Я ще повернусь - Савченко Віктор

Сірі очі поблискували під скельцями окулярів у тонкій позолоті. Він обвів поглядом гостей, що сиділи тихо, мов на лекції, з пошаною дивились на нього. — Дякую і, в свою чергу, хочу випити за вас, молодих. Адже незабаром прийде час звільнити вам місце. Ви будете нашими спадкоємцями і, як господарі, матимете право судити, яку зі старих речей помістити до музею, а яку вимести на смітник. Не кожному з нас випаде жити після смерті, й тільки той матиме таке право, хто віддасть цьому все своє життя. Ви будете нашими суддями…

Професор говорив тихо, неначе сам до себе. На тлі бронзового обличчя рідке сиве волосся нагадувало білі нитки.

— …Ти, Йване, був одним із здібних аспірантів, але одних здібностей мало. Треба знати, кому віддаєш безсонні ночі та напружені дні. Якщо ти цього не розумієш — ти не вчений. Ти не зможеш гідно представити свою Батьківщину, ім'я якої мусить бути твоїм першим іменем… За молодих учених!

Випили в цілковитій тиші, тільки чулось. як десь на вулиці шелестіли шинами авто.

Було проголошено ще кілька тостів.

Молодші почали виходити. Магнітофон посилав у повітря жваві ритми. Кілька пар уже рухалися посеред вітальні. На дивані сиділи дві літні жінки. Одна казала:

— Яв нього консультувалася. Це людина енциклопедійно грамотна. Таких тепер мало…

Куліш легенько штовхнув Заболотного:

— А наш Ковальський енциклопедійно безграмотний… Таких тепер багато. — його краватка була зсунута, в очах тьмяніла байдужість.

На вулиці яскраво горіли ліхтарі, й з вікна було видно, як навколо них, неначе нічні метелики, мигтять сніжинки. Трохи віддалік голі дерева здавалися чорними тінями, в яких заплуталась темрява.

Куліш знову до Володимира:

— Дивись, він не нагадує тобі лантуха з гарбузами?

На дивані, поряд із двома жінками, вмостився товстий чоловік похилого віку. Він посміхався комусь із танцюючих і легенько в такт притупував ногою.

— З цитатами, — зауважив Іван, щойно підійшовши. — Він захистив кандидатську на цитатництві. Це колись практикувалось. Тепер працює на нашій кафедрі.

— Що він у вас робить? — поцікавився Куліш.

— Трохи читає лекції, трохи керує науковою роботою, а взагалі, як кажуть, стирає протиріччя між розумовою та фізичною працею: мало рухається і ні про що не думає…

Була десята година вечора. Заболотний ішов бульваром і поволі відчував, як зникає сп'яніння. Лави, на котрих іще недавно сиділи закохані, тепер були притрушені товстим шаром пухкого снігу. "Так. Іванові можна позаздрити… Все, як каже Куліш, залежить від щасливого або нещасливого розкладу. майже так само, як у преферансі. В нього шеф досвідчений учений. А що в мене? Навіть прості реактиви, та й ті треба вимінювати". Заболотний пригадав, як блискуче тримався на захисті Іван. Чи й у нього буде такий день, коли він запросить на захист, а потім на бенкет своїх друзів, потелефонує батькові. Щось тепле розлилося всередині. А як радітиме Віта, теща, тесть. Особливо тесть, він не буде верзти зайвого, його спокійний погляд скаже багато більше…

Під ногами уїдливо рипів сніг, ніби знущався з його думок. "Дурень думкою багатіє", — раптом обірвав себе й озирнувся, чи. бува, ніхто не підслуховує. Велетенські шахові дошки-кам'яниці байдуже дивились па нього чорно-жовтими квадратами вікон.

IV

Ішло на дванадцяту. Куліш щойно з'явився.

