Поетичні твори - Федькович Юрій
На тих лебедів стадо - мої думи!
А ні - то я їх пущу, мій соколе!
Червоним щитом переложу поле!
А ти благослови ми, Осмоуме! 55
Куда?
- Куда ти йдеш, єдиний мій?
- Я й сам не знаю, де!
Хіба ж та доля вповіда,
Куда вна нас веде?
Одних веде у райський край,
А других у Сибір,
А тих в пани, а тих в попи,
А тих знов до жовнір;
Одних веде на битий шлях,
А других манівцем.
Але куда? Де мета їм?
До кого ми ідем?
Не знаю, брате, ти сказать…
Да видиш - оддалік
Яка висока та сумна
Могила там стоїть?
А так, як чистий діамант,
Та зіронька сния,-
Там також, може, хто живе?
Коли - то буду й я.
Хіба долі яке діло?..
Іду з шинку, потикаюсь,-
З свойов долев зустрічаюсь!
Хитаюся - вітаюся,
Про здоров’я питаюся.
А вна мені відповіла:
«Коли хочеш, хлопче, жити,-
Треба дома спати вчитись…»
Хіба долі яке діло?..
Кресак
У неділю дуже рано
Легінь кресак обшиває
У золоті огальони,-
Кому він ся ним поклонить?
Чи цареві, чи дівчині?
Чи на новій домовині
Побратимки го покладуть
Та й до церкви пишно зладять?..
У кожусі
- Єдиная, коханая
Дівчино моя,
Скажи мені вірну правду,
Чи будеш моя?
- Це лиш знає воскарочка 56
Та той в небесіх,
А може, й той, що приходить
В новім кожусі!
Правда
- Скажи мені, моя мила,
Де місяць днує́,
А я тобі скажу правду,
Де правда та є.
- Хіба в церкві на коверці!
- Ой ні, душко, моє серце!
Бо та правда - сама в собі:
Лиш в колисці та у гробі.
Рожа
В неділеньку вранці
Ідуть новобранці,-
А мій милий чорнобривий
У білій катанці.
- Чекай, милий хлопче,
Май припну ти рожу!
- Не чекаю, серце моє,-
Чекати не можу,
Бо ті твої рожі
Сльозою зрошені!..
Вповідав ми тарабанчик,
Що ми розлучені.
Але як уб’ють мня -
Коби посадили
Ту червону твою рожу
На моїй могилі.
Та рожа прийметься,
Мая розцвітеться,-
Під зеленов муравою
Серце стрепенеться.
Страж на Русі
Як шум і грім по небесах,
Як гук і буря по лісах,
Розлягся голос по Дунай:
Хто осокотить руський край?
О руський край, спокоєм будь,
Бо твоя страж єсть руська грудь!
Тя жог татарин, бісурман,
Пив твої крові ляцький пан,
Та ще й донині він не сит,
Бо ще й донині рад би пить!
О руський…
А білий цар, як змій, стоїть,
Та рад би зжерти цілий світ,
Та рад би разом всіх слов’ян
Закути у оден кайдан.
О руський…
А єзуїт ввесь світ би рад
Перестроїть на римський лад
Та й ту святую нашу Русь
Заколотити в свою грузь.
Святая Русе - без тривог,
Бо твоя страж - сам господь бог!
Сторонець, 20/6 1874
Баркарола
Сонце заходить, лідо 57 леліє,
У сріблі луни лагуна мріє,
А гондоліре, кращий Аполля,
Пустився барков долів на море…
«О, де ж ти правиш? О, де гадаєш?
Дожів чертоги 58 чого минаєш?»
«Що мені дожі? Що їх коруна?
Поуз Ріяльти 59 - там моя дума!..»
- О сеніора, чи ти не чуєш,
Чи вбогим Марком уже гордуєш?
Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни,
Як вірний Марко в море потане!
Аж тут втворяєсь стиха віконце,
А в нім являєсь красна, як сонце:
- O caro mio! 60 Де ж так барився?
Чи не на зорю де задивився?
- О нє, мадонна! Зорі сіяли,
Доки у твої не заглядали,
У твої очі, кращі від зорі,
Кращі жемчуга, глибші дна моря.
...Місяць заходить, море леліє,
Порожнов барков по фалях віє.
Де ж молод Марко, що нехав барку?
Чи в сеніори, чи на дні моря?..
20/12 1874
У горах
У нас у горах, пани-браття,
Раз виводились соколи́;
Тепер не мають і коли
Про теє люди споминати…
Минув наш давній тихий рай,
Минула давня наша воля...
Але ще кажуть, як соко́ли
Назад повернуться в наш край,
То ще гаразд на світі буде.
Не вірю я - най вірять люде!
Бо в нас було колись добро
І славно в нас було,
Доки наші не приймили
За короля круля
Краківського. Пропав і круль,
І ми з ним пропали,-
Єзуїтські колегії
Лиш повиростали,
Як гадярки капанисті
Слотавого літа.
А ми усе питаємо,
Чо лихо на світі?..
Покажімо єзуїтам
У Рим лиш дорогу,
Відберімо чортам царство
Та віддаймо богу!
Тогді у нас і соколи
Вестись назад стануть,
А ті гори свою волю
Соколю дістануть.
