В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
І багатьом щастило їх знайти. І ці нові слова вливалися в пісню, і згодом їх повторювали інші жінки, зазнавши такої ж втрати. Так зойки одного наболілого серця перетворювалися на пісню і ставали власністю і скарбом цілого народу.
Ти зникаєш, як сонце за краєм землі, Як хвилинні сліди в сніговійній імлі, —
почала низьким оксамитовим контральто Маржан, дружина Тайжа-нова, найкраща голосильниця і співачка аулу, а Айжарик підхоплювала дзвінким високим сопрано:
Тільки сонце уранці засяє нам знов, А тебе не поверне ніяка любов!
Тихо й гірко зітхнувши на ці безнадійні слова, обвела Кумині жінок сумним поглядом і ніби запитала їх словами пісні:
То для кого ж тепер берегтиму кумис, Готуватиму чай, бишбармак або рис? Ти на схилі років мене кинув одну, Буду жить, мов орел, сторож смертного сну.
І знов полилося м'яким і скорботним потоком контральто Маржан:
Не почуєм твій голос ми в юрті своїй, Коли виє в степу злий буран-сніговій. І мандрівний акин нам під струни домбри Заспіває без тебе казання старі.
Тихі покірливі сльози полилися з очей Кумині.
Жінки міцніше пригорнули її, втішали ласкавими словами, а оксамитове контральто Маржан билося як пташка об склепіння юрти безсилим розпачливим зойком:
Так сивій, же, коса, наче білий ковил! Сумні очі засип мені попіл та пил! Якщо сонце життя в чорну землю пішло, Наче зовсім у мене його й не було...
Довго ще отак співали жінки, впиваючись скорботною красою жоктау, а тим часом аксакали обмили Шакіра, поголили йому голову, підстригли вуса та бороду, одягли йому саван — довжелезний лантух з білого полотна, зшитий тільки з двох боків, з єдиним прорізом для голови. Потім загорнули тіло з голови до ніг трьома довгими шматками білого тонкого полотна і зв'язали трьома білими рушниками ступні, стегна і тулуб нижче плечей. Потім поклали його на правий бік на почесне місце навпроти входу і завісили чистою завіскою.
Певно, слова Шакіра боляче вразили самолюбство Джантемир-бая, бо на цей раз не поскупився він і прислав для небіжчика оці широкі й довгі шматки полотна, рушники і розкішний перський килим, в який загорнули Шакіра перед виносом, а на поминки наказав зарізати трьох відгодованих баранів.
Мулла довго та урочисто читав в юрті молитви, а Кумині, не наважуючись порушити закон, лежала за юртою на снігу, уткнувши обличчя в сніг. Коли ж тіло Шакірове поклали на верблюда, а хворого Жайсака в Джантемирові сани і мало не всі чоловіки аулу рушили провести Шакіра в його останню путь, — вона покірливо підвелася і повернулась у свою спорожнілу юрту, де вже поралися жінки, готуючи поминки.
Глибоку могилу на зріст високої людини викопав для Шакіра Тайжан із товаришами. Земля була мерзла, кам'яниста. Довелося довбати її ломом, кетменями, а іноді й рубати сокирами. Могила була, за звичаєм, чотирикутна. В глибині її зробив Тайжан бічну нішу. Тіло зняли з верблюда, розгорнули килим, розв'язали всі три рушники, зняли й шматки полотна, які, за звичаєм, належать муллі, і з молитвою спустили Шакіра в могилу. Поклали його в ніші на правий бік, вкрили килимом, заставили нішу дошками, потім могилу завалили землею, а зверху — камінням, щоб вовки та шакали не розрили її, а в головах встановили камінь, на якому мали згодом вирізьбити ім'я померлого, рік його народження і рік смерті.
