Війна світів - Герберт Уеллс
- Стій! - гукнув він хрипким голосом, коли я був ярдів за десять від нього.
Я зупинився.
- Відкіля ви йдете? - запитав він.
Я мовчки приглядався до нього, а тоді відповів:
- Я йду з Мортлейка. Мене було засипано біля самого марсіянського циліндра. Потім я вибрався звідти й утік.
- Тут ніде нема харчів,- сказав він.- Це моя місцевість. Весь цей горб униз до річки, а по той бік - до Клепгема й угору до рівнини. Тут харчів тільки для одного. Куди ви йдете?
- Не знаю,- відповів я, помовчавши.- Я був похований під руїнами тринадцять чи чотирнадцять днів. І я не знаю, що сталося за цей час.
Він недовірливо подивився на мене; тоді раптом погляд його змінився.
- Я не думаю залишатися тут,- додав я.- Певне, піду до Лезергеда; там я залишив дружину.
Він тикнув у мій бік пальцем.
- То це - ви? - здивувався він.- Отой вокінзький чоловік? То вас не вбило під Вейбриджем?
Аж тут і я впізнав його.
- А ви - артилерист, що ховався в моєму садку?
- Ото пощастило! - вигукнув він.- Нам обом пощастило! Ви уявляєте?
Він простягнув руку, я потис її.
- Я проповз каналізаційною трубою,- сказав він.- Вони не всіх знищили. Коли вони пішли далі, я полем навпростець попрямував до Волтона. Але... не минуло й шістнадцяти днів, а ви вже сиві! - Раптом він оглянувся.- Це гайворон,- пояснив він,- тепер навіть пташину тінь помічаєш. Тут дуже видне місце. Ходім он під ті кущі та поговоримо.
- Бачили ви марсіян? - запитав я.- Відтоді, як я вибрався...
- Вони пішли на Лондон,- не дав він докінчити.- Мабуть, вони там отаборилися. Вночі там, з боку Гемпстеда, все небо освітлене, ніби над великим містом. І на тлі того світла ясно видно, як вони ходять. А вдень нічого не побачиш. Близько ж...- він порахував на пальцях,- їх ось уже п'ятий день не було. Останній раз двоє з них тягли щось велике на Гаммерсміт. А передминулої ночі...- зупинився й промовисто докінчив: - З'явилися якісь огні і щось піднялося в повітря. Мабуть, вони змайстрували якусь літальну машину і пробують літати.
Підповзаючи до кущів, я так на чотирьох і завмер:
- Літати?!
- Авжеж,- повторив він,- літати. Я заповз глибше в кущі й сів на землі.
- Ну, тоді людству кінець,- сказав я.- Якщо вони цього досягли, їм нічого не варто облетіти всю землю.
Він кивнув головою:
- І облетять. Зате тоді... тоді тут стане трошки вільніше. Але...- він глянув на мене,- гадаєте, що з людством ще не покінчено? Для мене це ясно. Нас переможено. Розбито.
Я глянув на нього. Як не дивно, але ця очевидна істина не спадала мені на думку. Якісь непевні сподівання ще жили в моїй душі,- мабуть, це за звичкою. Він повторив:
- Нас розбито! - Непохитна певність бриніла в його словах.- Уже нічим не зарадиш,- сказав він.- Вони втратили одного, лише одного. Вони твердо стали на землю й розтрощили наймогутнішу людську державу. Вони розчавили нас. Смерть одного з них під Вейбриджем - це випадковість. І ці марсіяни - тільки піонери. Вони все прибувають. Ці зелені зорі, хоч їх і не видно вже днів п'ять-шість, але вони, я певен, щоночі десь падають. Нічого не вдієш. Ми в їхніх руках. Нас розбито.
Я не відповідав. Я сидів і дивився перед собою, марно шукаючи, чим би заперечити його слова.
- Це навіть не війна,- вів далі артилерист.- Не може ж бути війни між людьми й мурашками.
Раптом мені пригадалася ніч в обсерваторії.
- Після десятого пострілу вибухи на Марсі припинилися, принаймні до прибуття першого циліндра.
- Відкіля ви це знаєте? - запитав артилерист. Я пояснив. Він замислився.
- Щось сталося з гарматою,- вирішив він.- Та що з того? Вони налагодять її знову. Та хай вони й затримаються на якийсь час - хіба це може що змінити? Це ж точнісінько, як люди й мурашки. Мурашки також будують міста, живуть своїм життям, ведуть війни, роблять революції, аж доки людям не заманеться прибрати їх з дороги, і тоді їх просто знищать, та й усе. Оце ж ми тепер мурашки. Тільки...
- Ну?
- Тільки ми - їстівні мурашки. Наші погляди зустрілися.
- А що вони зроблять із нами? - запитав я.
- Я про це й думав,- відповів він,- саме про це. Із Вейбриджа я пішов на південь і весь час думав про це. Я бачив, що діється. Більшість людей розгубилися, розкисли. Та я не розкис. Я не раз уже зустрічався віч-на-віч зі смертю. Я не іграшковий солдатик і знаю: легка чи важка, а смерть - це таки смерть. І тільки той врятується від неї, хто має голову на в'язах. Я бачив, що всі сунули на південь. Я сказав собі: «Харчів там усім не вистачить» - і повернув назад. Я тримався марсіян, як горобець людей. А там,- він показав на обрій,- вони збилися вкупу, голодують, метушаться, душаться...
Він зиркнув на мене і, зніяковівши, затнувся.
- Звичайно, в кого були гроші, ті втекли до Франції,- сказав він і, якось ніби винувато глянувши на мене, вів далі: - їжі тут вистачає. В крамницях є консерви, вино, спирт, мінеральна вода, але водогін не працює. Ви знаєте, що я подумав? Вони істоти розумні, сказав я собі, і скидається на те, що вони хочуть використати нас собі на їжу. Спершу вони знищать наші судна, машини, гармати, міста, зруйнують весь наш лад, організованість. Все це вони зроблять. Коли б ми були завбільшки, як мурашки, то змогли б заховатися. Але ж ми не мурашки. Ми занадто великі. Це перший незаперечний факт. Ну, що?
Я погодився.
-
