В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

— Пальці почали потроху ворушитися.

Бліда посмішка освітила обличчя Шакіра, але очі його дивилися кудись у простір, осяяні внутрішнім світлом, що з'являється у людей після важких страждань або на порозі небуття.

Ввійшла Кумині з чувалом кізяків, розгребла попіл у вогнищі і хотіла вже спустити за собою запону.

— Залиш! — зупинив її Шакір. — Хочу подихати свіжим повітрям. Мені від нього легше.

— Але ж сонце йде до заходу, Шакір, любий, — боязко зауважила вона. — В степу ще сніг. Змерзнеш.

— Завтра я помру, — суворо й просто сказав старий. — Дай мені востаннє помилуватися сонцем... І землею... Вона така прекрасна, — тихо додав він. — І скажи людям, хай прийдуть попрощатися зі мною.

Кумині з болем і жахом зиркнула на нього, похнюпилася і тремтячими руками стала щось пересувати біля вогнища.

— Я хочу бачити всіх. Попрощатися з ними, — з зусиллям повторив Шакір.

І Жайсак, і Кумині раптом відчули страшну правду цих слів. Жайсак, зморщившись від болю, зробив рух, щоб підвестися.

— Ana! Допоможи! Я піду, — сказав він, але не міг стримати стогону.

Кумині злякано кинулася до сина.

— Лежи! Лежи! Я зараз! Я сама! — белькотіла вона і, швидко накинувши хустку, вислизнула з юрти.

Коли вона повернулася, в юрті вже сиділо кілька чоловік. Білобороді діди в м'яких чоботах і повстяних панчохах, в теплих ватяних ча-панах, входячи, віддавали хворому салем, потім привітно кивали Жай-сакові і з належною неквапливістю урочисто сідали навколо Шакіра.

— Здоров був, Шакір-ага! — казали вони, шанобливо називаючи його, як ще ніколи не називали. — Що ж це ти? З смертю треба боротися, як твій батир боровся з вовками, а не піддаватися їй. Рано тобі ще прощатися з життям.

— Вона мене перемогла, аксакали, — через силу видихнув Шакір і закашлявся.

Тоненька цівка крові ниточкою потяглася з його вуст.

— Аксакали! Будьте батьками моєму синові. В важку хвилину він ще потребує поради розумних людей. Добра порада дорожче жирного барана.

— Вірно! Порадимо! Допоможемо! — заговорили навперебій аксакали.

А приятель Жайсаків — жилавий кожум'яка Тайжан — басовито загув на всю юрту:

— Та його ані батько, ані матір розумом не скривдили. Ще й сам іншим добре порадить.

І по-приятельському ляснув Жайсака по плечу. Жайсак мимоволі скрикнув від болю.

— Ой бой! Я й забув про твої рани! — розгубився Тайжан. — Пробач! Ну як твоя рука?

— Трохи полегшало, — відповів Жайсак. — Пальці сьогодні заворушилися.

Шакір полежав якийсь час, заплющивши очі від блиску снігу. Потім знов із зусиллям підвів голову і оглядівся.

— А Джантемир? Де він? Що він сказав? — у Кумині піала випала з рук.

— Та хіба ж можна турбувати бая? Яйне наважилася...

І раптом з несподіваною силою Шакір сказав суворо і голосно:

— Іди! Скажи: я хочу бачити сина мого друга Ундасина й онука Рахматулли. Скажи: Шакір помирає.

Кумині так розгубилася, що в неї відібрало ноги й язик. Тоді Жайсак простягнув Тайжанові здорову руку.

— Допоможи підвестися. Я сам піду по нього.

Стиснувши зуби від болю, звівся він на ослаблі ноги. Хтось накинув на нього кожух, підперезав його ременем і допоміг вийти. Сонце вже котилося по далекому обрію, повільно сповзаючи на другий невидимий бік землі. Зі степу війнуло холодом. Кумині мовчки опустила запону, розгребла попіл і від кількох жаринок запалила череп'яний каганчик з баранячим салом і повісила його на шангарак, потім поклала в жар жмут сухого кураю, роздмухала його, і тоненький струмінчик кучерявого диму потягся до тундука. В цю мить хтось послужливо відкинув запону, і до юрти ввійшов Джантемир.

