Сковорода (симфонія) - Тичина Павло

464, оп. 1, Кя 1244, арк. 2 зв.)

[III. ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]
Огонь. Та вже ж. Це він один. Як прапор
піднесення. О г о н ь. Цс він, як мисль.
Як ті ножії Скажи — (Огонь) : чи можна
не гоготать коли я сам, я сам
підвівся!
Ось. На схилі канчук-віку
•і
тут скрикнула мадонна й підсмикнулась
так високо, аж литки бач... І враз
.]
Коли сам цар із переляку репнув,
то що вже цим! Одначе —
репнуте
стягло хвости — і підповзло. Вкусило —
й одскочило < ізнов > назад. Плазуючи,
вибризкувало яд вонючий. Тихо
яхидою захихотіло... Цоп! —



по голові його бідняк. Скрутилось
ковбаскою,
яку той підчепив
і на вогонь шпурнув. Перекрутилось

нещаснеє, аж вигнулось.
Отак
у рай пішла від рококо до бога
душа його. < [нерозб.] > Ой леле! Братіс!
< Заплачемо і ми — нехай царствує — >
< огонь, як мисль, тут вихопивсь >




Хіба й собі сльозу? Амінь же. А що ж.
Той пан та був недобрим? Спав? Гуляв?
...Огонь, як мисль, тут вихопивсь. Повставши,
[• • .]
Огонь. Буран. Тяжіння.
Рух. Свідомість.
Матерія. І засміявсь-сміявсь,
що переміг.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1244, арк. 2—3)

[IV. ДРУГИЙ МОНОЛОГ СКОВОРОДИ]
1 Зверху автор дописав: "Натура".— Ред.
Натура — є римське слово, по-нашому ж природа, або ж єство. Цим
словом визначається все па все, що тільки родиться у всій світа
цього машині... Вона 1 зветься натурою тому, що все, яке
назовні виходить або ж народжується від
таємних необмежених надр її, як од загальної матері черева, тим-
часовий свій має початок. А поскільки ця мати, рождаючи, ні від
кого не приймає, але ж сама собою рождає, для того < зветься > взивається і батьком
А ще ж як я по-грецькому почну — < (по [бачивши] >

1 На берегах рукопису дописано олівцем: "твою ж бо голо-
воньку".— Ред.
Ну що, пора? Пора, отроковіце,


Я трохи був заснув (позіхав) О господи!.,
обідранцю, чого це тут — стрічати
та й поступлю
< нахлібники >
в ласкавчики до папі.
Хрисанф
Ну-ну! мужво! а прикуси язик...
Розляпався. (Знімає з стіни ікону.)
Огенія
Та це він
так. Бо хворий
на голову.
Хрисанф
Хіба що так. Піду ж.
Огсніє, < свічки ж> подай бо свічку, чуєш?
(До Люц[ипера].)
[■ ■]
X р и с а и ф
А ти ж як думав. < Нехай пані вступлять
до покоїв — я ще не так ученістю розточуся. Про Едем. Про рай
сладості. Та ось, наприклад, про сад. Про рап.> Ось пожду ще
й не таким я розточуся. І насаді господь бог рай во Едемє на
востоцех і введе тамо человека єгоже созда. Це рай сладості, парадіос тіс тріфіс — по-грецькому.
Люципер
Авжеж. Казочка про те, як пан поїхав до
Німеччини, а пані без [нього] рай сладості з ченцями
завела? чув, чув. (Співає.)
І —]
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1189, арк. 7—8)

ховаються: то хитра омела,
то галли, цвіль, то гнізда. Ну, так отже:
коли вже ти перевернув, почнем
з твого кінця. Не дозволяй, щоб гнізда
заводили твої поплічники;
не дозволяй, щоб дармоїди хитро
ховалися в твоєму війську. < Завше >
Скуй
для кождого стерно, і хай цей кождий
< по-чесному веслує> за себе сам правує, прагне, йде.
Оце ж і є провірка.
Л юц [и п с р]
Щось цікаве
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1189, арк. 14—15)

О г е п і я
Звідки ти
докладно так про все цс знаєш?
Люципер
З лісу
виходячи, я був зустрінутий
і реготом і < криком > свистом. Я спинився.


— Ну що, сходив до вітру? — Оглянувсь:
не видно ж бо нікого.—Хлопці!
гляньте!
наш Сатана ще й оглядається,
немовби він не той...—
і знову регіт

обрушив хтось < [на] нас такий,
аж гайдуки > взялись аж гайдуки
< качатися > < попадали > < качалися попадали >
качатися, попадавши, як свині —
< трусилися > трясучкою і тряскали по заду

сами себе, ніяк 1 віддихатись
не в силі: га? а він ще й приставляє —
от Сатана дек Сатана! —і дрож
Зверху написано "та ".— Ред.
їх корчила < ревли,
заслинив [шись] >
...й од реготу до реву
їх кидало. і так по кілька раз
"Ой боже мій!" — стогнали "боже!" — звали
і хтось один тоненько хихотів
і кожен раз < ікаючи —все > під гикавку
все нижче
він голосом спускався, нижче... ік! —

і от зів'яв і цей.— Ну що мо годі?

Ну й вимучив проклятий Сатана,
бери ж свого невільника і гайда! —

Під'їхала й карета, що була
у затінку під лісом, трохи далі,
рукою пухлою махнула пані —
всі рушили... Тоді я
зрозумів:
•і
коли ж йому й тікать, як не тепер!

< Стенув я>

Та йди вже, йди! Візьми ж верьовку в руки!
І я сіпнув — < переступаючий >
за мною потягнувсь
обв'язаний, з запнутими очима
< полонений > чорнісінький пречорпий бранець. … 40 41 42 43 44 45 46 … Завантажити цей текст Інші твори цього автора:Ой не крийся, природо, не крийся...На захист мируІ Бєлий, і Блок...Замісць сонетів i октавНе бував ти у наших краях!Ще 47 творів →Дивіться також:Біографія Павла Тичини