День для прийдешнього - Загребельний Павло
— Ми вже стільки говоримо, а я навіть не знаю, як вас звати.
— Вас цікавить?
— Так, дуже. Сьогодні, може, вперше в житті мене над усе цікавить ім’я дівчини, яку я зустрів.
— Ой, як це багатозначно сказано! Навіщо ж так серйозно. Адже це надзвичайно проста річ. Гляньте, моє морозиво майже все розтануло. Все через вас.
Вона поклала кульку морозива в рот.
— Мене звуть Вероніка.
— Дякую, Вероніко. Дякую і шкодую, що я простий собі Іван, а не якийсь там Птоломей, не отой александрійський деспот, що обстриг своїй дружині Вероніці пишне волосся, яке полинуло в космос і утворило сузір’я Волосся Вероніки.
— Ви просто варвар! Стригти жінок і закидати їхнє волосся в космос. Чи не ліпше самому злітати туди, як Гагарін і Титов?
— Я надто заземлений для цього.
— Не люблю заземлених.
— А що ж ви любите?
— Все незвичайне. У мене й професія не зовсім звичайна. Угадаєте?
— Нізащо!
— Я диктор телестудії.
— Чому ж я ніколи не бачив вас по телевізору?
— Ви любите телевізор?
— Ненавиджу.
— Це ж чому?
— Чому? Ви ще й питаєте! З того часу, як появився телевізор, люди стали божеволіти. Не читають книжок, не розмовляють, не думають. Їм ніколи. Прибігши з роботи, похапцем повечерявши, вони сідають навпроти цього пекельного апарата, вдивляються в екран, у це жахливе вічко, в цей жалюгідний квадрат, і забувають про все на світі. Якщо не буде вдосконалено телевізійних програм, може настати якесь новітнє здичавіння.
— Гаразд, вам не подобається телевізор, отже, не подобаються й люди, які там працюють. В такому разі я — кіноактриса. Така собі кінозірочка. Вам це підходить? Сподіваюся, кіно ви любите?
— Я його ненавиджу!
— Знов за рибу гроші!
— Бо кіно фальшиве від початку до кінця. Можна повірити в "Панцирник "Потьомкін", в "Землю", в "Чапаєва", але вірити в цілі потоки отієї макулатури, яку випускають на екрани кіностудії! Все вкладається в півтори години кіносеансу, в сто хвилин. Найбільші людські трагедії, героїзм, зрада, підлість, найбільші комедії — усьому приділено сто хвилин часу або дві з половиною тисячі метрів кінострічки. Що це, як не знущання над людиною, над її почуттями, над її розумом. Кіно нагадує мені автобус, якого не зупиниш, де тобі хочеться, бо на ньому їдуть ще й інші, яким хотілося б зупинити не тут, а десь у другому місці. Я дивлюся не той фільм, який мені до вподоби, а той, що його наказав крутити директор кінотеатру. Це як гучномовець, який кричить своє, не питаючи моєї згоди, не цікавлячись моїми смаками. В кіно я не можу переглянути ще раз або двічі те місце, яке мені сподобалося. Кінофільм не візьмеш з полиці, як книжку, щоб перечитати ту чи іншу сторінку, прилучитися тим самим на якусь мить до людського генія.
— Ну що мені з вами робити? — забідкалася Вероніка. — Що робити, коли ви такий суворий і солідний, а я — легковажна і несерйозна? Мені подобаються і телевізор, і кіно, і опера, і оперетка, і яскраві квіти, і далекі екзотичні країни. Ну, я стюардеса на авіалінії Москва — Делі. Я літаю над Гімалаями, бачу позахмарні піки, бачу пальми, священний Ганг, храми Мадраса, бородатих сикхів, заклинателів змій. Вас це влаштовує?
— Ми пливемо в далекі гавані життя за неймовірними пригодами, за екзотичними товарами, — сказав Діжа, — і зовсім не помічаємо набагато коштовніших товарів, що ждуть нас на наших берегах, складені в штабелі.