— Салем, Шакір, і ви, аксакали, — сказав він і сів на почесне місце, де Кумині тремтячими руками полохливо підстелила йому єдиний шмат білої повсті. — Що ти хотів мені сказати?

Шакір звів на нього пригаслі очі, і раптом іскра життя знов зажевріла в його зіницях.

— Хочу, щоб ти підтвердив правду, того, що я скажу, — відповів він, задихаючись. — Я помираю, Джантемир. Збрехати перед смертю — значить приректи свою душу на вічну муку. Скажи, чи добре працював я всі ці роки, з того часу, як повернувся в рідний степ з-за Уралу?

Джантемир помовчав з хвилину, міркуючи, чи не вийде йому якогось збитку або шкоди, якщо він це ствердить, але не витримав напруженого погляду старого табунника і неохоче кивнув головою.

— Можу ствердити. Працював ти чесно і добре. Кумині теж добре працювала та й син твій непогано робив і бився з вовками, як справжній жигіт.

— Як батир! — разом загомоніли принишклі було аксакали. — Це ж не жарт: сам зарубав шість вовків.

— Ще й двох вовчиць так поранив, що вони здихали, коли примчали жигіти.

— Я рятував твою отару в хуртовину, як свою власність, — ледве чутно вів далі Шакір. — А тепер я поясню, чому ми всі так працювали. Нам честь не дозволяла погано робити. Отже, підтверди тепер, Джантемир, якого ми роду, і що твій батько Ундасин був моїм найкращим другом, і ти підлітком приїздив до нашого аулу і гостював у нас в нашій юрті — в білій юрті, такій, як у тебе зараз.

— Ну, й гостював, — вже роздратовано ствердив Джантемир. — Але й ти, Шакір-ата, теж тижнями гостював у мого батька. Тут ми квити, і ніхто нікому нічого не винний.

— Ніхто нічого й не просить, — спалахнув Жайсак. Джантемир тільки скоса зиркнув на нього вузькими щілинками

очей на пласкому й тлустому обличчі і обернувся до Шакіра.

— Чого тобі ще треба, Шакір? У мене гостює акин Абдрахман. Я хочу послухати його пісень. Ти мене затримуєш.

— Мені нічого вже не треба, — прохрипів Шакір, — але Жайса-ка скалічили вовки тому, що твій син із своїми друзями втік на той і кинув його самого. Нагородити його — ось твій борг честі переді мною, — вдарив він по найчутливішій струні байського кодексу честі.

Кров кинулася в голову Джантемирові. Він хотів вилаятись, але його вуха вловили шепіт обурення і рух серед аксакалів. Як на лихо, тут зібралися старійшини всього роду, з якими доводилось рахуватися. Слова Шакіра, який ніколи не розповідав в аулі про своє минуле, справили на них величезне враження. І, проковтнувши лайку і готові вихопитися образи, Джантемир вимушено всміхнувся і заговорив, надавиш своєму голосу незвичної теплоти:

— Я нічого не забув, Шакір-ата. Пам'ятаю, як ти вчив мене їздити верхи, як розказував мені старовинні казання про Кобланди-батира9. Я добре знаю, що таке честь, і нагороджу Жайсака. І тебе теж не забуду. Не турбуйся і видужуй.

І, підібравши поли свого кожуха, важкий і пихливий, ні на кого не дивлячись, вийшов з юрти.

Всі мовчки прислухалися, як риплять по підмерзлому снігу і потроху стихають його важкі кроки, потім, коли їх не стало чути, загомоніли всі разом:

— Чого ж ти мовчав, Шакір-ага?! — сплеснув у долоні старий Файзулла. — Амий гадки не мали, що він з тобою зробив!

