Війна світів - Герберт Уеллс
IV. СМЕРТЬ СВЯЩЕНИКА
Це сталося на шостий день нашого ув'язнення. Я крадькома дивився в шпарину і раптом, озирнувшись, помітив, що залишився один. Священик, який щойно стояв поруч і відштовхував мене від отвору, несподівано пішов у посудомийню. Це здалося мені підозрілим. Я зараз же тихенько пішов за ним. У темряві я почув, як він п'є. Я напомацки кинувся до нього й схопив пляшку бургундського.
Кілька хвилин ми борюкались. Пляшка випала в нас із рук і розбилася; я залишив його й підвівся. Ми стояли, важко відсапуючись і погрожуючи один одному. Скінчилось тим, що я став між ним та нашими харчами й оповістив йому свій намір запровадити сувору дисципліну. Усі наші припаси я розподілив на десять днів; сьогоднішню свою пайку він уже з'їв і, отже, нічого більше до завтра не одержить. Під вечір він знову пробував дістатися до їжі. Я саме був задрімав, але зараз же й схопився. Весь день і всю ніч я не спускав з нього погляду; я стомився, але твердо стояв на своєму, а він усе хлипав і скаржився на голод. Я знаю, що минула лише одна доба, але вона тоді видалась мені - та й тепер видається - цілою вічністю.
Наші напружені стосунки зрештою дійшли до відкритої ворожнечі. Протягом двох довгих днів ми пошепки сперечалися, дорікали один одному, лаялися. Бувало, доведений до краю, я кидався на нього з кулаками, інколи намагався ласкаво вплинути на нього; одного разу я пробував підкупити його останньою пляшкою бургундського,- у нас була помпа для викачування дощової води, отож від спраги страждати нам не довелося б. Але ні сила, ні ласка не діяли на священика: видно, він таки справді схибнувся. Він тільки й думав, як би допастися до їжі, і без угаву белькотав сам до себе.. Нехтуючи всякою обережністю, він міг виявити нашу схованку. Я починав переконуватися, що він остаточно втратив глузд, і я залишився в темряві наодинці з божевільним.
Мені здається, що тоді й у мене в голові було не все гаразд. Мені снилися якісь химерні, гидотні сни... Хоч як це дивно, але я схильний думати, що священикове божевілля наче перестерегло мене, змусивши пильніше контролювати себе, а отже, й допомігши не втратити розуму.
На восьмий день священик говорив уже не пошепки, а голосно, і я вже не міг угамувати його балаканину.
- Це справедливо, о Боже! - повторював він раз у раз.- Це справедливо! Скарай мене й моїх ближніх, Господи! Ми грішники й легкодухи. Тут злидні, горе, бідного топчуть у прах, а я мовчав. Я проповідував безглуздя, о Боже мій, яке безглуздя! Я мусив би повстати, хоч би довелося й померти за те, і закликати до покути, до покути!.. Гнобителі убогих і нужденних... Кара Господня!
Потім він раптом згадав про харчі, до яких було заказано йому дорогу, благав, скиглив, виплакував, нарешті, погрожував. Тоді став підвищувати голос; я просив його не галасувати, але він, збагнувши, що я цього побоююсь, заходився знову погрожувати, мовляв, він розкричиться і накличе на нас марсіян. Спершу це злякало мене, але я зрозумів, що мої поступки могли тільки зменшити шанси на порятунок. Проте, хоч я вже зовсім махнув на нього рукою, все-таки мені вірилося, що аж до цього він не дійде. Того дня, в усякому разі, він не дійшов. На восьмий і дев'ятий день він усе говорив, говорив, щораз голосніше,- то погрожував, то просив, то безтямно каявся в беззмістовних і нещирих службах Божих. У мене навіть жаль прокинувся до нього. Трохи поспавши, він розходився знову, та так голосно, що мені довелося втрутитись.
- Цитьте! - благав я.
Спочатку він сидів у темряві біля казана, але зараз звівся на коліна.
- Я дуже довго мовчав,- сказав він так голосно, що його мусили б почути і в ямі.- Тепер я повинен свідчити. Горе цьому невірному граду! Горе! Горе! Горе! Горе грішникам Землі, бо вже чути трубний глас!
- Замовкніть! - схопився я, жахнувшись, що марсіяни почули нас.- Ради Бога...
- Ні! - голосно вигукнув священик, і собі підводячись і простираючи руки.- Глаголю! Слово боже в моїх устах!
За три кроки він уже був на порозі кухні.
- Я повинен свідчити! Я йду. Я й так довго зволікав. Вхопивши сікача на стіні, я кинувся за священиком. Зі страху я просто себе не тямив. Коли я наздогнав його, він уже був посеред кухні. Остання крапля людяності озвалась у мені,- я обернув сікача до себе лезом і вдарив священика тільки ручкою. Упавши головою вперед, він простягнувся на підлозі. Я переступив через нього й зупинився, важко дихаючи. Він лежав нерухомо.
Раптом знадвору почувся якийсь шум; посипався тиньк, і трикутний отвір у стіні потемнів. Я глянув догори й побачив обшивку рукатої машини, що повільно рухалася повз шпарину. Одна з хапальних її кінцівок звивалася між уламками. Потім вивернулася друга кінцівка, що намацувала собі дорогу вздовж обваленого сволока. Я скам'янів з жаху. Далі я побачив щось на зразок прозорої платівки, яка щільно прилягала марсіянинові до лиця,- чи як там його назвати,- і захищала його великі темні очі. Довга металева зміїста кінцівка стала повільно просуватися крізь шпарину. Я смикнувся назад, наскочив на священикове тіло й зупинився біля дверей посудомийні. Щупальце посунулось ярдів на два в кухню, поривчасто звиваючись і обертаючись на всі боки.
Хвилину я стояв наче заворожений цим повільним тремтливим наближенням. Тоді тихо зойкнув захриплим голосом і присилував себе перейти до посудомийні. Я весь сіпався і ледве тримався на ногах. Відчинивши двері до вугільного погреба, я стояв у темряві, вдивляючись у ледь
