Горить свіча - Малик Володимир

Та й не оглядався він. Половці миттю попадали у сідла і, охоплені жахом, помчали услід за молодим ханом. Вирвавшись із воріт замку, вони навскач рвонули на схід, де в пушті, нічого не відаючи, спокійно випасали свої стада і табуни їхні роди.

Другого дня, опівдні, Тігак доскочив до половецьких становищ. Жахлива звістка блискавично поширилася по степу і підняла всю орду. Тігак бив себе в груди і кричав:

— Мадяри порубали наших ханів! Смерть їм! Смерть! Серце моє бажає помсти! Кривавої і справедливої помсти! За батька Котяна, за братів, за інших ханів наших!.. Люди! Знімайте юрти! Лаштуйте вози для дальньої дороги! Ми підемо в Болгарію — там приймуть нас! Але ми залишимо після себе на цій землі кривавий слід! На коней, воїни! Шаблі наголо! Не жалійте нікого — ні старих, ні малих! Помсти бажають наші серця! Помсти бажають душі загиблих ханів! Паліть і нищіть усе нещадно, щоб земля підпливала кров'ю і небо палало вогнем! Уперед, джигіти, і горе мадярам!

Так нерозважливий, нерозумний вчинок угорських магнатів призвів до страшних для країни наслідків. Тігак вогнем і мечем прорубав собі широкий шлях з угорської пушти в Болгарію і залив його кров'ю тисяч безвинних жертв, освітив його пожарами, скропив слізьми мадярських дітей [94]. І це — напередодні монголо-татарського вторгнення!

4

Останні дні Добриня жив ніби в рожевому тумані. Кохання з Янкою, що спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, піднесло над буденністю — до самих небес.

Зовні він залишався таким же спокійним, урівноваженим, як і раніш, хіба що попрохав Василакія, щоб підстриг розрослий чубище, та голився кожен день, чим немало дивував бородатих киян, а в душі відчував якусь могутню силу, що хтозна-звідки взялася, якусь незбагненну радість, несподівану і навіть кощунську для того становища, в якому опинився Київ.

Душа його співала. Так пояснював він сам собі цей дивний стан, що охопив його після випадкової зустрічі з Янкою на валу біля Лядських воріт. Душа його співала від кохання, від усвідомлення того, що і його кохають, від молодої сили, що сповнювала його вщерть, і ще хтозна від чого. Це було більше ніж дивно. Довкола безпощадний ворог, що готується, як лютий хижак, до вирішального стрибка, всі ждуть найгіршого, всюди — страх, відчай, сльози, смерть, а душа його співала і тремтіла від радощів.

Янка! Ось причина того стану. Це юне, прекрасне і вередливе дівча перевернуло його світ, збаламутило розум, загострило до останку його почуття і змусило забути про все, навіть про те страшне, що чигало на них попереду. Такого з ним ще ніколи не було. Кохання до Милани нагадувало, як він це тепер розумів, лише іскру, що вилетіла з-під кресала, а кохання до Янки було подібне сонцю, що не тільки гріло, а могло й спопелити. Таким сильним було воно! А крім того — чистим, цнотливим, невинним, як ранкова роса, але й пекучим, як вогоньї

Може, це сталося тому, думав він, що довго був відірваний від рідного порога, від життя, що неволя так жорстоко гнітила його молоду душу, а тепер, здобувши свободу, душа розпростала крила? Чи, може, в передчутті великої біди доля в останню мить послала йому сонячний промінь щастя? Бо хіба ж не так і в Іллі? Він виніс, пережив те ж, так само несподівано-негадано став вільною людиною, зустрів споріднену душу, яку саме небо послало йому в особі чарівної Маріам, і так же безоглядно кинувся назустріч їй... Спільність доль? Чи ж таке буває? І чим ця спільність завершиться? Смертю? Полоном? Новими муками?

