували…
Колчанов. А-а… (Хмуриться.)
Міліціонер. Ой, ви знаєте… Так вийшло… Якби я був… Я ж бачив, що ви не просто… Що у вас… щось трапилося… потрясіння якесь… Сидить людина на вокзалі з пляшкою у руці… І плаче. І ні на що не реагує… Я б вас і зразу відпустив, але… переночувати десь все одно треба ж було… А вночі мене приступ апендициту як схопив! Думав: усе, кінець! "Швидка допомога". Зразу на стіл… А Вахрамаев, який мене підмінив, вранці, звичайно, документик і.. Він у нас, знаєте, такий акуратист…
Колчанов. Та хай!..
Міліціонер. Ну, що ви! Це ж неприємності. Що я — не розумію. Хочете, я листа напишу у вашу установу. Як свідок, так би мовити, того, що відбулося… Хочете?
Колчанов. Пробачте… не до цього мені зараз.
Міліціонер. Ну, як хочете… А то… я можу… Всі думають, що міліціонери тільки… А… У вас що тут — родичі?
Колчанов. Так… можна сказати… родичі. (Зітхає.)
Міліціонер. Щось серйозне? (Колчанов не відповідає.) Звичайно, якби не серйозне, сюди б не поклали… Так… Ну, я піду… Всього вам… Щоб все було гаразд.
Колчанов. Дякую… І ви видужуйте.
Міліціонер. Дякую… До побачення. (Виходить.)
З реанімаційної виходить лікар.
Лікар. Зайдіть, будь ласка. Мені треба з вами поговорити.
Колчанов. Що?.. Що?.. Щось…
Лікар. Я вам все поясню. (Заводить Колчанова в кабінет.)
Входять Юрко і Алла (в білих халатах, шапочках, на обличчях марлеві пов’язки).
Юрко. Ну, цей хлопець — молоток!.. І халати, і шапочки дістав. І ці… намордники…
Алла. А ти думав!.. Навіть якщо й зустрінеш зараз свого татуся, вій тебе нізащо не впізнає.
Юрко. Студенти-медики! Ха!
Алла. Сказали чомусь — в реанімації… Це тут.
Юрко. А що — після цього буває так погано?
Алла. Буває, буває!.. Навіть вмирають після пологів. І зараз теж… А ти думав!
Юрко. Як же дізнатися?.. І взагалі…
Алла. Ану, дай я зазирну… (Прочиняє двері реанімаційної, зазирає і одразу зачиняє.) Ой!.. Там так страшно!.. Стільки всяких…
Федір. Туди не треба…
Юрко. Що?
Алла. Чому?
Федір. Там… моя мама…
Юрко. Що?
Алла. На… Надія Коваленко?!
Федір. Так. Ви що — її знаєте? Ви — до неї?
Юрко. Ні-ні!..
Алла. Ні… Але… Тут була одна людина… Художник…
Федір. Так. Мама чомусь хотіла, щоб він приїхав… Не знаю чому… Гарна людина. По-моєму…
Алла. А ти… його… раніше… не бачив?
Федір. Ні. Він приїздив тиждень тому. І от сьогодні… Скажіть, а чому в цій лікарні не роблять пересадку серця?.. Чому? А?..
Алла (знизує плечима). Не знаю.
Юрко (Аллі). Ходім.
Алла. Почекай. (Федору.) А твоя мама…
Федір. Медсестра. У цій лікарні все життя працює. І я тут від самого народження…
Алла. А… а батько?
Федір. Нема батька… Загинув… на кордоні… ще до мого народження… Він військовим був, прикордонннком… Я вважаю, військові — це… у нас є сусіда, Валерик. Мати останнє продає, наймає йому репетиторів. Щоб він поступив хоч у який-небудь інститут. А то в армію заберуть… Заберуть!.. (Криво усміхається.) Якби мене… я б… не задумуючись…
Юрко (Аллі). Ходімо, ну!
Алла. Та почекай!.. (Федору.) А ти… пробач… що… тут…
Федір. Що я? Тут?.. Хворих розважаю… Морально підтримую… Щоб духом не занепадали… Фігурки їм з корчів та коріння вирізьблюю, дарую… Дітям хворим казки розказую… Веселі… Щоб не плакали… А взагалі… квіти паперові роблю… від комбінату… для заробітку… троянди, півонії, гладіолуси, маки… Навіть фіалки… Ось!.. (Виймає десь з-під крісла букетик фіалок, подає Аллі.) Це вам!
Алла. Ой!.. Дякую!.. (Підносить до обличчя.) Навіть пахнуть!.. Колосально!
Федір. Аякже. Одеколоном спеціально бризкаю. Щоб були як справжні… як живі…
Алла. Молодець ти!
Федір. Ну, я поїду… А то лікар побачить… Він сказав, щоб я тут не з’являвся. Щоб мама не… ви туди не заходьте. Добре? В реанімаційну взагалі не можна заходити.
Алла. Добре.
Федір. Привіт!
Алла. Привіт!
Юрко. До побачення.
Федір від’їжджає.
Алла. Ну от… І дізналися… Виходить, він не зараз, а давно… замолоду… Ще до…
Юрко. Хто?
Алла. Ну, ти класик!.. "Хто?" Татусь!.. Це ж твій брат!! Ти що— не бачиш!
Юрко. Що?
Алла. У вас же очі зовсім однакові… і… і губи… і овал лиця… і…
Юрко. Перестань!.. Перестань, чуєш!..
Алла. Ти тому, що він… такий?
Юрко. Замовкни! Ну! Заткни рота! Чуєш?!
Алла. Знаєш, а він кращий за тебе… кращий… Добріший!
Юрко. Ну, й… й цілуйся з ним!
Алла. Я б, може, і… та він, мабуть, не захоче…
Юрко. Захоче! Захоче!.. А ти… ти з кожним…
Алла (дає йому ляпаса). Ні! Не з кожним…
Юрко. Ти… ти… я… я… (Вибігає.)
Алла. Дурень! Від брата відмовитися готовий… Хіба можна відмовлятися… Навіть якщо… Хіба можна… (Іде.)
З кабінету виходять лікар і Колчанов.
Лікар.
