Я ще повернусь - Савченко Віктор

Метнула бентежний погляд на Любу, на Заболотного, котрий здивовано усміхався — вона ще ніколи до нього не приходила.

— Я невчасно? — втупилася в букетик гвоздик, від чого вони ніби затлілись.

"Ось-ось запалають", — подумав Володимир.

— Проходь, проходь. Ми вже скінчили роботу. Приберемо тільки, — заметушився. — Вибачте, я вас не познайомив…

— Віко, чому ти така сумна? — запитав,

коли вони вже ішли засніженим проспектом.

— Ні, ні, все гаразд.

— Та, мабуть, негаразд, коли мовчиш. Адже ти завжди мені про щось розповідала, — зазирнув їй у вічі. Вони ледь жевріли холодним вогнем, нагадували нічні вікна, світло яких ледь пробивається крізь щільні ширми. "Що за цими ширмами? Чи не ревнощі? Вона якось дивно дивилася на Любу, на квіти…"

— Ти ревнуєш, Віто?

— З чого ти взяв? — відповіла поспіхом.

— Вчора я сказав, що працюю з Любою, а сьогодні ти прийшла до мене в лабораторію.

— А що, не треба було? Добре, я цього не робитиму.

— Навпаки. Мені було приємно. Вони проходили мимо кінотеатру. Було пізно, й біля каси стояло лише кілька чоловік.

— Ходімо в кіно, — запропонував. Замість відповіді взяла його під руку, щільніше притиснулась.

VIII

"Напевне, Люба має рацію. Тут щось утворюється. Інакше чому б так швидко мінялася кислотність… — поспішаючи, лаштував установку для вакуума. — Але терпіння, терпіння…"

За вікном була ніч. Лише з протилежного боку жовтіли вікна багатоповерхового будинку.

Заболотний натис пускач. Насос спочатку дзвінко, а потім глухіше, глухіше запрацював, висмоктуючи з-під ковпака рештки повітря. "Ого! Вже одинадцята, — зиркнув на годинника, стомлено сів до столу. — Цілий тиждень згайнував на лаштування. Навіть Люба не витримала й пішла раніше. Але установку налагоджено". Перед ним стояло невелике люстерко. "Неохайним стаєш, хлопче, — угледів бліді щоки, втикані густою щетиною. — Щось перекусити б…" Розгорнув пакунок із двома шматочками ковбаси та скибочкою хліба, які залишилися ще з обіду. "Вистачить. На ніч не слід багато їсти". Насос глухо працював, ніби хтось кулаком гатив у тонкий перестінок. В сусідньому будинку тепер світилося лише в одному вікні.

"Спробувати відсмоктати воду, але ж це забере багато часу… Все ж залишусь, — вирішив. — До третьої, напевне, відсмокчеться. А завтра — на рентген. Побачимо, що там утворилося…" На мить подумав, що вдома будуть хвилюватися, та цікавість перемогла, й він, діставши з ексикатора образки, почав ставити під ковпак.

— Добрий вечір.

Заболотний озирнувся. На порозі стояв ін-ститутський сторож. Вуса і комір кожуха прикрашено льодовими бурульками.

— Оце оглядав інститут, дивлюся, світиться. Аж не повірив, що в таку годину може ще хтось працювати.

— Проходьте, сідайте. Можете скинути кожуха. Тут тепло.

Сторож розстібнув ґудзики, але кожуха не скинув.

— Старий уже. До тепла тягне… А ваше вікно я примітив. Завжди в ньому світиться. Вже кругом, бува, повимикають, а тут горить, горить…

— Сідайте, — знову запросив старого Володимир.

— Мабуть, шанує вас начальство. Адже мало хто так багато працює.— Старий зручніше вмощувався на стільці.— Юрко Ковальський у вас за начальника?

— Юрій Павлович Ковальський. Ви його знаєте?

— Для вас Юрій Павлович, а для мене він Юрко.

Дід прилаштував ціпок між колінами й почав терти долоні.

