Пересадка серця - Нестайко Всеволод
Просто… Ханиг вони не підбирають. А побачать когось… одразу…
Колчанова. Що?.. Про що це ти?
Кудрицький. Та не хвилюйся ти, чесне слово!.. Подумаєш! Головне вчасно погасити.
Колчанова. Ти можеш нарешті сказати, в чому справа? Я нічого не розумію.
Кудрицький. Ну, прийшла на Олексу "бомага". З вінницького… цього самого… ви… тверезника.
Колчанова. Що?!
Кудрицький. Авжеж, неприємно. Ніхто не каже. Але він все владнає. Не бійся. Тому й поїхав. Оформить їм пару стендів, намалює парочку плакатів. Все буде о’кей! Вони художників люблять.
Колчанова. Яка ганьба! Докотився!.. Боже мій!.. Яка ганьба!
Кудрицький. Ну, не треба… З кожним може трапитися.
Колчанова. А Юрко куди поїхав?.. Я ж тебе про Юрка питала… Записку он лишив. (Показує.) Ти ж був. Ти що — нічого не бачив? Він тобі нічого не казав?
Кудрицький. Юрко?.. Юрко… Стривай… Я чув з кухні якісь голоси… Значить, це не снилося… Юрко і якась дівуля… Вона його вмовляла їхати. Так!.. На дачу, певно…
Колчанова. Дівуля?.. Боже мій!.. Цього ще не вистачало!
Кудрицький. Що таке?.. Я розумію, ти суворих правил. І мати. Але… в десятому класі… Зараз у школах взагалі…
Колчанова (бере трубку). Слухаю… А… Здрастуйте, Ірино Степанівно… Так, я вам дзвонила. Щоб нагадати, що захист у четвер. Так. Ні, нічого… Робота посередня. Описова частина трохи кульгає. Є деякі неточності, неув’язки… Але… я гадаю… будемо рекомендувати… так… так… Це ж тільки внутрішній захист. Він ще попрацює, дотягне, і буде нормально. Красильников ознайомився, так. Він ставиться позитивно… Так, ну, добре… Всього найкращого. Як почуває себе Іван Андрійович?.. Радію за нього. Передавайте йому привіт. До побачення! (Кладе трубку.)
Кудрицький. Ну, знаєш, ти…
Колчанова (опускається в крісло). Як я втомилась!.. Боже мій!.. Як я втомилась!.. За що?.. За що?.. Все життя у такій напрузі. Все життя. І замість того, щоб… І один, і другий… В нього ж такий відповідальний рік!.. Ну чому, чому тільки я повинна про все думати… За все відповідати… Чому? Як я втомилась!..
Кудрицький. І я ніколи не бачив, щоб ти плакала… Потрясаюча жінка!..
Затемнення.
Лине тиха пісня під гітару. У темряву вривається перестук коліс електрички. Праворуч висвітлюється частина вагона. Біля вікна сидять Юрко і Алла.
Юрко. Знаєш, я ще в сьомому класі…
Алла. Не бреши… Це ти вже зараз, коли побачив мене за прилавком… Що робить макіяж!.. А тоді… тоді ви всі за Стелкою Гончарук упадали. Всі!.. І що ви в ній знайшли? Я її недавно зустріла… Котлета по-київськи. Ні талії, ні… А от я… справді… У восьмому ти мені дуже подобався… Я, дурна, плакала навіть колись… Коли ти після уроків пішов проводжати Галку Сліпченко…
Юрко. А ти у вечірню хоч ходиш?
Алла. Та ходжу… зрідка…
Юрко. Гм… Вчився з тобою стільки років і… виявляється… зовсім тебе не знаю… Як не ти враз зірвалася… поїхала…
Алла. А я заводна… Дівчата знають… Я завжди… Якось ми в Ленінград… Ой! Сміхота!.. Відзначали в суботу день народження Анжели з галантереї… Заговорили про Ленінград… Ніхто не був… І я раптом: "А давайте, дівчата, махонем у Пітер! Прямо зараз!" Саме зарплату в той день одержали… і прогрес… Ну, деякі, звичайно: "Та ти що!.. Мама… тато…" А ми утрьох — я, Анжела і Маргарита, касирка, — в елементі… З ходу — в аеропорт. Рейс був якраз о дванадцятій… І… Прилетіли о третій ночі. І одразу — в місто… Невський… Літній… Зимовий… Смольний… Ісаакій… Якраз білі ночі були… Навіть у Петергоф на автобусі швиденько з’їздили… А пізно увечері назад в аеропорт… І в понеділок, як штик, — на роботі. Правда, сонні, як мухи. Не спали ні грама…
Юрко. А як же мати?
