Зоряний корсар - Бердник Олесь

Умноження інформації, посилення енергетичних пристроїв не наближають нас до оволодіння всім космосом.

— Але ж з кожним досягненням ми все ближче до істини?

— Ні, о ні! Що означає "все ближче" у безмірі? Це — пустий звук.

— То ви теж за віру в творця?

— Та ні, — усміхнувся Горениця. — До чого тут віра, коли людина має розум і волю? Є інший, немеханічний шлях оволодіння космосом. Не завоювання нескінченних просторів літальними апаратами (хоч це теж потрібно), а розширення наших почуттів і розуму у багатомірність світобудови, оволодіння простором і часом, виростання людини з обмеженої тримірної істоти — смертної і слабкої — у всемогутнього титана, який опанує безмірність, синтезує в собі всю глибинність макрокосму. Тоді здійсниться мрія древніх мудреців та філософів, атом дорівняється космосу, людина ототожниться з безмірністю. Друзі! Боги людей — лише небесний негатив нашого хаотичного земного існування. Космічна людина стане сином безконечності, дасть життя і мисль усьому сущому, виведе всіх істот з лабіринту необхідності у царство свободи.

— Незбагненно, — зітхнув священик, задумливо дивлячись на Гореницю.

— Філософська фантазія, — знизав плечима баптист.

— Поясніть, — попросив хтось із хлопців. — А то в абстракції воно гарно, а як конкретно…

— Поясню, — погодився вчений. — Коротко. Інше — додумуйте самі. Останні досягнення науки підвели нас до розуміння космосу як єдиного цілого. Але єдине ціле може існувати як імпульс, а не як інтеграція систем, часток. Тут протиріччя з теорією відносності, яка обмежує швидкість причинності швидкістю променя. Деякий час гадали, що квантовий бар’єр — 300 000 кілометрів на секунду — не буде перейдений. Таким чином космос залишається непізнанним, бо обмежена швидкість у безмежності створює перед читачем нездоланний мур. Пізніше виникла ідея миттєвої взаємодії поза часом і простором. Експерименти в космосі з фазовими кванторезонаторами показали, що Всесвіт має, окрім відомих нам взаємозв’язків часово-просторових, більш глибинну взаємність.

— Як це можливо? — Не стримався прокурор. — Все ж таки є міріади часток, зірок, планет, істот. Яким чином може між ними бути миттєва, надчасова взаємодія? Адже сигнал все’дно повинен передаватися в якомусь середовищі, хоча б у вакуумі, долаючи мільярди світлових років?!

— То механістичні уявлення середньовічних учених, які передали нам у спадщину примітивний логічний апарат мислення. Не буду заглиблюватись у хащі софістики. Наведу такий приклад: зображення на екрані телевізора тчеться одним променем за якусь частку секунди. Вчені припускають, що й Всесвіт зіткано одним-однісіньким атомом (ясна річ, я мовлю не про наш атом, а про невідому нам елементарну енергетичну частку). Життя того єдиного атома і тче мозаїку вселенської еволюції. Таким чином, все суще тотожне, бо несе в собі імпульс спільного атома. А час і простір — лише ритміка, проявлення, хвилі еволюції. Мисляча істота може і повинна оволодіти секретом цього праатома. Йдучи за ниткою, з якої ми зіткані, ми можемо свідомо охопити весь космос, розширити свої почуття і пізнання до нескінченності.

— Якась наукова релігія, — скептично зітхнув баптист. — Але без любові, без віри, без надії. У нас є батько, є творець. Отже — сподівання, що десь можна спочити від хаосу буття.

— Це правда, — кивнув Горениця. — Нам ніде спочити. Ми — вічні птахи! Нам ніде прихилити голови, бо буття — то нескінченний політ. Проте ви помиляєтесь. Завдання, про яке я сказав, не можна здійснити без любові. Треба дуже любити людей, світ, кожну квіточку, щоб піти на такий божевільний крок. Божевільний з точки зору "нормального" глузду. Але треба йти! І ми підемо! Нова людина повинна народитися від нас, як ми народилися із тваринного світу! Ви знаєте, що буває, коли в лоні матері затримується плід?