— Клятий холод. Не відійду ніяк. Заболотний витяг з шафи колбу зі спиртом.

— То, може, трохи погрієтесь? — підморгнув.

— Трохи можна, — погодився дід, ще дужче розтираючи руки.

— Ось тільки нічим закусити, — сказав Заболотний.

— То не зле, аби водичка була, щоб запити… А собі ж чого не наливаєте?

— Не можна. Мені ще працювати… Дідові щоки розчервонілись. Здавалося, він не такий уже й старий.

— Скільки ж вам років?

— Стільки ж, як і вашому начальникові.

— Гм…

Чоловік на вигляд був старіший від Ковальського принаймні років на десять. Мав густе, вибілене сивиною волосся.

— Так. Ми з Ковальським ровесники. В одному дворі колись жили. Тільки долі наші склались по-різному. Його батько за часів непу тримав галантерейну крамницю, і Юрко мав змогу вчитися. А я на завод пішов, бо треба було матері допомагати. Сім'я в нас чимала, а батько загинув десь на Перекопі… А Юрко хлопець негордий. І підвезе, бувало. Ще ніхто в місті не мав автомобіля, а він їздив на емці. Тепер "Волгу" має. Гарне авто. Береже він його.

— Ви вже, мабуть, на пенсії? — поцікавився Заболотний.

— Давно. З сорока п'яти років. Тросом литку вирвало. Пішов із заводу по інвалідності…— Сторож підвівся й почав застібатись. — Щось довго я патякаю. Спасибі за горюче, синку, за тепло. Тепер можна довго ходити.

— Прошу. Заходьте, як замерзнете… — Заболотний поцокав нігтями по колбі.

Той посміхнувся й вийшов.

Тільки тепер Володимир помітив, що чоловік шкутильгає.

…Минула третя ночі. Вимкнув насос. Стало незвично тихо. Десь у трубах булькала вода та в коридорі турчав трансформатор. Володимир простелив на підлозі дві газети, халати: свій і Куліша, під голови поклав два томи "Хімічної енциклопедії" і вимкнув світло.

IX

— Що діється між нами? — почув голос Віти. — Чи не час з'ясувати стосунки?

Вона стояла до нього спиною, ковзала праскою по білизні.

Володимир не відповідав.

— Мовчати ти вмієш. Це я знаю.

— Мила Віто, — відірвав погляд від журналу. — Не треба так збуджувати уяву. Нічого, власне, не сталося.

— Не сталося?! Яким же треба бути товстошкірим, щоб не розуміти, що сталося майже непоправне!

— Не треба так багато емоцій. Говори спокійніше.

Заболотний відклав журнал.

— Я відчуваю, що ти стаєш для мене все більш і більш чужим. Навіть твій ввічливий тон — це тон сторонньої людини. — Віта нервово водила праскою по білизні. — Я іноді заздрю тим середньовічним жінкам, яких п'яниця-чоловік бив мало не до смерті, а потім, коли минав хміль, розчулено прохав пробачення. Твоє мовчання гірше від усіляких насильств. Навіть мама помітила, що ти не приділяєш мені ніякої уваги. Все робота, робота. А користь яка від неї? Яка тобі користь?

— При чому тут користь?

— Тоді чому ти поміняв дружину на роботу? Чи, може, тут справа не в роботі?.. Я знаю, все це сталося із того самого часу, коли в тебе з'явився асистент, так би мовити…

— Не кажи дурниць. Бачу, ти мене ніколи не зрозумієш…

— Ти маєш рацію. Я багато дечого не розумію. Я не розумію, наприклад, чому ті крихти уваги, які ти даруєш, коли ми разом, усе більше нагадують чергові внески за річ, колись узяту на виплат. Я не розумію, чому мій чоловік іноді не ночує вдома… — В словах її бриніли сльози.

Заболотний рвучко підвівся з софи. Йому раптом захотілося опинитись десь у глибокому глухому підвалі, аби не чути цих докорів, не бачити двох вологих синіх камінців-очей. Зупинився біля вікна, втупився в єдиний брудно-жовтий листок, що хтозна-якою силою ще тримався гілки клена, тріпотів-сперечався із лютим сніговієм.