Алла. А що?.. Подзвонила, сказала — їду. І все… Що я — маленька? Самостійна людина. Та вона й звична в мене. Ти ж знаєш — я ж була… Особливо вдома. Увесь двір отак колошматила. То у Пущу зривались, то у Святошино, то на Труханів… Дніпро з хлопцями перепливала…
Юрко. Ну, ти…
Алла. А що?.. Життя дається один раз, і прожити його треба так, щоб… А ти тихенький? Кімнатний?
Юрко. Та ні, але…
Алла. А ти взагалі куди збираєшся? Після школи. В інститут?
Юрко. Та мати штовхає, але… не знаю…
Алла. Ну, раз вона в тебе завкафедрою — нема питань… А я — не шкодую… Не обов’язково мати диплом, щоб… Можна непогано прожити й без… Головне не диплом, а…
Юрко. Звичайно… але…
Алла. А художником ти не хотів? Чи здібностей не було?
Юрко. Чого це? У дитинстві я якраз досить непогано малював. Батько навіть… захоплювався. Хотів, щоб я продовжував. Збирався навіть переводити мене у художню…
Алла. Ну, так чому?..
Юрко. Мати не захотіла… Та й я… Надивився, що це таке… Художником треба бути або заслуженим… народним… лауреатом… або…
Алла. Ну, ти високо літаєш.
Юрко. А що?.. Думаєш, приємно, коли тебе питають: "Ну, що нового написав твій батько?.. А в останній виставці він участь бере?" А ти не знаєш, куди очі ховати. Думаєш, приємно?
Алла. Так… звичайно…
Юрко. І коли на день народження вони мені щось дарують, а я знаю, що воно куплене на мамині гроші…
Алла. Звичайно.
Юрко. І от тепер виявляється, що він… що в нього є інша… і… і ще й дитина… (Одвертається до вікна.)
Алла. Ну, ти почекай, почекай… Це все ще перевірити треба. І якщо, то я… Я такий скандал можу вчинити! В елементі!.. Я це вмію. Дівчата знають… А що?.. Мені втрачати нічого!.. Такий скандал учиню!.. Вся Вінниця збіжиться. От побачиш!.. От побачиш!..
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Знову з динаміка лунає тиха пісня під гітару:
Сміється, глузує Кощій з дивака.
Що торба у нього
Порожня така…
З порожньою торбою
Ходить дивак.
Годинникар Тік-Так…
Бо все, що у нього є.
Людям він роздає…
Кого не зустріне,
Останні хвилини
Виймає з торбини
І віддає…
Усе, що є…
Тік-так… Тік-так…
Тік-так… Тік-так..
Старий дивак…
Піднімається завіса.
Глухий кут лікарняного коридора. Ліворуч двері, праворуч двері. На лівих дверях табличка — "Реанімаційна". На правих — "Кабінет головлікаря". Майже на всю сцену — біла стіна. Біля стіни на дерев’яному диванчику сидить Колчанов. Коло нього на кріслі-колясці Федір.
Федір (показує Колчанову фігурки з коріння й гілок). Це олень… Зупинився і прислухається.
Колчанов. Так… Мабуть, відчув небезпеку… Вовка або мисливця… Хто його зна… Добре!.. Виразно!.. Дуже!
Федір (показує іншу фігурку). А це птах…
Колчанов. Сойка!.. Кричить, попереджає оленя про небезпеку… Сойки завжди попереджають… Гарні птахи… Особливо вдала голова… Дуже мені подобається. Дуже!
Федір (показує ще одну фігурку). А це…
Колчанов (перебиває). Не треба. Не кажи. Я бачу. От саме цього вовка олень і злякався… Але даремно. Тому що вовк старий, беззубий. І йому вже не наздогнати оленя. І він лише похмуро й безнадійно дивиться оленю вслід.
Федір. Так… Правильно!.. Як ви здорово все розумієте!..
Колчанов. Та що тут розуміти! Просто ти здорово це робиш. У тебе хороше око і точна рука. Ти талановитий мужик.