— Таких арифметично нудних, як ви, у нас дійсно цілі штабелі! — засміялася Вероніка. — Вам нічого не подобається, що ви за людина? Ну, от вам останнє випробування. За професією я — астроном. Що ви на це скажете? Я дивлюся на зорі — і це все, що я вмію робити.
— Дивитися на зорі — прекрасне заняття, тому що воно веде нас за рубежі недоступного. Так сказав один великий письменник.
— Письменник. А ви?
— Я приєднуюся до його слів.
— Ви тільки й умієте — заперечувати або приєднуватися? У вас є щось своє?
— Є. Я живу в світі, який навіть не снився наймрійливішим астрономам. Небесні галактики тьмяніють поряд з галактиками земними, серед яких живу й працюю я разом з своїми товаришами. Ви не знаєте наших земних галактик? Там можна побачити всі спектри, які тільки є у всесвіті, там ви знайдете температури, що дорівнюють сонячним, тиск, який не має нічого спільного з кволеньким явищем, яке вимірюється ртутним стовпчиком у сімсот шістдесят міліметрів висоти, понадзвукові швидкості, які сягають уже до швидкостей світлових; там ви побачите протуберанці неймовірних мріянь, сонячні збурення невідомих ще талантів, вогняно-хвостаті комети сміливих дерзань плюс вишневі зорі академічної врівноваженості.
— Послухати вас, то ви працюєте в Інституті мрії?
— Наш інститут можна було б назвати Інститутом проектування краси.
— Хто ж вам заважає?
— Інститут уже має назву.
— І досить прозаїчну?
— Як це ви вгадали?
— Якщо я можу бачити високо в небі, то чому б не могла бачити ваших думок?
— То ви справді — астроном?
— Ну, звичайно ж. Я астроном ще з того часу, коли сонце було маленьке, як блюдце, коли птахи лише вчилися співати, а квіти ще тільки шукали свої запахи, коли вода не була мокрою, а каміння — твердим.
Забувши про свою нехіть до морозива, Діжа колупався ложечкою між різноколірних кульок.
— Ви знаєте, я вже закохався в вас, — сказав він.
— Тільки без дурниць! — посварилася Вероніка. — Вуличні захоплення не мають нічого спільного з тим проектуванням краси, про яке ви сьогодні розбалакували.
Діжа лапнув себе за кишеню, згадав, що без грошей, почервонів.
— Пробачте...
— Я знаю, — перепитала його Вероніка, — ви вже мені казали про свою таємницю. На перший раз пробачаю, але вдруге — бережіться! Моя зарплата не така велика, щоб годувати морозивом ще й вас.
— Обіцяю вам, — пробурмотів Діжа, — обіцяю морозиво в шоколаді з фруктами, найкращі тістечка...
— І шампанське, — сміючись, підказала Вероніка.
— І шампанське.
— А також катання на каруселі в Піонерському саду.
— І карусель.
— І політ у ракеті на Місяць.
— І політ... Та ви жартуєте! — схаменувся нарешті Діжа.
— Ні, я буду зараз плакати. Вам, певно, хочеться саме цього?
— Що ви, що ви! — злякався Іван. — Смійтеся, будь ласка. Коли ви смієтеся, у вас очі стають ще кращі, ніж завжди.
— Коли я плачу, в мене теж гарні очі, — пустотливо крутнулася перед ним Вероніка. — І ось зараз я заплачу. Бо як же мені добиратися додому? Я живу аж на Печерську. Це така гора.
— Гора? Ви дві години ганяли мене по київських горах без жодного перепочинку, а тепер...
— І я втомилася, втомилася, втомилася... Проведіть мене до Бессарабки, я сяду на трамвай.
— Мені ви не купите квитка?
— Нізащо!
— Ви не хочете, щоб я знав, де ваш дім?
— Досить того, що я знаю ваше прізвище...
— То й що?
— І знаю, що ваш інститут носить прозаїчну назву — Інститут житла.
— Звідки?
— І що директор інституту — Василь Васильович Кукулик.
— Як...
— І що я — його донька.
— Та невже! Оце! Що може бути дурнішого: закохатися в доньку Кукулика!
