Я ще повернусь - Савченко Віктор

Новак почувається там затисненим, приниженим.

— Ну й милувався б тією дикою красою.

Заболотний хоч говорив жартома, все ж у голосі відчувалися ревнощі. Як можна дивитись на Дніпро й думати про щось інше?

— Бачиш, у людини на якомусь відтинку життя настає така ситуація, коли тягне до батьківської оселі, до того місця, де ти народився. Я відчув це у тридцять два, після десяти років блукань по всіх усюдах. — Седенко трохи помовчав. Карі очі гнітилися спомина-ми. — Ось що… — несподівано клацнув кнопками течки, простягнув стосик аркушів. — Два останніх розділи. Деякі зауваження, звісно, додав, але незначні. Отже, доробляй та неси друкарці.

— Дякую, шефе.

— Богові дякуватимеш, коли Ковальський не підкладе тобі свиню на захисті.

Ковальський… Це прізвище каменем шубовснуло в свідомість, скаламутило неначе вже осілі думки… Заболотний поїхав тоді в те невелике містечко, де жив батько. Там здавалося йому все сірим, незначним: і гранітна бруківка, й дво-триповерхові будинки, і наївні гіпсові леви біля входу до міського парку. Він зустрічав своїх однокласників. Вони були при ділі, тиша маленького міста їх не гнітила. При зустрічах називали його шкільним прізвиськом. 1 все ж він був для них чужий. Вони дивилися на нього, як на людину, що десь відірвалася, а тут іще не прижилася. Була гнила погода. Здавалося, всі хмари забрьохані в болоті. Ходив роздвоєний, і те "я", що було тільки за формою Заболотним, кляло безглузде рішення кинути аспірантуру. Мозок вимагав роботи. І це була така гостра потреба, як потреба дихати.

Якось увечері повернувся з роботи батько й побачив зібрані речі. Сірі батькові очі враз ніби вицвіли, а обличчя стало жовто-брунатним, неначе старовинне карбування на бронзі. В глибоких зморшках причаїлася прикрість. Дружина дивилася на нього ніяково, немов завинила Володимирові, бо вона була мачухою.

— Чимось тобі не догодили, сину? — спитав терпким голосом. Батько все розумів.

— …Чого це ти так до вікна прикипів — повернув його до дійсності Садко, позираючи з-під пелехатих брів-стріх.

— Спогади, шефе, дошкуляють.

— Коли людині починають дошкуляти спогади, це поганий знак. Вона старіє.

Седенко скинув куртку, повісив на спинку "тільця. На голові в Садка стовбурчилося цупке сивіюче волосся.

Заболотний переглянув рукопис. Поміток і справді було мало, й він одразу ж почав виправляти. Але спогади не відступали. Давнє стояло поруч.

Садків голос ледь долинув до свідомості:

— Слухай, Володимире, відкіля ти взяв цей експериментальний матеріал?

— А-а, то ще коли в аспірантурі був…

— Тоді ми мусимо брати в співавтори й Ковальського. Адже він був у той час твоїм керівником.

— Звичайно, шефе.

Вони зустрілись випадково.

Неповороткий тролейбус, розвернувшись на перехресті, швидко наближався до зупинки. Володимир кинувся бігти.

— Агов, молодий чоловіче, у мене в руці портфель, а не футбольний м'яч, — почулося ззаду.

— Даруйте, — на мить зупинився. — Я дуже поспішаю.

Раптом помітив, що чоловік посміхається. Перед ним стояв Ковальський.

— Коли б чужий так штовхнув, неодмінно покликав би міліціонера. Ну, добрий день, Заболотний. — Очі Ковальського повнилися приязним гумором.

— Добрий день, Юрію Павловичу… Ці тролейбуси й насправді рідко ходять. Оце наступний уже буде через півгодини. Даруйте, що так сталося.