— Головне, бакалавре, в науковій роботі — то план, — оголосив він. — Без плану людина безпритульна… Ти можеш його й не виконувати, проте мати повинен. До речі, у кого ти брав бланк індивідуального плану?

Заболотний підвів голову від паперів:

— У Ковальського в кабінеті.

За Кулішем грюкнули двері. По хвилі він вернувся, якось дивно посміхаючись: чи то загадково, чи то іронічно. В руках вертів довгого ключа.

— Ходімо на хвилинку, дещо тобі покажу. Заболотного та дивна посмішка насторожила. Він подався слідом.

Куліш зупинився біля кабінету Ковальського, встромив ключ у двері:

— Заходь. У директора Ковальського хоч і немає зараз бланків індивідуальних планів, проте в нього є дещо інше, що може тебе зацікавити. — Куліш узяв із письмового столу грубий стос паперу. — На, ось проглянь, це його докторська.

Заболотний почав перегортати аркуші. В одній із глав подавався чи не весь експериментальний матеріал, який він, Заболотний, зробив за півтора року, навіть свіжі рентгенівські результати, що зняв йому Іван! Все те було взято із недавніх статей і описане майже словами Заболотного. Володимир відчув, як щось важко гупає йому в скроні.

Куліш усе ще посміхався, але то була співчутлива посмішка.

— Розумієш ситуацію? — взяв у Заболотного аркуш і, підрівнявши, поклав на місце.

— Розумію.

Заболотний раптом відчув задуху в цьому просторому кабінеті, де завжди пахне чаєм. йому захотілося на водну станцію: сісти в шлюпку, в якій не сидів майже рік, і гребти, гребти, хмеліти від свіжого повітря. Зараз дибиться, лютує дідуган; бо шарпають його лихі сніговійні вітри, а сіре небо не дає воді блакиті. Особливо могутні хвилі під мостом, на середині, де човника жбурляє, немов паперовий кораблик.

Не чекаючи на Куліша, Заболотний поспішив у дослідницьку і вже по хвилі йшов зодягнений засніженою вулицею до Дніпра. В голові карбувалося тільки одне питання: як він міг? Як він міг?

На Дніпро насувалася крижана блокада, стискаючи його з берегів білою кромкою.

Набережна скінчилась, і Володимир брів по заметеному снігом піску. Згадалось, як він заходив у справах до Ковальського додому і той зустрічав його у пантофлях та піжамі, завжди приязно і тепло посміхаючись. Заболотний присідав на канапу, й вони гомоніли про всяку всячину з цим літнім балакуном, ніби то й не його науковий керівник, а звичайний собі приятель, якого цікавить абсолютно все, починаючи з останнього польоту на Місяць і кінчаючи західнодонбаськими покладами кам'яного вугілля. "Ковальський! Юрій Павлович Ковальський! Якого мало не обожнюють студенти, який ніколи не копилить губу в розмові з підлеглими, який сам запро-понував йому вступити до аспірантури!.."

Тільки пізно ввечері Заболотний повернувся додому. Пальці на руках і ногах задубіли, але він на те не зважав, бо й душа йому задубіла. Віта, уздрівши його посиніле обличчя, ні про що не розпитувала, мовчки принесла вечерю. Та він ні до чого не доторкнувся, тільки випив склянку гарячого молока.

V

Попільничка на стільці, що біля софи, повна недопалків. Крізь заширмлене вікно ледь цідиться денне світло.

"Чи не пора взятися до справи? — почувся чийсь дуже знайомий голос. — Адже останнім часом ти досліджував цікаві речі. Ну повалявся трохи вдома, але ж навіщо так нудьгувати?"

Це був голос його бабусі, що виринув із пам'яті. Вона стоїть над ліжком і говорить щось заспокійливе. Собаки вночі розідрали його двох білих кроликів із блискучими червоними очима. Вранці він знайшов у дворі лише шмаття скривавленого пуху. Він пролежав тоді у гарячці два дні…

"Твої ж досліди стали досконалішими, з ґрунтовною теоретичною підвалиною…"

"Що ти мене заспокоюєш? — обізвався до бабусиного голосу. — Все одно Ковальський забирає весь мій матеріал для своєї докторської. А це значить, що півтора року напруженої праці загуло в трубу".

