Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис

"Цікаво, як мій хлопець удосконалює в школі знання рідної мови?" – подумав я, взявшись читати. Але перші самостійно складені речення змусили мене насторожитися: "Заходив швидко синіючий зимовий вечір. Заходяче сонце сховалося за горизонтом. Не працюючий в неділю тато згодився піти зі мною подивитись на замерзаючий Дніпро…" Насупившись, я припинив читання й сказав синові:

— У тебе що не речення, то одна або дві помилки.

— Як? Де? – здивувався хлопчина.

— Та ось: синіючий, заходяче, працюючий, замерзаючий.

— А як треба було написати?

— Треба десь так: "Заходив, швидко синіючи, зимовий вечір. Призахідне сонце сховалося за обрієм. Тато, що не працює в неділю, згодився піти зі мною подивитись, як замерзає Дніпро".

— Чому? – не міг зійти з дива син. – Це нам задано вправи на дієприкметники.

— А тому, що в нашій мові є тільки пасивні дієприкметники – зроблений, сказаний, зігрітий, активних немає, й тому треба вдаватись до підрядного речення, дієприслівника або…

— Кажете, тату, нема активних дієприкметників у нашій мові? – перебив мене син.

— Нема, – повторив я.

— Ви, тату, забули граматику! – посміхнувся син і урочисто підніс мені свій підручник: Кулик Б. М. Українська мова. Рад. школа. 1966 р. Син розгорнув підручник на 21З–й сторінці й переможно сказав: "Читайте, тату: "Дієприкметники бувають активні й пасивні. Активними називають дієприкметники, що вказують на ознаки того предмета, який щось робить або робив. Наприклад: працюючий робітник (той, що працює), перемагаюча Українська Армія (та, що перемагає), замерзаючий ставок (той, що замерзає)…"

Не бажаючи дискредитувати в очах сина–учня його підручник, я ніяково став гортати його й натрапив на 215–й сторінці на петитом друковану рятівну, чи рятуючу, за наведеним вище правилом, примітку й прочитав синові: "Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами — ач-, — яч— в сучасній українській мові вживаються рідко. Форми типу стояча вода, лежачий камінь з наголошеними суфіксами — ач-, — яч— так само, як форми типу кипучий водоспад, палючий вітер, втративши значення часу й виду та здатність керувати іменником, набули прикметникових ознак (вказують постійну ознаку предмета)".

— Так це примітка! – заперечив син. – Головне – правило.

Трохи замислившись, хлопець спитав мене:

— А яку б, тату, Ви поставили мені оцінку за мою працю?

— Розуміється, двійку, – відповів я.

— А от побачите – принесу п'ятірку!

І таки справді – другого дня приніс п'ятірку… Але мене вона не тішила. Не тішила, як і ті неоковирні слова в статтях і оповіданнях на зразок "недремлюче око" замість – "недремне око", "стрибаючий хлопчик", "плачуча мати" та інші потворні словесні покручі, над якими пріють редактори по редакціях і видавництвах, намагаючись надати тексту нормального українського вигляду. Бідолахи! Вони виконують сизіфову роботу, бо правило підручника про активні дієприкметники підкидає й підкидатиме їм усе нове й нове мовне каміння…

Але відкіля взяли укладачі підручника це правило? Адже його раніш не було. Відомий ще до революції великий знавець української мови П. Житецький колись висловився так: "Щодо активних дієприкметників, то їх зовсім нема в народній мові!" ("О переводах Евангелия на малорусский язык"). Але, може, після революції, яка знесла геть усякі заборони й утиски над українським словом, наша мова так розвинулася, що витворила активні дієприкметники? Так ні! Усі відомі українські граматики радянських часів – О. Синявського. П. Гладкого, П. Горецького й І. Шалі, Г. Сабалдиря й М. Грунського – твердили те саме, що й П. Житецький: активних дієприкметників на — чий, — ший, а також пасивних дієприкметників на — мий (відповідно до російських читаемый, получаемый) нема в українській мові. Книжка О. Курило "Уваги до сучасної української літературної мови", що була в 20–30 роках настільним посібником для працівників культурного фронту на Україні, подавала поради, як обійтись без активних дієприкметників, котрих бракує нашій мові.

Безперечно, й укладачі підручника "Українська мова" знають це дуже добре – недарма в своїй примітці вони делікатно пишуть: "Активні дієприкметники теперішнього часу з суфіксами — ач-, — яч— в сучасній українській мові вживаються рідко", – ніби активні дієприкметники минулого часу (відповідно до російських читавший, получавший) уживаються часто чи активні дієприкметники теперішнього часу тільки нещодавно стали вживатись рідко. Адже відомо, що то в старослов'янській мові вони були поширені, але пізніше – в українській мові – активні дієприкметники поступились перед часто вживаними дієприслівниками, наприклад: "Прошу тебе, не зморозь мене, не так же мене, як мужа мого, з походу йдучи (идущего), коня ведучи (ведущего), коня ведучи і зброю несучи (несущего)". Чи не ближче буде до істини сказати: активні дієприкметники теперішнього й минулого часу не є властивістю сучасної української мови. У ній трапляються тільки віддієслівні прикметники з суфіксами — ач-, — яч-, — уч-, — юч-, що вказують не на дію, а на постійну ознаку предмета, втративши здатність керувати іменником. Тим‑то й кажуть: "Під лежачий камінь вода не тече", "лежачого не б'ють", – але не скажуть: "Лежачий на дорозі камінь заважав людям іти"; "Лежача на землі людина раптом підвелась", – бо в перших двох реченнях слово лежачий виконує функцію прикметника, а в двох інших воно виступає вже як активний дієприкметник. Із цих же причин правильно буде по–українському: "Питущого й близько не пускай до комори: все проп'є", – але неприродно звучало б: "Людина, питуща некип'ячену воду, може захворіти на шлунково–кишкові захворювання", – бо треба: "Людина, що п'є (або – п'ючи) некип'ячену воду, може захворіти на шлунково–кишкові захворювання".