— Браво! Ви починаєте мені подобатися! Але, на жаль, я вже йду. Он мій трамвай.
— Почекайте! Ради бога: звідки ви все це знаєте?
— Хм, звідки. Мій батько щодня вириває з своїх кучерів цілий жмут, шкодуючи, що витяг з якогось там Запоріжжя якогось там осоружного Діжу. Тепер і я переконалася, яка це цяця — кандидат архітектури Діжа.
— Але ж, Ве...
— Не чіпляйтеся на трамвай! Я не куплю вам квитка!
Іван лишився на тротуарі.
Більше він її ніколи не бачив.
. . . . . . . .
— Я вас слухаю, — сухо сказав у трубку Діжа, відчуваючи водночас, як обличчя в нього береться плямами. Він падав у якусь чорно-синю безвість. Рожева непритомність. Одуріння. Її голос, раз лише чутий, але миттю ним упізнаний, співав йому просто в саме вухо якоїсь далекої і чудної пісні, щось обіцяв, чогось просив. Що вона говорить? І навіщо слова? І чому він має стояти як стій у цій кімнаті перед очима в десятка людей, більшість яких його ненавидить за сьогоднішнє, взагалі ненавидить тільки за самий факт його існування; чому не пролунав цей голос тоді, коли навколо не було нікого, коли був би тільки він, Іван Діжа, і цей далекий, мов у лісової горлиці, голос, і чому він має казати оце дурне "я слухаю", замість того, щоб говорити віршами: "Ти висока, як вогні на корабельних щоглах". Ти для мене висока, як вогні на корабельних щоглах. Я молюся до твого дихання. Не визнаючи жодних богів на землі й на небі, я молюся до твого дихання.
— Ви мене зрозуміли? — гукала з того боку телефонної лінії Вероніка. — Чому ж ви мовчите?
— Повторіть, будь ласка, ще раз, — глухо сказав Діжа, сідаючи на стілець, бо ноги в нього підгиналися. Кукулик невдоволено поглянув на архітектора. Розсівся. Тягне ще з цими розмовами. Просто сором: дочка і якісь розмови під час засідання жюрі.
— Слухайте мене уважно, — казала Вероніка до Діжі. — У вас там на конкурсі є проект одного хлопця. Девіза я, звичайно, не знаю, а він такий по-дурному принциповий, що не каже навіть мені (ох, ліпше б вона не казала того "навіть"!). Він шофер, звичайний шофер, Володя Пушкар з Татарки. Кінчає заочно в цьому році будівельний інститут. Я уявляю, що він там намалював! Він зовсім божевільний! Але якщо йому не дадуть навіть заохочувальної премії, то це буде катастрофа! У нього всі сподівання на проект. Звичайно, він і про це нікому не каже, але я знаю! А ще я знаю свого батечка. Якщо він винюхає, що там десь пахне молодим талантом, початківцем, він заріже його нещадно. Вся надія на вас. Ви ж передова людина. Я так багато про вас чула. Допоможіть цьому хлопцеві. Це я вас прошу, не він, а я! Ну, згода?
Безглузде прохання, безглузда розмова, а в нього було безглузде обличчя, коли він все це слухав, і губи складалися до дурного шепотіння: "Я молюся до твого дихання".
— Ну то як? — наглила Вероніка.
— Я мо... — мало не вимовив "молюся", швидко поправився: — Я подивлюся.
— Цілую вашу розумну голову! — гукнула ще Вероніка й клацнула важелем.
Діжа так і лишився сидіти коло телефону. Сидів, нічого не бачив, не чув. Кукулик, скоса зиркнувши на нього, надав слово представникові Держбуду. Той заклав праву руку на спину, задумливо схилив голову, став розвивати свої думки. Його слухали уважно, видати, говорив він розумні речі. Діжа не чув. Вона сказала: "Цілую вашу розумну голову". Аби ж то! Нащо вона таке сказала? Нащо взагалі дзвонила саме до нього? Згадала ту їхню дивну зустріч на Хрещатику, їхнє знайомство, не мала більше до кого звернутися, вирішила використати його.