А кожум'яка Тайжан скрипнув зубами і сплюнув спересердя:

— Ну й жаднюга наш бай! Він ще десять разів подумає, поки наважиться подарувати тобі два барани.

— Баранами йому не відбутися, — вкинув товстий Баймагамбет.

— Він, падлюка, батькового приятеля в наймита обернув.

— Зганьбив він увесь наш рід, — загув і костоправ Габдулла.

— Я б не мовчав. Я б перед усім народом розповів правду. Ми б примусили його бути людиною!

Тепла хвиля співчуття виповнила і наче зогріла юрту, зробила її затишною і дорогою. Кумині дивилася на людей і не пізнавала їх. Наче в кожному з них раптом відкрився якийсь потайний куток, повний добра, про існування якого вона досі й не догадувалася. А обурені і схвильовані люди гомоніли, перебиваючи один одного, і ніхто не помічав, що Шакірова голова закинулася назад і важке хрипіння вирвалося з його грудей.

— Чаю! Дайте гарячого чаю! — скрикнув раптом Жайсак, кидаючись до батька. — Йому погано!

І всі враз заметушилися, намагаючись допомогти, хоч якось полегшити страждання вмираючого. Хтось побіг в суміжну юрту, де кипів самовар, і не піалу чаю, а весь самовар притяг для хворого. Хтось вийняв із скрині посуд, засипав свіжого чаю, і Кумині, ковтаючи сльози, за хвилину напувала хворого гарячим чаєм з верблюжим молоком, яке миттю принесла Кульжан. Файзулла підклав до вогнища свіжих кізяків, від яких пішов юртою важкий дух. Вмираючий важко закашлявся.

Тоді Тайжан вибіг з юрти і приніс на лопаті кілька розжарених червоних цеглин, висипав їх у вогнище, а димучі кізяки викинув геть. Коли синя хмара диму розвіялася, він вийшов і дбайливо закрив тундук. В юрті одразу потеплішало.

Але Шакір вже не міг опритомніти. Побачивши Джантемира, він зібрав усі сили для останньої розмови і тепер лежав безсилий, а його довге, відросле за час хвороби волосся налипло на спітніле чоло. Груди його важко й нерівно здіймалися. Аксакали помалу розійшлися, сказавши йому на прощання по кілька теплих слів. Лишився один лише Тайжан, щоб допомогти змученій вкрай Кумині та Жайсакові. Жайсак теж лежав нерухомо, міцно стиснувши зуби, щоб не стогнати. Підводячись, він роз'ятрив свої рани.

Шакір хрипів, задихався і кидався всю ніч, і за годину до світанку його останній подих нарешті змінився спокоєм смерті...

Тайжан і Жайсак міцно спали.

Довго сиділа над мертвим чоловіком Кумині, вдивлялася в нього при тьмяному й мерехтливому світлі каганчика і намагалася назавжди запам'ятати його обличчя, тому що рідко випадала їй вільна хвилина глянути на супутника її гіркого життя. Вона тихенько пестила пучками його обличчя, обмацувала його, як сліпа, — і не було в неї ані слів, ані сліз.

Коли зійшло сонце, виконуючи стародавній звичай, зібралися до чорної юрти вісім дідів — обмити і спорядити померлого в останню путь, а Тайжан з двома жигітами поскакав на кладовище викопати йому могилу.

Кумині, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика. Але вона до останньої хвилини не відходила од нього, бо тільки-но накриють його покровами — ніколи вже не побачить вона його лиця.

За кілька хвилин прийшли до неї жінки і повели в одну з сусідніх юрт, посадовили її на повсті, оточили, обняли, сплелися з нею в одне тісне коло і заспівали жоктау на один з відомих сумних наспівів, якими кожна казашка супроводить у могилу свого чоловіка. І кожна з них відшукує в серці нові слова, ніжніші й яскравіші всіх відомих, щоб краще і глибше сказати про свою самотність, своє невимовне жіноче горе.