— Пусте, мого портфеля зроблено з добрячої шкіри. Зараз таких не роблять. Чого посміхаєшся? Я не затримую? Може, пройдемося до наступної зупинки? Мені ж цікаво знати, що ти поробляєш. Мало кого який ґедзь кусав. Я знаю, в тебе невдало склалося по-дружнє життя. А хто зараз не розлучається?

На обличчі Ковальського було щире співчуття. Володимирові навіть стало прикро за себе, ніби він уже кілька років носив камінь за пазухою проти людини, яка заслуговує лише на повагу.

Ковальський зняв крислатого капелюха, почав обтирати хусткою спітнілий череп.

— Та й смажить же, чорти його батькові. Думаю оце на кілька днів у Крим вирватись. Може, й ти за компанію? Одне місце в машині буде.

Заболотний подякував і відмовився.

— Коли б ми не зустрілись, — сказав він, — я б усе одно до вас завітав. Ми написали статтю на основі того експерименту, який я провів, ще коли був аспірантом… Включили вас у співавтори.

— Оце вже дарма. — Вираз недбалої безжурності щез із лиця Ковальського. Воно стало заклопотаним. — Тепер мені це ні до чого… — Останнє вимовив із якимось прикрим видихом, наче дорікаючи.

На мить Заболотний відчув, що припустився нетактовності.

— Але ж цей експеримент я робив, коли ви були моїм шефом…

— Звісно… І все ж не слід.

Попереду тюпав якийсь старий з лисиною на півголови. Сірий костюм на гладкій статурі сидів, немов дитячий одяг на дорослому.

— Поглянь-но, хто йде! Яшка Обуховський… Тобто Яків Миронович. Давненько його не бачив… Ніби й миршавенький дідок, а макітра працює дай боже кожному. Зв'язки, має по всьому Союзу. Колись же в Раднаргоспі заправляв, а потім пішов у науку. О! Кого я бачу! — Ковальський зробив правицею вітальний рух. — Моє шанування, Якове Мироновичу! Бачу по вас, почуваєтеся собі нівроку. Дай бог, дай бог, як кажуть…

Чоловік стримано потис руку, дещо іронічно поглядаючи на Ковальського знизу догори. А той, ніби згадавши про Заболотного, кинув:

— Ну привіт. Заходь.

Заболотний підійшов до зупинки. "Либонь, ніяк не забуде того конфлікту. Що ж, я завдав йому тоді чимало клопоту. І все ж на нього це не схоже".

Володимир ступив на край бруківки, намагаючись крізь суцільний потік авто розгледіти тролейбус.

II

Олена, обіпершись ліктями об підвіконня, поглядала на вулицю. Ранкове проміння продиралося крізь густе верховіття старої акації, лилося на підвіконня сліпучим водограєм. Протилежний бік вулички ще дрімав, укритий, немов ковдрами, довгими тінями від будинків. А звечора мрячило, потім пішов косий дощ. Довелося запросити Володимира до господи, ризикуючи наштовхнутися на крем'яний погляд хазяйки, котра не любить, коли до її квартирантки приходять гості. Правда, вчора тітка Марта подалася до сусідів і повернулася аж після одинадцятої.

— Як ви гадаєте, Музо Семенівно, мені відмовлять? — звернулася Олена до рудоволосої секретарки.

Та перестала гортати папери, запитливо сяйнула синіми очима.

— Ти про що, Оленко?

— Про розподіл квартир.

— А-а… Це таки твоя черга, але оскільки ти несімейна… Можуть дати, а можуть і не дати. Все залежатиме від тебе. — Олена відчула в голосі секретарки легку іронію. — Від тебе, від тебе, — навіть трохи злорадно повторила Муза Семенівна.

Раптом долинуло легеньке гудіння, яке швидко наростало, й ось уже вигулькнуло сіре авто, різко загальмувало. З-під коліс сипнули наполохані горобці, котрі дзьобали на бруківці крихти хліба. Олена відійшла від вікна й сіла до столу, на якому, крім друкарської машинки, лежала її жовта сумочка й люстерко. Грюкнули дверці авто. По хвилі в порожньому коридорі пролунали впевнені кроки, двері затулила висока, ледь згорблена постать.