Федір (махає рукою). Та! Це просто так… У мене матеріалу мало. Тільки те, що хворі ходячі приносять. Або персонал…
З реанімаційної виходить лікар.
Лікар (Федору). Знову ти тут… Я ж просив!.. (Заходить до кабінету.)
Федір (Колчанову). Вибачте… (Виїздить.)
З кабінету виходить лікар.
Колчанов (підводиться йому назустріч). Ну, що? Як?
Лікар. Нічого нового… Робимо все, що можемо. Але… стан дуже важкий… (Заходить до реанімаційної.)
Колчанов знову сідає на диванчик. Задумується. Чути пісню під гітару. За стіною коридора висвітлюється площадка. Лавка у парку. На ній Колчанова, молоденька, у скромному платті. З книгою в руках.
Колчанов (звертається до неї). Я весь час думаю про тебе зараз. Весь час… І відчуваю свою провину… перед тобою. Так… Можливо, я мусив тоді як слід розібратися, вдуматися, зрозуміти… Ще тоді, майже двадцять років тому, під час нашої розмови тієї у парку Шевченка… (Говорячи, йде за сцену і з’являється згодом на площадці за серпанком білої стіни — в іншому піджаку, без вусів, з етюдником у руках)
Колчанова (підводить голову від книги). А… це ви? Здрастуйте!..
Колчанов (сідає поряд з нею на лаву, лагідно). Здрастуйте, здрастуйте, мила Тамаро!..
Колчанова. Послухайте, Олексію… Я хочу вам сказати… Нам не треба більше зустрічатися..
Колчанов (збентежено). Що? Чому?
Колчанова. Не треба. Так буде краще.
Колчанов. Але чому? Чому?
Колчанова. Тому. Нічого хорошого з цього не вийде. Я повинна закінчити аспірантуру, захиститися…
Колчанов. А хіба я вам заважаю? Хіба…
Колчанова. Звичайно… Ви заважаєте мені. Я думаю про вас… Я… Я ж жива людина… не можу я, розумієте! Не можу!.. Мені зараз це зовсім ні до чого, не потрібно — ні зустрічі, ні…
Колчанов. Але… я ж… я ж люблю вас…
Колчанова. Вам здається… Це мине… Ви художник, пристрасна натура… Ви вже, мабуть, стільки разів говорили ці слова…
Колчанов. Я… Я нікого ще не просив стати моєю дружиною. Нікого. Ніколи. І, крім вас…
Колчанова. Я не можу стати вашою дружиною, Олексію.
Колчанов. Чому?
Колчанова. Я вам сказала. Мені треба закінчити аспірантуру, захиститися.
Колчанов. Але хіба…
Колчанова. Так! Так!
Колчанов. Пробачте… Але стільки заміжніх жінок закінчують аспірантуру і захищаються… Я вам наведу безліч прикладів.
Колчанова. Ні, я не така, як інші. Сили, мабуть, не ті. Поки не захищусь, заміж я не вийду.
Колчанов. Ну, гаразд. Я буду чекати.
Колчанова. Це довго. Років два-три, не менше. Немає сенсу.
Колчанов. Я буду чекати. Я… я люблю вас.
Колчанова. Ну, добре, якщо ви вже так… так хочете, я скажу… Я… я лю… я захопилася на п’ятому курсі однією людиною… і… і…
Колчанов. Ви хочете сказати…
Колчанова. Так!.. Так!.. Тепер ви нарешті відчепитеся від мене? (Відвертається, затуляє обличчя руками.)
Колчанов. Він покинув вас?
Колчанова. Він… був одружений..
Колчанов. Ну, що ж… буває… Все одно… все одно… Я люблю вас… І з цим вже нічого не вдієш.
Колчанова. Ні!.. Ні!.. Я сказала — ні!.. (Підхоплюється, вибігає.)
Колчанов. Але я так любив тебе!.. Я чекав два роки… Поки ти не захистилася… Чорт забирай!.. Це були, мабуть, найщасливіші роки мого життя. Як я працював! З яким натхненням!.. Недарма вважають, що головний стимул для творчості — це нерозділене кохання… Тоді я й намалював твій портрет… Той самий… Після виставки про нього стільки говорили… А ти чомусь сердилась… Особливо коли надрукували репродукцію в журналі "Україна", в репортажу з виставки… І категорично заборонила мені продавати його в музей… Він став моїм весільним подарунком тобі… (Зітхає.)
Поринає в темряву лавка у парку.
