Гетьман Iван Виговський - Нечуй-Левицький Іван

Маринка знала, що я люблю плачинду, i сказала менi сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без дiла.

— То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе двi плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, — сказав Демко. — Ой, хитрi ви усi баби, i старi, й молодi.

— Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зiньковi до Маринки старостiв слати, — сказала Ольга Лютаїха. — Наш Зiнько вже станiвний парубок, час його оженити.

Зiнько впав батьковi в ноги i просив в його благословення слати старостiв до Маринки.

— Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собi невiстку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись i заступати тобi дорогу. Твоя мати нiколи нi в чому не помилялась на своєму вiку. Дай, Боже, щоб вона i теперечки не помилилась. Я тобi не ворог. Боже тобi благослови! — сказав старий i перехрестив сина.

Зiнько подякував i поцiлував батька в руку, щасливий та веселий. Нiколи на своєму вiку не був вiн такий веселий, як того вечора.

— Але пам'ятай, Зiньку, що при Маринцi нам не можна буде нiчого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка i нам не ворог, але не ворог вона i гетьманшi. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвостi, в гетьманський двiр того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зiньку, що я й ти — супротивники Польщi, а гетьмановi i його Олесi тiльки й сниться, i привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ iз грибами — держи язик за зубами! Через тебе, сину, i для тебе я мушу бути на весiллi в домi тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогiв, але як на недоброхотiв для України. Але... поживемо-побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе

Згасло небо на заходi. Нiч тиха й тепла вкрила землю. Висипали яснi зорi i замигали, неначе живi очi. Спокiй запанував на хуторi. I стара мати, i молодий Зiнько почували спокiй в серцi. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ганку i згорнувши старi сухi руки на старих грудях. Не те говорили йому яснi зорi, не те шепотiв йому листом старий садок, що говорили зорi, що шепотiв старий садок молодому синовi.

Другого дня вранцi Демко сказав синовi:

— Запрягай, Зiньку, конi та їдь до Києва до старої Павловської та спитай в неї, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостiв слати i час дурно гаяти.

— Ваша правда, тату, — сказав син, — без матерi шкода й заходу коло цього дiла.

I другого дня старий осавул та його жiнка вирядили сина в дорогу.

Якилина Павловська привiтала Зiнька дуже радо, поблагословила йому слати старостiв до Маринки i, не гаючи часу, сiла на вiз з Зiньком i прибула до Чигирина. Другого дня пiсля приїзду додому Зiнько поїхав з старостами в гетьманський двiр до Суботова, i Маринка подавала йому й старостам рушники. Через два тижнi в гетьманському дворi в Суботовi справляли Маринчине весiлля. Старий Демко мусив їхати на весiлля до нелюбого гетьмана, сидiв на весiллi надутий та насуплений. Гетьман, знаючи норови старого козарлюги, часто частував Демка винами та медами, балакав з ним весело, запобiгав в його, але не розважив старого осавула i не пригорнув до себе його серця. Виговський знав, що старий Богданiв товариш не спочуває до Польщi, не спочуває до з'єднання України з Польщею, i догадувався, що Демко через те одвертається i од його, i од його гетьманського двору.

"Ой, стане менi ворогом, i, може, лютим ворогом цей старий дiдуган! Коли б вiн не вчинив менi навпiсля якої капостi!" — думав гетьман, подаючи Демковi чарку за чаркою то старого меду, то вина, щоб пiдiйти пiд смак старого козака, котрий звик до гульнi та випивачок при дворi старого гетьмана Богдана.

Гетьманша, одначе, справила для Маринки не бучне весiлля. Гостей запросила небагато. Гетьманша не звiлiла виставляти на столи багато горiлки, медiв та вина. Гостi встали з-за столiв тверезiсiнькi. Демковi тiльки трохи зашумiло в головi. Як тiльки почало смеркатись надворi, осавулиха попросила, щоб гетьманша дозволила скривати молоду. Свiтилки та свашки винесли на вiку дiжi парчевий очiпок та дорогу бiлу намiтку. Маринцi завертiли голову намiткою. Конi стояли вже позапряганi. Час було перевозити молоду, а од Суботова до Чигирина було неблизько. Молодих посадили на один вiз, старi сiли на другий. Гостi вийшли їх проводжати. Сам гетьман почастував на дорогу Демка, i його жiнку, й молодих. Гостi й господар випили "до колiс". Демко й стара Демчиха запросили гетьмана, гетьманшу i гостей до себе на обiд на другий день. Конi рушили i полетiли з двору, неначе їм хто приставив крила. Зiнько гнав конi що було сили, неначе хотiв як можна швидше наздогнати в дорозi свою долю.

Другого дня прибули на хутiр до осавула Виговський, гетьманша, Якилина Павловська, брат осавулихи Тимiш Носач i ще кiлька значних гостей. Приїхала й стара гетьманша Ганна Хмельницька. Значнi гостi вже застали в Демковiй свiтлицi i на ганку чимало козакiв, осавулових родичiв та знайомих з давньої козацької старшини, котрi вже покинули козакування i одпочивали на старостi лiт по своїх хуторах, левадах та садках. Демчиха звелiла накривати столи на причiлку хати в садку, бо свiтлиця була невелика й тiсна. За довгими столами посiдали гостi. Демко викотив з льоху старої горiлки. Демчиха заставила стiл здоровими бутлями з горiлкою та старим медом. Демко не жалував горiлки та медiв i часто частував гостей. Чарка ходила кругом так швидко, неначе її хто поганяв батогом. Гетьман пив мало, i то бiльше для людського ока. Гетьманша випила тiльки пiвкухлика меду i сидiла мовчки. Катерина Вйговська i тут говорила i за себе, i за гетьманшу. Козачки, родички Демковi, сидiли мовчки i тiльки поглядали скоса на гетьманшу. Гетьманша все мовчала.