Однак обставини були такі, що зустрічалися вони з Янкою не часто. Добриня вставав рано, а повертався пізно — іноді навіть опівночі, коли всі вже спали. Боячись випадкової стріли, що могла залетіти через вал, бояриня відпускала Янку з дому неохоче — хіба що в церкву. Тому зустрічі їхні були випадкові і короткоплинні, десь на вулиці чи на валу, серед людей, де вони могли перекинутися поглядом та двома-трьома словами. Але й цьому вони були раді. Ті люблячі погляди і ті слова були такі значущі і говорили їм так багато, що їх вистачало до нової зустрічі.

І все ж, живучи в рожевому тумані надій і сподівань, Добриня постійно відчував неясну тривогу і тугу, що гнітили його серце. Кияни були впевненіші за нього у тому, що Батиєві не пощастить здолати могутні київські вали і ввірватися в місто. Він же дуже добре вивчив ворога і знав, що Батий швидше покладе тут половину своїх людей, ніж відступить без перемоги. Що тоді буде з Янкою? З ним? З усім людом київським?..

Перебуваючи ось у такому тривожно-радісному настрої, одного разу, в неділю вечором, він побачив біля Софії Янку. Дівчина не помітила його і швидко завернула у розчинені двері собору. Добриня пішов услід за нею.

У соборі правилася вечірня служба, глухо і грізно рокотали чоловічі баси хору, тьмяно блимали свічки, пахло ладаном і воском.

Янка купила у притворі свічку, запалила її і поміж людьми направилася до ікони Божої Матері. Там, опустившись навколішки та склавши молитовне руки, схилила голову.

Добриня теж купив свічку, пробрався крізь натовп до неї і, непомічений, став поряд.

Янка молилася:

— Мати Божа, Царице Небесна, допоможи йому і захисти його!

Добриня зрозумів, що вона молиться за нього.

Вона гаряче шепотіла свою нехитру, але щиру, що виходила з самого серця, молитву і низько схилялася в поклоні. В соборі було напівтемне, довкола стояло на колінах багато людей, і дівчина не помітила, як хтось опустився поряд з нею.

Лише тоді, коли Добриня запалив свою свічку від її свічки і поставив перед іконою, Янка підвела очі.

— Добрику! Ти?!

Навіть при тьмяному світлі було видно, як здивовано звелися брови, а лице спалахнуло густим рум'янцем.

Добриня потиснув їй холодні руки, шепнув над саме вухо:

— Люба! Ти за нас молилася?

— За тебе!

— Значить, за нас!

Не випускаючи її руки, він підняв голову до ікони і пристрасно повторив її молитву:

— Мати Божа, Царице Небесна, допоможи їй і захисти її! Допоможи їй і захисти її! Допоможи їй і захисти її!

На очах у Янки виступили сльози. Вона з вдячністю і любов'ю дивилася на юнака, і її прекрасне зажурене личко поволі ясніло, світліло, ніби освітлювалося сонцем, ставало якимось неземним, одухотвореним, по-дитячому ніжним, невинним і добрим.

Від надміру радісних почуттів вона міцно стиснула йому руку.

— Любий мій! Наша сьогоднішня молитва, я вірю в це, не лише нас захистить, а й відверне напасть від Києва та киян. У мене таке відчуття нині, ніби ми з тобою щойно обвінчалися!

— І в мене таке відчуття!

Добриня нахилився, ніби в поклоні, і припав устами до її рук. І його тверде, заклопотане лице теж розпогодилося і просвітліло.