До кімнати нечутно зайшла теща. Поставила на стілець склянку кави.

— Про що ти весь час думаєш, Володю?

— Про смисл буття, — кисло посміхнувся.

— То був завше енергійний, а тепер якийсь кволий. Стаєш песимістом?

— Песиміст, Надіє Петрівно, це той же оптиміст, але з життєвим досвідом.

Раптом здалося, що в ньому десь сидить Куліш і відповідає, замість нього. Заболотний підвівся з софи, взяв обома руками гарячу склянку.

— Дякую, Надіє Петрівно… Гарно пахне. Теща розуміюче кивнула, вийшла. "Так, наука — це тобі не ощадкаса, куди вигідно влаштовувати себе, — все настирливіше й настирливіше випинався з нього Куліш. — Це незручно, невигідно й шкідливо для здоров'я…" Змушував себе не думати взагалі ні про що, але думки все ж просочувалися, мов іржа.

Він скочив із софи, розширмив вікно. Над Дніпром на диво чисте пообіднє небо, бездонне й синє. Міст білий, немов відлитий із гіпсу, й сніг, сніг блискотить на осонні… Враз заіскрилося в душі.

"Дурниці. Не все ще втрачено, — бадьоро забила свіжа думка. — Експеримент майже закінчено, отже треба писати. За два, нехай за три місяці напишу й покажу директорові Ковальському, — посміхнувся, піймавши себе на думці, що назвав шефа директором. — Нехай тоді спробує зі мною не рахуватись". Заболотного раптом охопила така завзя-тість, якої він давно вже в собі не відчував. Пошкодував, що вже кінець дня.

Нічний холод ще ховався в затінку будинків, та сонячні промені визолотили дахи верхівки дерев. Володимир заглянув до газетного кіоску на розі. "О, та ще й восьмої немає". Відчував шалений приплив енергії, навіть легеньке тремтіння, яке можна порівняти хіба що з тим, коли він сидів за веслами напоготові, очікуючи сигналу. Тільки зараз супротивник—не весляр із іншого вузу, а його шеф. "Працювати, працювати, працювати…" — лунало в мозкові в такт рипінню снігу… Як здивувалася вчора Віта, прийшовши з роботи й заставши його бадьорим і дотепним. Зараз іще ніс на собі тепло ЇЇ обіймів.

Біля інституту наздогнав Івана. Той чимчикував — руки в кишені. З-під пелехатої, сірої вушанки лише поблискували окуляри та стирчав тонкий ніс.

— Салют! — обізвався Іван на привітання. — Не звик бачити тебе так рано.

— Період нудьги скінчився. Стаю до роботи.

— Давно б… — Іван повернув на свою кафедру.

…Заболотний підвів голову від журналу, втупився в стіну, де висів портрет Писаржевського. "Оптимальні умови сорбції… Але що вони дадуть без розуміння самого процесу? А що, як дослідити властивості сполуки, утвореної при сорбції германію гідроокисом алюмінію? Може, це й допоможе з'ясувати хімізм? Гай, гай, як багато знаків запитання. А ти, шановний, гадав, що все зроблено й залишається лише глави писати?.."

Сутеніло. Куліша вже з годину як не було в дослідницькій. Заболотний ввімкнув світло. Боляче різонуло натомлені очі. "Коли спати щодоби по шість годин, та дві години на їжу й переїзди до інституту й додому, залишається шістнадцять годин. Нехай ще годину відкинути. Отже, залишається п'ятнадцять. Вдень, коли вештається Ковальський, ставитиму контрольні досліди, а ввечері — писатиму.