— Горда наша гетьманша! не хоче з нами говорити, навiть не дивиться на нас, — шепотiли козачки одна до другої. — Горда, бо шляхтянка; нехтує нами, козачками, а гетьман добрий та ласкавий: говорить з усiма.

Ганну Хмельницьку посадили за столом поруч з гетьманшею, але стара гетьманша й слова не промовила до молодої гетьманшi i все говорила з своїми пасербицями, Катериною та Оленою.

З початку обiду усi сидiли за столом тихо; усiм було нiяково говорити голосно за столом, де сидiла гетьманша-шляхтянка. Але, випивши по шостiй та по сьомiй чарцi, старi козаки забули про гетьманшу i заговорили голосно.

Пiднявся веселий гомiн, пiшла розмова весела й смiлива. В кiнцi обiду багато козакiв було п'яненьких. Старi козаки кружляли мед здоровими кухлями. Чарка все частiше ходила кругом, аж бiгала, неначе стала навiжена. Гетьманшi не подобалося це частування, не подобався той гомiн та крик п'яних козакiв. Вона була рада, як обiд скiнчився i декотрi гостi встали з-за стола. Музики посiдали на ослонi i зараз вдарили метелицi. Молодшi козаки та козачки не втерпiли i пiшли в танець. Земля застугонiла пiд козацькими пiдкiвками. Закаблуки рвали траву цiлими кущами. Трава летiла вгору i в одну мить протоптане мiсце зачорнiло, неначе вбитий довбнею тiк. Старi полковники та козаки сидiли за столом i дивились на танцi. I не в одного з них дрижали жижки до танцiв пiд червоними сап'янцями. Не один з них згадав лiта молодi.

— Та й танцюють же палко, нема де правди дiти! Ото танцюють! ото працюють! Неначе в битвi б'ються з татарами, — промовив Демко.

Гетьманша трохи посидiла, подивилась на танцi i попросила осавулиху подавати варенуху в свiтлицю. Вона встала i пiшла в свiтлицю. За гетьманшею пiшла Якилина Павловська, дочка Богдана Катерина Виговська, Олена Нечаєва, осавулиха та ще кiлька старих козачок. Решта гостей i гетьман зостались за столом, щоб допивати горiлку та меди. Напившись варенухи, гетьманша й гетьман попрощались з Демком та Ольгою, попрощались з гiстьми i виїхали з двору. Гостi сидiли за столами i пили, доки не смерклось надворi.

Маринчина мати ще три днi пробула в Демка; ще три днi збиралася до Демкової хати рiдня та близькi товаришi-козаки. Ще три днi гуло одгуком весiлля в Демковiй хатi, в Демковому садку.

Четвертого дня гостi розiйшлися. В Демковому хуторi настала тиша. Маринцi все здавалось, що вона в гостях в осавула на хуторi, що вона ще трохи погостює i швидко виїде з Зiньком до матерi в Київ. Четвертого дня вранцi Маринчина мати виїхала в Суботiв до гетьманшi. Маринка заплакала, прощаючись з матiр'ю. Аж тепер, на прощаннi з матiр'ю несподiвано спало їй на думку, що вона зостається з старим осавулом, котрий не любить шляхти, не любить гетьмана й гетьманшi. Вона забула на той час i про Зiнька, i про ласкаву до неї осавулиху, i в її думках все з'являлась здорова постать старого свекра, його неласкавий вид, насупленi товстi брови, їй чогось здалося, що вона зостається на хуторi тiльки з одним старим осавулою, i сльози рiчкою полились з її очей.

— Не плач, дочко! Звикнеш до нового мiсця. I я колись плакала, як мене привезли сюди, в хутiр, а тепер, хвалить Бога, звикла i вiк свiй iзжила в цьому хуторi i люблю тепер цю оселю, як оселю рiдного батька. Те буде i з тобою. Ой Господи милостивий! Така вже наша жiноча доля. Не там доводиться вiк вiкувати й помирати, де ми родились та дiвували. Ой Господи наш милосердний! — говорила осавулиха i сама не зоглядiлась, як i собi заплакала i тiльки завдала Маринцi жалю.

Старий батько увiйшов у свiтлицю i кинув оком на Маринку та свою жiнку.

— А чого це ви розревлися, неначе на похоронi? I стара чогось проливає сльози? — сказав осавула. — Чи не надумала оце ти, стара, мене кидати на старостi лiт? Ти, Маринко, не дуже вважай на свекрушинi сльози та зiтхання. Твоя свекруха ладна щогодини зiтхати та щодня сльози лити, чи там за курчатами, чи за каченятами, чи за телям, а то й за чортма-чим. Така вже в неї кисла вдача, неначе вона все носить кислицi в пазусi та все їх куштує. А коли ти вдалася в свою свекруху, то ви вдвох, боронь. Боже, ще затопите мiй хутiр своїми сльозами.

Маринка втямила нiби в неласкавому голосi свого свекра потайнi жарти i разом перестала плакати. Але вона все боялась свого свекра, одникувала од його, боялась зоставатись сама з ним в хатi. Старий свекор чогось нагадував їй здорового степового орла, од котрого вона ховалась пiд крила то доброї свекрухи, то свого коханого Зiнька.