Гетьман Iван Виговський - Нечуй-Левицький Іван
Прiмас з хрестом в руках пiшов до порога помiж рядами панiв i встрiв короля в дверях. Сенатори й сеймовi посланцi низенько уклонилися королевi. Лицемiрна покiрливiсть виявлялась на обличчях магнатiв, котрi вважали себе трохи не за рiвню королевi i котрi в себе вдома, в своїх маєтностях i на провiнцiальних сеймах i справдi виступали як маленькi самостiйнi королi. Гетьман Богдан продражнив їх за свавiльнiсть "короленятами".
Король, ще молодий, але тiлистий, поставний та здоровий, повагом вступив в залу i попростував мiж двома рядами панiв до трону. Пани рушили слiдком за ним i стали по обидва боки трону. Прiмас став на чолi магнатiв по праву руку од короля. День був весняний, сонячний. В вiкна по обидва боки трону сипалось майське промiння i обсипало ясним свiтом багатi оксамитовi та шовковi кунтушi, лиснiло на золотих шнурках та позументах, переливалось чудовими м'якими сутiнками на шовкових та оксамитових складках кунтушiв. Увесь збiр, блискучий та пишний, аж сяв колоритними фарбами, сяв радiсними очима, веселим обличчям.
Увiйшли козацькi посланцi i гуртом стали серед зали. Засяли червонi кармазини та червонi сап'янцi, неначе серед пiстрявого гурту магнатiв в залi схопилось червоне полум'я. Тiльки чорноволосi козацькi голови, чорнi чуби на головах, здоровi вуси та блискучi темнi очi чорнiли поверх червоного полум'я кармазинiв. Посланцi поклонились королевi. Король згорда повiв вниз очима i ледве схилив свою низько обстрижену голову, тiльки здоровецькi вуси трохи схилились вниз i натякали, що король поклонився — не чолом, а вусами.
Перед держав Юрiй Немирич, чоловiк вчений i славний оратор того часу. Вiн спинився посеред зали, виступив трохи з натовпу i висловив латинською мовою пишну промову, в котрiй вихваляв Польщу, як вольну державу на ввесь свiт, i просив короля знов прийняти в своє пiдданство усю Україну, одрiзнену од Польщi гетьманом Богданом. Пiсля коротенького риторичного вступу Немирич промовив:
— Ми з'являємось в теперiшнiй день перед престолом королiвської величностi, перед збором всiєї Речi Посполитої як посланцi найяснiшого й найшляхетнiшого гетьмана усього вiйська Запорозького i разом з тим усього українського народу, щоб признати перед лицем усього свiта на потомнi вiки його величнiсть. Рiч Посполиту i Корону Польську нашою вiтчиною i матiр'ю. Держава вашої величностi по всьому свiту стада славна волею i в цьому схожа на царство Боже, в котрому як огневим духам, так i людському родовi даються Божi й людськi закони, але з охороною їх вольної волi без найменшого силування на всi часи од самого сотворiння свiта. Нехай iншi царства й держави будуть славнi своїм теплим клiматом, багатством, злитками золота, дорогих перлiв та дiамантiв, розкiшшю життя... але там народи не зазнають правдивої волi. Забувши, що вони обдарованi од Бога вольною волею, вони живуть неначе в золотiй клiтцi, i повиннi зоставатись невольниками чужої сваволi, чужого бажання. На усьому свiтi не можна знайти такої волi, як в Польськiй Коронi! Ця воля, котрiй i цiни не можна скласти, ця вольнiсть, а не що iнше, веде тепер нас до з'єднання з вами. Ми родились вольними, виросли на волi i вольно обертаємось до однакової з нами волi.
Сеймовий збiр заплескав в долонi. Кожний пан почував, що Немирич говорив правду про волю в Польщi, але пани забулись, що в тiєї "вольної панської волi" були в неволi хлопи i польськi, i українськi, в неволi, як у пеклi. Вони забули слова французького вандрiвника на тодiшнiй Українi Боплана, що на Українi польськi пани живуть, як у раю, а панщаннi мужики мучаться, як у пеклi. Оратор в своїй промовi забув на той час згадати про те пекло. Немирич замовк на хвилину i знов заговорив:
— Тепер блудний син знов вертається до свого батька. Нехай же батько привiтає його поцiлунком миру й ласки! Нехай надiне золотий перстень на його палець, вбере його в гарне убрання, нехай заколе годоване теля i радiє вкупi з ним на заздрiсть iншим! Не тисячi, а мiльйони душ потягуються до пiдданства вашiй величностi i усiй Речi Посполитiй! Привiт тобi, найяснiший королю!.. Прийми цей багатий край, цей родючий Єгипет, текучий молоком i медом, багатий на пшеницю i на усякi земнi овочi, цю вiтчину войовничого i давно славного на морi й на суходолi народу українського... Вiват, найяснiший король Ян-Казимiр! Вiват Республiка Польська!
Славному в свої часи ораторовi одповiдали в сеймi короткою промовою. Усi сеймовi посланцi були радi, що козаки знов задумали вернутись до пiдданства королевi. Юрiй Немирич подав королевi Гадяцькi пункти. Посланцi сподобились цiлувати руку короля. Сенатори й сеймовики дуже радо привiтали козацьких посланцiв.
Але радiсть в сеймi швидко змiнилась на смуток, як сенатори почали розбирати пункти Гадяцької умови. Пiднялись змагання та нарiкання, що козаки вимагали дуже багато права та усяких привiлеїв для України, що в Гадяцькiй умовi, постановленiй комiсарами Польщi Казимиром Беньовським та Євлашевським, комiсари надавали козакам надто багато обiцянок.