— Мертвороджене дитя, — сказав Григір.

— Так, — гостро глянув на нього Горениця. — Передчасне народження — теж катастрофа. Отже, потрібне трепетне очікування, щоб людство вчасно народилося в нове буття…

…Григір та Галя вийшли на вулицю й рушили до дніпровських схилів. Над лівобережжям котилися тумани, фіолетовою млою наливалося небо.

— Тобі сподобалось? — Заговорив Григір.

— Горениця гарно сказав. Він мені чимось близький, ніби знайомий…

— Мені теж.

— А судді не сподобалися. Розумні хлопці, але ж це наївно! Самі ж люди понавигадували богів, а потім починають їх судити.

— Це тільки жартівливий прийом.

— А мені сумно. В усіх цих кавеенах, різних дискусіях є якась штучність. Нема органічності, природності. Як, наприклад, у квітів, птахів, у сонця чи в зірок. Там, де є природність, не може бути дискусій. Про що можуть дискутувати квіти? Або орли? Летімо, брате, — ось єдине слово. А то — змагаються, хто мудріше скаже, хто більше знає, пам’ятає. Хіба мудрість у пам’яті? Чи в дотепності?

— А в чому ж, Галю?

— У простоті, в щирості. Я це відчуваю, але… довести не можу. Та й чи треба? Те, що можна довести, — неправда.

— Парадоксально, але цікаво. І, мабуть, вірно… Давай, Галю, зайдемо до ресторану. Завтра ж я їду.

— Їдеш? — Захвилювалася Галя. — Аж на два тижні? Так надовго?

— Відрядження, — зітхнув Григір.

Знову повинен обдурювати. А вона говорить про щирість. Як припинити цю недостойну комедію?

Григір замовив сухого вина, цукерок, яблук. Наповнив келихи. Галя взяла келих у долоні. Подивилась на світло, всміхнулася.

— Традиція. Але приємна. За твоє повернення. За успіх.

— За любов, — сказав Григір. Вона заперечливо похитала головою.

— За любов — не можна.

— Чому?

— Тому що вона поза всім утилітарним. Можна бажати багатства, успіху, здоров’я, але любові… ні! Вона приходить сама. І йде геть теж сама. І ніщо не поверне її.

— Тоді, — мовив Григір, — тоді вип’ємо за те, щоб вона не пішла. Вона тут. Зі мною… Правда, Галю?

— Правда, — просто сказала. — Вона тут, невидима. Як мені хочеться зберегти її.

За два тижні Григір повернувся до Києва. Шеф зустрів його радо, але стримано. Одразу сказав:

— Доведеться тобі знову братися за ту справу, голубе.

— За яку? — Не зрозумів Григір.

— Попередню.

— Але ж він з’явився…

— І загубився. Справа надзвичайно ускладнилася. Його вбито.

— Як? — Аж скрикнув Григір.

— Не кричи, — сердито перебив шеф. — Не баришня дореволюційна, а криміналіст.

— Але ж він був у в’язниці?

— Його випустили. Виявилось, і дуже швидко, що він не винен у розтраті. Головбух там попрацював після його зникнення. Тоді його запитали, де він був? Курінний заявив, що був на тому світі.

— Як?

— Що чув — те передаю. Ну, його сюди, туди, навіщо, мовляв, брешеш? А він одне: був на тому світі. Ще й захопив з собою сувенірчик. Келих. Прозорий, дуже тонкої роботи. Майже невидимий. Келих узяли, почали аналізувати. Знову до нього: де взяв? Хто тобі його дав? Чи не за кордоном був? Він своє: на тому світі. Коротше, якась буча знялася з приводу келиха. Точно не знаю. Його в психіатричну. В Павловську. Там обсервували. Кажуть, здоровий. І ось раптом звістка. З Інституту фізики дзвонять: пропав келих. Я туди. Кажуть: велика цінність. Треба знайти, повернути. Станьте чаклунами, магами, а знайдіть. Дуже мудрі вони! Де його тепер шукати? Повертаюся — ще один сюрприз. З лікарні повідомили, що герой цієї історії зник.