Назад їхали мовчки. Навіть молоді жигіти не гарячили своїх коней і не гасали, як завжди, навколо саней, переганяючи один одного. Джантемир-бай мовчки сидів у санях поруч з мовчазним Жайсаком і тільки, під'їжджаючи до своїх юрт, уривчасто виронив:
— Вовк подер твій кожух і халат. Я пришлю тобі все нове, а за рани дам верблюда, десятеро баранів та коня. Вибирай в табуні першого-ліпшого.
Жайсак мовчки кивнув головою і відвернувся. Не було йому чого відповісти Джантемирові.
II. ПРИЇЗД В ОРЕНБУРГ
Сонце повільно схилялося до рівного, як на морі, обрію. Небо над ним ставало хризолітово-зеленим, прозорим, а нижче — бузковим, і раптом з його глибини виринули темні, довгасті хмари й нерухомо завмерли в прозорому сяйві небесного океану синювато-сірими горбастими китами.
Степ під небом розкинувся неосяжно великий, замкнутий низьким колом обрію. Ковил, ще по-весняному шовковистий, стояв нерухомо і білів удалині, як на півночі біліє по низовинах вечірній туман. Але сухо-сухо було в степу: ані роси, ані найменшої вологи. Тільки бігла загубленою стрічкою гадючка-доріжка, нічим не позначена: ані придорожними деревами, ані хоч неглибокими рівчачками — просто слід від нечастих вершників та возів або верблюжих караванів. Навіть смугасті верстові стовпи мало де збереглися й здебільшого гнили в густих будяках, які вже випустили свої малинові шапочки.
По дорозі з брязкотом і гуркотом мчав тарантас. Пронизливо деренчала на передній вісі якась гайка. За тарантасом на добрих півверсти висіла в повітрі хвостом комети кучерява курява. Коні бігли рівною, швидкою риссю, втомлено поводячи змиленими боками. Здавалося, вони ось-ось впадуть, не витримавши цього шаленого гону, а ямщик все підстьобував їх пекучим ремінним батогом.
— Видно велика в мені потреба в Оренбурзі, що ви так поспішаєте, — з неприхованою іронією сказав один з подорожніх у круглому фетровому капелюсі і старенькій солдатській шинелі поверх пом'ятого фрака і брудної сорочки з крохмальною маніжкою і коміром, але без найменшого натяку на галстук.
— Проковтнули б ви краще свій язик та менше писали б різних пашквілів, пане хохлацький піїта, — огризнувся фельд'єгерський прапорщик, що сидів поруч. — Було б краще і вам, і мені: не довелося б забиватися на край світу.
Шевченко мовчки стенув плечима.
Коні все мчали і мчали. Ремінна збруя одноманітно й ритмічно підстрибувала на їх спинах. Міцний дух конячого поту й вогкого ременя бив у ніс. Гайка на передній вісі деренчала усе пронизливіше. Від пилу дерло в горлі, різало очі. Все тіло нило від восьмидобового трясіння без сну й відпочинку, з півгодинними зупинками на поштових станціях, поки перепрягали коні.
Сутеніло. Зоря повільно згасала далеко позаду, а зі сходу вже набігала синь літньої ночі, така несподівана й прекрасна після північних білих ночей.
— Слава тобі, Господи! Місто! — раптом стрепенувся ямщик, вказуючи пужалном вдалину.
Але в набігаючій ночі ані сідоки, ані жандарм на козлах поруч ямщика нічого не бачили, крім якоїсь величезної, закинутої далеко в степ самотньої споруди з глухими кам'яними мурами, напівсферичної бані мусульманської мечеті й високого стрункого мінарету поруч неї.
"Караван-сарай", — здогадався Шевченко і навіть трохи підвівся, коли тарантас під'їхав ближче. Про нього говорили позаторік у Брюллова10, будували його за проектом брата художникового — архітектора Олександра Брюллова11, але називати перед жандармом та фельд'єгерем ім'я улюбленого вчителя було б блюзнірством, і поет тільки довго мовчки озирався на стрункий обеліск мінарету, що ніби злітав до перших зір.
