Люди зі страху - Андріяшик Роман
Покутський так само змарнів, постарівся, чоло ніби осіло, вуси, якими він завжди пишався, загострювали і спотворювали обличчя.
— Може, вип'єш? — кивнув він на плящину.— Ми тримаємо замість ліків. Міць має... Пригуб і ти, стара, задля такої оказії.— Він налив у чарки по наперстку густої, майже чорної рідини.
— Їжте, Прокопику,— тихо мовила майстрова. Потім протягом трьох днів я не почув од неї жодного слова. А з Покутським ми переговорили про все на світі. Я помітив, що розмови про знегоди нас стомлюють і ми ними надокучили один одному. Це й природно: виходу не було. Балачки діяли на нерви як хміль і викликали огиду. Третього вечора з будиночка Покутських мене виполошили поліцаї. Підночовував у Стрийському парку. Досвіта на горбку між липами нестямно заголосила якась божевільна.
— О-га-га-га! — моторошним великоднім калаталом заплескало між стовбурами.— О-ха-ха-ха-ха!..
Я вибрався на вулицю в околиці Франкового будинку. На протилежному боці, нудьгуючи, походжав поліцай, ще одна тінь стовбичила нижче, на повороті. Поліцай, який прогулювався, недбалим жестом поманив мене до себе. Простягнувши руку, він потер пучками великого і вказівного пальця.
— Документи?
— Не маю,— пояснив я по-польськи.
— Moze skonczyszz tymi zartami?23
23 Може, перестанеш жартувати?
Мене врятувала бездоганна польська мова. Та на майбутнє я вирішив знайти собі яку-небудь щурячу нору...
Грушевич намагався зробити ввічливість прапором нашої комуни. Після тюрми він проповідував ідею всеосяжного гуманізму. "Дякую" і "прошу" лилося з вух. На всіх, крім Тодосія і Кривов'яза, Грушевич дивився з докором, ніби ми навмисне уникали, тюрми, щоб не відчути туги за культурним ставленням. Павлюк спробував було його напоумити, але це не помогло, а тільки пошкодило: Грушевич, як сектант, благословляв Миколу при кожній нагоді. Побачивши Грушевича на вулиці, ми старалися прошмигнути кудись у підворіття і перечекати, поки він пройде. Але він щоднини встигав провести кожного з нас під руку і намозолити слух повчанням.
— Світ почне нас шанувати тільки тоді, коли ми станемо високовихованим народом,— виголошував він.— Почуття братерства — ось що нас врятує.
І вижидальне поглипував, мружився, енергійно стріпував сивіючими патлами.
У нього була блискуча пам'ять. Він знав, що кому казав, і двічі не повторював одне й те саме. Мене він примусив повернутися до нашої першої розмови в Тернополі.
— Не забули моєї сентенції про совість, пане Повсюдо?— запитав він, з тривогою вивчаючи моє обличчя.
— Ні,— відповів я.
Грушевичів погляд потеплів, очі од зворушення навіть злегка затуманилися сльозою.
— Правду кажучи,— вирішив він винагородити мене,— я спершу було допустився помилки, подумавши, що ви маневруєте то мовчанкою, то несподіваними вивертами, аби набити собі ціну. Але, розміркувавши, я зрозумів, що він серйозний чоловік, навчений обставинами життя ховатися, як артист. Це непогано, Прокопе. Довірятися кожному стрічному не треба.— Зробивши паузу, він додав: — Мені однаково. Я вже небагато встигну зробити. До того ж серцем чую: мене чекає тюрма. Ще день, ще два...
Поки не ратував за любов до ближнього, він говорив розсудливо і викликав співчуття. Та в агітаціях був такий настирливий і потворно бридкий, що не було сили витримати. Якось я прийшов трохи пізніше і застав комуну, розділену на два табори: з одного боку Грушевич, з другого — всі хлопці, включаючи Кривов'яза і Тодосія. Треба мати певний талант, щоб так остогиднути. Вранці Микола розбудив мене і, з відразою киваючи на сонного Грушевича, покликав на вулицю.
— Ходи звідси, ну його до біса. Встане, знов заскиглить.
— Що сьогодні робиш? — запитав я Павлюка.
— Що роблю?— Микола зморщився, ніби не міг розібрати, чого я від нього хочу. Мені, між іншим, завжди здавалося, що він собі щодня видумує якесь заняття, аби, як кажуть, слава не пропала.— Перейдемо на той бік,— запропонував він.— Покажу дещо й хочу порадитись.
На розі вулиці Микола зупинив мене і показав на старовинні залізні двері.
— Твої свердла візьмуть їх?
— Кувалися, мабуть, ще при Данилі Галицькому.
—За ними конфісковане устаткування з друкарень. Я маю намір забрати шрифти.
— Я до них не наважуся підступити з свердлом,— сказав я.— Двері кували ювеліри. Глянь, які тендітні пелюстки, грона, зірки. Це історична пам'ятка.
— Гріх на мою душу, Прокопику.
— Бабаки тут ходять?
— Це не твоя журба. Підпою.
— А де дінешся з касами?
Микола нетерпляче знизав плечима.
— Потім ще раз обдивлюся,— пообіцяв я.— Та не надимайся, як соборний диригент. Кажу, що подивлюся.
— Гаразд.— Микола засміявся.
— Не тішся, ось дибає Грушевич. Аж руки потирає, що спіймав тебе.
— З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психікою. Пересічні люди між чотирма стінами стають рабами почуттів, на яких, мов на казкових конях, вириваються з пут відчаю.
"Так, так,— подумав я.— У спеку кожний затінок — порятунок".