— Куди? Ви ж сказали, що він убитий.

— Зажди. За дві години органи міліції сповістили, що на Брест-Литовському шосе, за Святошиним, знайдено два трупи.

У Григора защеміло серце. Затамував подих.

— Чому два? Хто другий?

— Оце і є найдивніше, — суворо сказав шеф. — І, може, найстрашніше. Вбито батька й… дочку.

— Галю?! — несамовито закричав Григір.

— Її, — скупо підтвердив шеф. — Без істерики. Вперше чуєш про смерть?

— Галю вбито… — Тупо повторив Григір. — Як же так? Як же так?

Він заплакав.

— Е, хлопче! Ти, я бачу, не тільки виконував завдання, а й…

— Так, покохав її! — 3 відчаєм сказав Григір. — По-справжньому! Невже це злочин? Невже не маю права?

— Голубе, — замахав руками шеф. — Маєш право! Маєш! Гм. Тільки дивно все це… Ну, гаразд. Візьми себе в руки, їдьмо!

— Куди?

— До моргу. Подивишся. Треба, щоб і ти підписав акт. А то бабусю викликали, як її? Григорук? Так вона заливається сльозами і не може слова вимовити. Глянула і заголосила: "Ой, ти моя сиріточко, та що ж вони з тобою зробили?" А потім знепритомніла. Подивишся ще ти. Для точності.

Шеф узяв очманілого Бову під руку, повів до машини. Хлопець сидів біля начальника, байдуже дивився на велелюдні вулиці. Що йому тепер праця, дискусії про богів? Згасло світло. Довкола лише пітьма. Вона була — цілий Всесвіт.

У морзі їх зустрів черговий у білому халаті. Григір з жахом поглядав на непорушні тіла, покриті простирадлами. Сині ноги, розкраяні черепи. Це те, що було життям. Яке безглуздя! Невже й вона?.. Невже й вона?..

— Дивись, — сердито прошепотів шеф.

На мармуровій плиті лежало дівоче тіло. Навіть смерть не вбила краси. Судорожно витягнуті вздовж тіла руки, на обличчі сліди мук. Григорій схилився над нею, не вірячи власним очам. Не вона! Не Галя! Дуже схожа, але не вона!

Манікюр. Ліловий. А Галя не робила. І нігті довгі. Медикам таких не можна. Підфарбовані очі, а Галя не фарбувала. Ні, ні. Це не вона!

— Не вона! — хрипко сказав Бова, схвильовано дивлячись на шефа.

— Як то "не вона"? — розгубився шеф. — Ти точно знаєш?

— Точно.

— Тоді це ускладнює справу. Документи при ній були на ім’я Курінної. Документи справжні, не підроблені. Хто ж вона? І де Курінна? її вкрадено. З якою метою? Тут діяв не простий злочинець. Батька вбито, дочку вкрадено. Замість неї вбито схожу на неї. І все це заради келиха? Що ж він означає?

— Тисяча вузлів, — прошепотів Григір.

— Доведеться тобі їх розв’язувати.

— Буду, — відповів Григір, відчуваючи, як у серці народжується іскра надії. — Я її знайду й під землею.

— Мабуть, це складніше, мій друже, ніж під землею, — задумливо промовив шеф.

Вони попрощалися з черговим і вийшли з моргу. Зупинилися біля машини.

— Ось що, — сказав шеф. — Сідай і катай до Павловської лікарні. Йди до головного психіатра. Розпитай про Курінного. Про той світ, про чорта, демона, про що завгодно. Ти розумієш? Нас цікавить усе, що зв’язане з ним. Учені знехтували його розповіддю, а ми не маємо права.