Була темна ніч, коли тарантас прогуркотів під склепінням Сакмарської брами12 і знесилені коні, хитаючись, зупинилися перед ордонансгаузом13.
Ямщик довго стукав пужалном і кулаком у дубові віконниці, у ворота й двері. Нарешті заспаний сторож, від якого тхнуло сивухою й потом, відчинив двері, і приїжджі ввійшли в канцелярію.
— Де черговий офіцер? — суворо спитав фельд'єгер.
— Так що їх благородіє пішли і наказали їх не турбувати, — просипів сторож і почав метушливо запалювати свічку від лампадки в передньому кутку.
— Я арештанта привіз. Державного злочинця... Піду до коменданта, а він хай тут залишається, — вів далі фельд'єгер, вказуючи на Тараса Григоровича. — Ти за нього відповідатимеш. А ви, пане, не зводьте тут вибрикувати. Тільки собі нашкодите, — додав він уже з порога. — Пішли, Тищенко!
Грюкнули важкі зовнішні двері. Кроки фельд'єгеря й жандарма прорипіли під вікнами.
Шевченко мовчав. Подорож змучила його вкрай. Все бачене в дорозі: болотяні низовини Інгерманландії14, дрімучі Костромські та Володимирські ліси, міста та посади, села й поля, весняна могутня розкіш Волги в водопіллі, заволзькі чорні землі, моторошно пустельний степ — все змішалося в якийсь строкатий хаос. Спати! Лише спати! — благало знесилене тіло.
— їсти хочеш? — спитав, позіхаючи, сторож. — Скибку хліба знайду та водиці попити... А вареного... коли б трохи раніше приїхали...
— Дай води, а їсти не буду, — відказав Шевченко і сів на лаву. Сторож приніс великий штоф з водою і, поки Шевченко довго й жадібно пив і ніяк не міг напитися, говорив, почухуючи кошлаті груди:
— А спати тобі в сінях доведеться. Лягай, братику, не сумнівайся. Підлога чиста: Ониська її сьогодні ножем вишкрябала, а бліх чи блошиць у нас нема. Що ж це ти: й чемодана з собою не привіз?
— Спати. Тільки спати, — машинально повторив Шевченко, віддаючи нарешті штоф. — Проживу якось і без чемодана.
— Оце вірно, — погодився сторож.
Він замкнув зовнішні двері на важкий залізний засув з висячим замком як московський калач завбільшки, забрав ключ, пропустив у сіни Шевченка, замкнув його з канцелярії і повчально додав крізь двері:
— Ти тільки там палити не здумай... У нас за це й "зеленою вулицею"15 ганяють під барабан.
Тарас Григорович оглядівся. Єдине віконце в сінях, заґратоване, як і в канцелярії, звичайними тюремними ґратами, ледве пропускало тьмяне світло місяця вповні, що ліниво виповзав з-за далекого обрію. Лави тут не було. Він вибрав місце під стінкою і простягнувся на нефарбованих смолистих дошках, з хвилину пролежав, ні про що не думаючи, несвідомо насолоджуючись тишею, і раптом пірнув у глибокий сон без снів.
В канцелярії губернської прикордонної комісії нестерпна спека. Яскраве червоне сонце б'є в вікна і так напекло кімнату, що пишне біляве волосся Федора Лазаревського16 прилипло до чола, а піт струмками стікає з обличчя й капає на "Справу", розгорнуту перед ним на столі. Страшенно важко сидіти в сукняному віцмундирі з тісним крохмальним комірцем, але день буденний, час службовий, а при виконанні службових обов'язків належить бути одягненим за встановленою уніформою. Лазаревський щиро заздрить молодшому писарчуку Стьопці, який сидить на протязі біля дверей в синій ситцевій сорочці і тяжко зітхає. Інші столи, праворуч і ліворуч від Лазаревського, — не зайняті.