Облога затягувалася. Минув жовтень, минуло два тижні падолисту. Наростало загальне напруження, і тривога все більше холодила людські серця. Батий не відступав та й, судячи по тому, як його сотні та тумени грунтовно обсіли навколишні пагорби, не думав відступати. А запаси киян все танули і танули. У місті почався справжній голод. Бідняки та люди прийшлі, що втекли до Києва під захист його валів без достатнього запасу харчів, уже голодували. Спочатку на майданах для них варили тричі на день гарячий куліш, потім стали варити двічі — вранці та ввечері, а починаючи з п'ятого тижня облоги, перейшли на одноразове харчування — вранці. Лише для дітей церкви та собори на свій кошт влаштовували вечірні трапези — варили борошняну затірку, капустяну та морквяну юшку або роздавали по одному млинцю-гречанику. Та цього було явно мало, люди, особливо старі та хворі, почали мерти. Ховали тут же у місті, у глибоких братських могилах, що з наказу воєводи Дмитра заготовлялися про запас, на випадок великих втрат у боях. Значних сутичок з ворогом ще не відбувалося, а ями поволі наповнювалися трупами померлих, їх прикидали тонким шаром землі, на яку наступного дня клали нових мерців.

Сум і безнадія падали на обложене місто і поволі підточували віру в порятунок.

— Краще б уже ворожий приступ, то, поки сила є, поки зовсім не охляли, пощербили б свої мечі об голови бузувірські! — гарячкували відчайдушні.

— Встигнемо з козами на торг,— відповідали їм обачніші.— Ще немало крівці проллється і нашої, і їхньої! Ще встигнемо всі в братську яму! Куди поспішати?

Над Києвом котилися низькі сірі хмари, кропили землю і місто холодними дощами, що іноді переходили в крижану крупу. Потім хмари розходилися, крізь них прозирало скупе осіннє сонце, і на якийсь час у зневірених душах загорався промінчик надії.

— Постоять татари, померзнуть у своїх юртах та й, чого доброго, дременуть звідси куди-небудь в інше місце... Тут їм теж голодно, теж не з медом, бо вже обібрали всі навколишні села — нічим більше поживитися!

— Аякже — жди! Дременуть! Он Переяслав діждався? Або Чернігів? І нам таке буде! Ординці нахапали по селах збіжжя, худоби, коней — вистачить їм жерти на цілу зиму! А ми за той час дуба вріжемо з голоду! Краще вже справді загинути в бою, щоб не гнити заживо трухлявою колодою в болоті!

Такі розмови точилися серед киян, різні думки висловлювалися. Лише про добровільну здачу Києва ніхто й словом не обмовився, бо всім було ясно, що Батий не подарує киянам побиття послів Менгу-хана. Та й кому охота самому надівати на шию ярмо?

Непевність очікування закінчилася раптово — в третю суботу падолисту.

Напередодні ще моросив надокучливий дощик, а надвечір хмари розійшлися, розвіялися, виглянуло сонце і заходило криваво — на мороз. І справді, суботній ранок видався ясний, морозний. Мокра земля затужавіла, замерзла і дзвеніла, мов криця. Вітер улігся, і в ранковій тиші в голубе небо раптом ударив на сполох дзвін.

Київ ураз переполошився, загув.

Звуки сполоху — протяжні і тривожні — линули з Подолу, з дзвіниці Пирогощі.

Воєвода Дмитро кинувся у Володимирів город — на вал, звідки було видно весь Поділ. Його супроводили сини, бояри та ліпші київські мужі.

Поділ кипів, вирував. Тисячі людей копошилися по вулицях та дворах, бігли зі зброєю у визначені місця — ставали на заборола.

А по той бік валів сунули до Подолу, як мурашня, ординські полчища. Понад Глибочицею та Сетомлею вони везли стінобитні пристрої — пороки, тягнули важкі самостріли, що метали каміння та горщики з китатським вогнем, несли штурмові драбини.

— Батий хоче захопити Поділ,— сказав Дмитро.— Зараз нам буде гаряче!

— Треба допомогти подолянам, самі вони не втримаються,— вставив боярин Воротислав.

— Як саме?

— Послати туди з Гори кілька тисяч людей.

— А якщо це хитрість Батиєва? — спитав Домажир.— Ми оголимо Гору, а він — тут як тут! Нападе на Золоті або Лядські ворота! Що тоді?

Дмитро задумався.