— Доброго ранку, дівчатка! — Легенький баритон розлігся по вітальні разом із приємним запахом дорогих цигарок.

— Доброго ранку, Іване Петровичу.

Іван Петрович підійшов до Олени, його карі очі молодече лукавились, ніби тішилися з того, крізь яку чудернацьку в п'ятдесят років маску їм доводиться дивитись. Олену теж закликали сміятися й не приймати всерйоз цієї, хоч і гладко виголеної, але все ж маски. Життя — маскарад, і кожен убирається на свій кшталт. Отже, й лисина, й сліпучо-біла сорочка — все це маскарадна уніформа, під якою криється зовсім інша, молода ще людина.

— Ти поглянь, Музо Семенівно, як палахкотять щічки у нашої Олени. — Кімнату знову заповнило оксамитовим звучанням. — Прямо тобі ранкова зоря.

Олені на мить здалося, що сутула постать Івана Петровича роздвоїлась, тобто постать залишилася нерухомою, а з неї вигулькнув стрункий молодик з обличчям, яке вона бачила на пожовклому фото, котре зберігає в своїй шухляді Муза Семенівна. Вийшов і робить їй компліменти. Вона ще більше зашарілась, опустивши долі свої світанково-сірі очі.

— Гм, — почулося з боку секретарки.

Це єдине "гм", ніби й безневинне, все ж нагадало дещо Івану Петровичу, і Олена помітила, як швидко щез молодик і лишилася тільки згорблена постать літньої людини. "І все ж ти гарна…" — казали потускнілі очі, вже практично споглядаючи пряме біляве волосся, похилі плечі, тугі перса.

Черевики човгнули кілька разів по паркету, і двері кабінету, немов дверці сейфа, грюкнули за спиною начальника.

Муза Семенівна нервово шелестіла паперами. Руде скуйовджене волосся та трохи розгублений вигляд робили її схожою на кельнерку з ресторану, від якої щойно втік клієнт.

Олена заклала в машину папір. Пальці дружно побігли по клавішах, очі розплутували карлючкуватий почерк Івана Петровича, а думка…

…Вона прокинулася від спеки в наметі. Крізь відкинутий полог синів трикутник густого неба. Володимира поряд не було, мабуть, побіг до струмка. Він і справді стояв проти сонця з закладеними за голову руками в самих лише плавках. Вона ніколи не бачила його роздягненим і не знала, куди сховати очі. Мерщій захотілося гулькнути в намет, та він уже помітив, гукнув. Нерішуче спускалася до струмка. Краплини джерельної води на його грудях блискотіли дрібними перлинами. В куточках губ грала ніжність і поблажливість. На мить подумала, що вона вже в нього, мабуть, не перша, відчула якийсь рвучкий біль всередині. "Зате ти в мене перший". І скочила босоніж до нього на холодний валун. Він умить підхопив її і стис в обіймах, аж перехопило подих.

— Ти проспала зорю, — в голосі неначе бринів докір.

— Чого ж ти мене не розбудив?

— Не наважився. Ти так солодко спала… Він трохи вищий від неї — бурий від засмаги, ніби продовження того бурого валуна, на котрому стояли, — посміхався їй, закликав милуватися струмком, що дзюрчав на дні крутого яру, барвистими, немов альпійськими, луками нагорі, де стояв їхній намет.

Вчора, в п'ятницю надвечір, вони зійшли з рейсового автобуса і, покидавши на плечі рюкзак і намет, рушили битою стежкою в бік річечки, а звідти — яром понад струмком ще з півкілометра. І от, крім них, тут хіба що цвіркуни та метелики.

— Піду розпалю примус та зварю кави. — Він відхилився і скочив з каменя.

"Хіба там, де живуть мільйони, не знайдеться місця ще для двох?" — часто запитував Володимир, коли вони тулилися десь у під'їзді.