— Віто, приготуй стіл. Будемо обідати, — почувся з кухні тещин голос.

— Зараз, мамо, — витерла кінцем простирадла очі.

Чому, чому вона не хоче його зрозуміти? Він став на герць з людиною, якій недалеко до фінішу і яку треба наздогнати. І він таки наздожене її, коли йому не заважатимуть. Володимир подумав, що останнім часом перебуває в якомусь збудженому стані. Особливо коли працює. Відриваючи його від роботи — безжалісно відривають те, що він збирав по крихтах. Уже кілька разів гарикав на Віту. Та найгірше, що після того гарикання сам розклеюється і не може нічого робити. Коли б загартувати уяву так, аби неприємності забувались одразу, лише про них перестанеш говорити. Щоб працювало тільки раціональне. Та єдине, що він іще в змозі, то натягти на себе маску байдужості. Але чи надовго вистачить тієї маски?

X

— У вас немає Юрія Павловича? — поцікавився літній чоловік.

— Немає,— відповів Куліш, який саме креслив біля столу.

"Якого біса вони тут вештаються! — подумав Заболотний. — То один шарпне двері, то інший. Ніяк думок не зібрати".

— Це людина, яка завжди всім обіцяє,— казав Куліш, не відриваючись від роботи. — Одному — поклопотатись перед деканом, щоб ледарю сину дали стипендію, другому — знайти тепленьке містечко десь на кафедрі, третьому — замовити перед кимось слівце… І що цікаво — йому вірять.

До кімнати зайшов Ковальський. Почувши запах аміаку, невдоволено повів носом:

— Ви тут колись задихнетесь, — старанно витер рушником забілені крейдою руки. — Мене хтось питав? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Коли питатимуть, скажете, я в деканатів

Блиснув потертий портфель, грюкнули двері, й по хвилі під вікном загуркотів двигун.

— Привіт бакалаврам! — гукнув Куліш, — А ці йолопи тинятимуться під дверима з надією, що він зробить їх щасливими. А дзуськи! Христос не явиться сьогодні народові…— Майнув до вікна — Ба! Зелена "Волга"! А як блищать бампери!

Куліш якийсь час спостерігав, як виїздить із воріт Ковальський.

— Спочатку директор Ковальський поміняв старий "Москвич" на новий, тепер ось "Волга"… Він, мабуть, проміняв би й свою сорокарічну дружину на двох двадцятирічних.

— Та й злоязикий же ти, — посміхнувся Заболотний.

— Бо мені прикро, що ця амеба має зелену "Волгу", а я, її не маю.

— Але ж тобі тільки тридцять, а йому за п'ятдесят.

— Можливо, в його роки мені все це не буде потрібне… Знаєш, бакалавре, мені в житті перестало таланити відтоді, коли я став почувати себе дорослим. В дитинстві багато читав і Став розвиненішим за ровесників. Я звик себе вважати вище від них, і яке ж то було розчарування, коли знайома дівчина пішла в кіно не зі мною, а з одним довготелесим недотепою з сусідського двору. Я тоді зрозумів, що дівчатам байдуже, чи ти є метким хлопчиною, а чи "абсолютно чорне тіло", без будь-якої поправки на темноту. Аби мав необхідні параметри: довгий зріст та непогану фізіономію.

— Ти ніколи не слабував на нервові хвороби? — обережно запитав Володимир.

— НІ, а що?

— У тебе на диво розвинене почуття себелюбства.

— Мабуть, ти маєш рацію, — мрійливо промовив Куліш. — Але чомусь не хочеться бути такою сіренькою істотою, про яких писав Гоголь, яких малював Федотов… — Сів на стіл, поставивши ноги на стілець. Зараз він нагадував гнома. Сутула спина, гострі коліна, не вистачало лише бороди та червоного в білий горошок ковпака.

Заболотний зауважив:

— Існування — є страждання.