Якось на пошті я прислужився польському жовнірові, написавши йому листа до матері. Розбалакались, і солдат мені сказав, що в його полку потрібні слюсарі монтувати систему парового опалення. Я мало не підстрибнув. Не гаючи ні хвилини, поїхав з Віктором Живецьким — так звали солдата — в казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась казенній касі майже запівдарма: мені платили продуктами і по дві марки на тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з Покутським монтували труби, після роботи я писав Живецькому листи і під вечір з тимчасовим посвідченням спокійно повертався до Корняктового льоху.
Цього разу Живецький чекав мене біля воріт, весело потиснув руку.
— Пане Повсюдо, ви зможете сьогодні затриматися? Відписала Ванда.
У зорі його штормив тріумф: "Ми переможці, пане Повсюдо!..".
Він не встиг освідчитися дівчині до армії і ніяковів, хвилювався. На хвилину покинув мене і прибіг з фотокарткою дівчини. У неї було гарне опукле чоло, розчесані з боковим проділом і короною заплетені навколо голови коси, тонкі, злегка вигнуті брови, глибоко посаджені, але щирі очі, маленький рівний носик і цнотливо, пелюстками складені губи. В рисах обличчя цілий лан невинності й ненадчерпнуїої ніжності. Я уявив собі, що це моя сестра, з котрою розлучився в дитинстві й мав незабаром зустрітися. Слова самі попросилися на папір.
— Може, завтра, Вікторе? — запитав я. Живецький засмутився. Він дивився такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.
— Якщо вам ніколи...— Він хотів усміхнутися, але смуток спотворив усмішку, як натяк на близьку смерть.
— Завтра ж ти на місці?
— Так. А післязавтра стаю на вахту.
— Патрулем чи на пост?
— Патрулем.
— Попросись до ратуші. Я мешкаю поблизу, і ми змогли б складати листи всю ніч.
— Я скажу капітанові Сідлецькому.
— То післязавтра?
— Добре.
Солдат бігцем на радощах рушив до казарми. "Щастя же Павлюкові",— подумав я.
Покутський уже був на місці. Він і сьогодні мав для мене новину.
— Мій сусід,— повідомив він,— десь роздобув російську газету. Там реквізують фабрики й банки. Прибутки призначаються народові. Письменник,— Покутський називав письменниками всіх, хто підписувався під статтями,— додає, що такого світ не знав.
—Уряди змагаються в піклуванні про громадянство, — сказав я, згадавши недавнє розпорядження польських властей зменшити податки в зв'язку з розрухою.— Закон видали і посилили конфіскаційні банди.
— Ні, Прокопе. Ленін виконає, що обіцяє.
— Чи я проти того, щоб людям жилося ліпше?
— Як ваша комуна?
— Грушевич привів якогось професора.
— Візьмеш і мою пайку. Ми зі старою заклали на місяць запасу.
— Професор мені сподобався,— сказав я.— Грушевич розповідав, що він закінчив Віденський і Краківський університети, вів кафедру філософії у Львові, знає безліч мов, а від Грушевича немає порятунку. Почав проповідувати на вулиці. Дивись — трясе гриву поруч з якимсь пузанем, то веде під руку панянку або й польського капрала.
— В нас ніколи не бракувало обдарованих людей, та недолугість духу зводила на манівці. Почисть шурупи... Мудрі й талановиті люди в нас умирають од сухот, у самобичуванні й сумнівах. А знаєш чого? Бо силкуються вирвати дрібничку, вважаючи це великою політикою. А тільки дадуть по руках — і нема чоловіка. Або зрадив, або манія з'їла... Не так уже старайся. Потри трохи, аби припасувати.
— По-вашому, ця хапливість приводить до гірших наслідків, ніж сердите мовчання?
— Я цього не казав, але що правда, то правда: в нас уміють з водою вихлюпувати дитину. Ну, та це старожитності. Тут нічим не поправиш — ні мовчанням, ні укусамию
"Так закінчуються всі розмови. Втома. Загальна втома".
— Нашою пасивністю завжди користувалися баламути,— сказав я вголос.— Тільки зведеться покоління — і розпсотили. Загинемо, як тури.
— Не мели дурниць,— розізлився Покутський і роздув ніздрі.— Наріж різьбу.— І кинув мені на верстат залізяку.
— Допоможіть виламати один хитрий замок,— сказав я., Покутський не підводив голови. Я закурив і став біля вікна. На подвір'ї шикувалися солдати. Взад і вперед походжали офіцери, чекаючи командира полку. Кудись на грабіж збираються. Воно кинути б оті теревені до біса, але ж навколо безвихідь. Знаю я у Львові півтора десятка людей — ні у кого нема якогось виразного особистого життя. Усі надіються пережити, і всі ждуть кінця.
— Де? — несподівано запитав Покутський.
— Замок? У друкарні на Підвальній.
Покутський минав мене поглядом, як старовинний актор глядачів. Він більше нічим не цікавився, і я не повертався до сказаного. Але за ворітьми казарми після роботи запитав, куди і о якій порі прийти.
Накрапав дощ. Він пах небом, і хотілося дивитися на небо, недбало і ненатривко закидане білясто-синіми ліліями хмар. Та в місті неба мало. Люди відвикають од сонця, пам'ять не сприймає краси міста, бо витвори людської праці запам'ятовуються лише тоді, коли дивитися на них разом з сонцем. Найдосконаліші нічні пейзажі не справляють враження. На сонці й смердючий лісовий гриб не був би таким огидним, як у сутінках нетрів. Якщо я довго не бачу сонця, мене охоплює туга і здається, що на мене щось чигає.
Дощ полив як з відра. Я зняв шапку. На чолі розпліскувалися вистуджені розбудженим вітром краплі. Вітер напинав виноградні лози на фасадах.