По Гадяцькiй умовi Україна приставала до Польщi як Велике князiвство Руське, зовсiм самостiйне в своїх осерединних справах: козаки приставали до полякiв як вольнi до вольних, рiвнi до рiвних. Гетьман i великий князь Виговський просив для себе повного права суду над усiм козацтвом на Українi i особистої незалежностi од усякого суду, од усяких позвiв. Козаки вимагали, щоб у Великому князiвствi було своє козацьке вiйсько i своє правленство, щоб на Українi не було унiї, а польськi єзуїти навiть не мали пробувати на Українi; щоб вигнанi з України пани-католики й поляки не мали права вернутись на Україну i забрати свої давнi маєтностi; натомiсть король був повинен дати їм скарбовi землi в самiй Польщi. Козаки постановили, щоб усi староства, усi скарбовi землi на Українi були одданi в український скарб, були прилученi до українських воєводств. Воєводами повиннi бути тiльки православнi; католики не мали права займати мiсця на урядовiй службi на Українi i через те не мали права дiставати короннi землi й маєтностi на Українi. Козаки домагались, щоб король дав їм усiм право шляхетства i щоб в самому Великому князiвствi православнi дiдичi, князi високого роду були в усьому рiвнi з шляхтичами-козаками i не присвоювали собi окромiшних вищих привiлеїв. Щодо просвiти, то козаки вимагали собi права заснувати два унiверситети: в Києвi i в Брацлавi, i заводити школи, не питаючись у полякiв, права вольної печатнi книг та вольної чорноморської торгiвлi.
Такi вимагання козакiв збурили польських магнатiв i сенаторiв, гордих своїм шляхетством. Пiднялися голоси проти Гадяцької умови. Пани нехтували козаками, нiзащо не згоджувались, щоб козаки стали шляхтичами, рiвними у своїх правах з ними. Посланцi кричали на сеймi, що Україна стане через такi привiлеї мiцносилою, самостiйною державою, небезпечною для Польщi.
— Як то можна давати шляхетськi привiлеї усiм козакам, та хоч би й усiй козацькiй старшинi! Це виходить, що ми дамо шляхетське право хлопам, бо козаки з хлопiв. Це буде приниження для нашої стародавньої шляхти. Рiвняти до себе хлопiв, якихсь душогубiв, лиходiїв! якихсь бунтарiв, що встали бунтом проти своєї матерi Польщi, якихсь пройдисвiтiв! Це буде ганьба, неслава для нашої шляхти! Не попустимо цього! — кричали польськi пани, вислухавши прочитанi Гадяцькi пункти.
— Якихсь схизматiв становлять врiвнi з панами-католиками! — гомонiли в сеймi бiскупи. — Схизму треба вбити, як гадину, а не становити її нарiвнi з католицькою вiрою панiв. Це сором для нашого святого костьолу! це ганьба на ймення Боже!
— Це знеславить вартiсть i достойнiсть нашої шляхетської верстви! Ми принизимо, нас самих, пiдвисивши до себе якихсь пройдисвiтiв! — репетували деякi пани. — Не попустимо цього! А все то накоїв лиха пан Беньовський!
Трохи не мiсяць змагались пани на сеймi, розбираючи пункти Гадяцької умови, та все нарiкали на Беньовського за його непомiрну здатливiсть на користь козакам. Але були мiж польськими панами й такi правдивi люди, котрi могли б послужити за iзразець i для сучасних декотрих польських панiв i польських iсторикiв.
— Не козаки порушили згоду, а ми, — говорили декотрi пани. — У всьому винна наша гордовитiсть. Ми з ними поводились не по-людськи. Ми не тiльки однiмали од них таки їх права, але позбавили їх усякого людського натурального права. От за те Господь Бог i показав нам, що й вони такi люди, як i всi, i по заслузi покарав нашу високодумнiсть. Ми нижчi за їх: вони бились з нами за волю, а ми — за безсиле панування... Тодi, як Адам копав землю, а Єва пряла, нiхто нiкому не служив, нiхто нiкого не називав хлопом.
Тепер Беньовському довелось викручуватись за свою щедрiсть в умовi ї козаками. I хитрий посланець викрутився. Вiн подав таку гадку:
— Треба згодитись на усi вимоги козакiв, бо тепер Польща має ворогiв — шведiв та москалiв; котрi можуть загубити Польщу. Козакiв тепер стало дуже багато, i вони дужi. Ми придбали собi спiльникiв на Українi. Але потiм, як мине час, можна буде й порушити усi пункти Гадяцької умови: завести унiю, притиснути козакiв, вернути землi вигнаним католикам-панам i завести на Українi давнi польськi порядки. Хоч це все станеться несплоха, але можна буде згодом повернути дiло на Українi по-давньому.
Тiльки тодi пани й сенатори згодились пiдписати Гадяцьку умову з певною надiєю не додержати свого слова. Iзба сеймова й посланницька обидвi затвердили своєю згодою Гадяцькi пункти, гадаючи в слушний час зломити своє слово, порушити Гадяцькi пункти.
Затвердивши Гадяцьку умову, сейм назначив дань для торжественної присяги на пiдданство королевi. Цей день прийшов на 22 день мая.
В сенаторськiй iзбi поставили пишний трон для короля. Зiбрались усi сеймовi посланцi, сенатори й декотрi бiскупи. В одинадцятiй годинi ранку увiйшов в залу король i сiв на тронi. Сенатори й сеймовi посланцi стали кругом трону. Тодi покликали посланцiв нового Великого князiвства Руського. Козацькi посланцi увiйшли i стали вряд. Коронний канцлер сказав красномовну промову од ймення короля i оповiстив, що король прощає усi козацькi давнi провини, приймає Україну в пiдданство i затверджує Гадяцьку умову, постановлену Беньовським з козаками 16 сентября 1658 року.