Чом би нашим укладачам підручника української мови, надто тепер, коли мають видавати новий, не перебазуватись на наукові позиції бодай щодо активних дієприкметників і зняти явне непорозуміння з ними, що пантеличить учнів?

Деякі з наших лінгвістів, неохочі до всяких поправок, можуть заперечити: "Хай воно й негаразд, але так звикли вже, тому й не слід змінювати". Але спитати б: хто звик? Звикли були не так давно кербуди писати безглузде "Добро пожалувати!", але досить було прилюдно пояснити це анекдотичне непорозуміння, як усі стали писати правильно: "Ласкаво (чи гостинно) просимо!" Слушно писав про це знавець української мови письменник О. Кундзич у своїй книжці "Слово і образ": "Річ не в тому, що звик до даного слова даний кандидат філологічних наук, а в тому, чи звик народ". А народ не звик казати: "Де тут сіюча пшеницю бригада?" – або: "Рахівник, виписуючий квитанції, пішов додому", – а каже: "Де тут бригада, що сіє пшеницю?"; "Рахівник, що виписує квитанції, пішов додому", – дарма що підручник "Українська мова" хоче привчити наших учнів до вживання активних дієприкметників сіючий, виписуючий тощо, які я взяв у вправі 393.

Не звикають до цього й наші найкращі сучасні письменники О. Гончар, А. Головко, М. Стельмах та інші, що ніяк не хочуть утрапити під неправильне правило названого підручника й усяко оминають активні дієприкметникові форми, користуючись натомість пасивними дієприкметниками, підрядними реченнями чи віддієслівними прикметниками. Ось, наприклад, уривок – із повісті "Гуси–лебеді летять" М. Стельмаха:

"А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям…

І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки".

Можна собі уявити, скільки активних дієприкметників було б у російському перекладі цього уривка: не затвердевшего, ставшей, потемневшее, притаившийся, а тим часом у Стельмаховому оригіналі жодного. Чому? А тому, що М. Стельмах добре відчуває, як фальшиво, зазвучав би його текст, коли б він узявся писати його додержуючись правила з підручника "Українська мова".

Звісно, користування описовою конструкцією з підрядним реченням ("що сіє пшеницю", "що виписує квитанції") часом ускладнює фразу, надто в поезії, але є чимало й інших способів передати думку, висловлену по–російському активним дієприкметником: тут до послуг і дієприслівник, і пасивна форма дієприкметника, й віддієслівний прикметник, і, нарешті, саме дієслово. Такий арсенал способів удосталь компенсує українській мові брак у ній форми активного дієприкметника. Наприклад, ось фраза з активним дієприкметником виступаючий. "Під час обговорення доповіді всі виступаючі товариші зазначали актуальність поставленого питання". Нема конечної потреби заміняти дієприкметник підрядним реченням "що виступали", можна цю саму думку передати й дієприслівником: "Під час обговорення доповіді всі товариші, виступаючи, зазначали актуальність поставленого питання". Так само й недоладну фразу "Всі працюючі в цій галузі промисловості робітники повинні знати правила техніки безпеки" можна висловити, не вдаючись до описової конструкції: "Усі робітники, працюючи в цій галузі промисловості, мусять знати правила техніки безпеки".

Отже, невластивість активних дієприкметників українській мові – це не вада її, що спонукає запозичати граматичні форми з інших мов, а її особливість. Та особливість, що поряд з іншими аналогічними відрізняє від близьких і далеких мов. Чи є якась потреба нівелювати ці особливості? Нема ніякої, бо далеко не все, притаманне одній мові, можна легко перенести й прищепити іншій, не завдаючи при цьому шкоди її живому організму. А які практичні наслідки дає штучне запровадження в нашу мову активних дієприкметників, яскраво видно з тих прикладів, що їх наведено на початку цієї статті. Правила підручника мають нормувати й удосконалювати мелодійне звучання нашої мови, а не знижувати його. На це треба неодмінно зважати, складаючи новий підручник української мови.

Літера, за якою тужать

До мене, як автора статей на лінгвістичні теми, часто звертаються листовно й з уст групи читачів і поодинокі особи, прохаючи пояснити, чи збереглась особлива вимова, як вони висловлюються, твердого, або проривного ґ, що колись позначалося своєрідним знаком (як літера г з хвостиком угору), в словах типу ґрунт, ґанок, ґудзик, ґелгати… Ці читачі зазначають у своїх листах, що останнім часом не тільки учні, ба й учителі часто не роблять різниці в вимовлянні наведених слів із проривним ґ, а мовлять їх за зразком слів гарно, гроші, гомоніти тощо.

В українській мові є два різні звуки.